sbornik

20Розділ 1. Загальнотеоретичні положення, проблеми ... приватного права

•роль у майбутньому культури, мови, мистецтва, філософії з їхніми функціями наведених вище процесів або їх вирішального впливу на інновації;

•вплив глобалізації на означені процеси з її наслідками, що викликає стурбованість уніфікацією численних життєвих аспектів з появою монокультури, моноправа, мононаправленості інтелекту і результатів його продуктивної діяльності.

Небезпідставними є сумніви в тому, що глобалізація сприятиме новому рівню спілкування і розуміння людей, який надасть можливість продукування інтелектуального ресурсу при єдиних коренях різноманіття культур і дозволить його використовувати у всіляких гранях, корисних світовому соціумові, та зрозуміти різні погляди, традиції і підходи до того чи іншого явища.

Нехай навіть не від відповідей на ці питання, а від їх усвідомлення, осмислювання залежить людський розвиток і важливо, чи є в людства не тільки вибір моделей майбутнього, а й самі ці моделі. Слід констатувати, що нині людство хаотично кудись рухається, переборюючи труднощі, які виникають на його шляху як породження самим цим броунівським рухом негативів. Щось виходить із цих загальних зусиль, але далеко не все.

Зрозуміло, що не тільки про труднощі та негативи варто вести мову, як це часто буває останнім часом, коли ми від захоплення досягненнями науки перейшли до страхітливих наслідків запровадження її результатів. Мають місце й істотні зміни, які прийнято називати прогресивними.

Не даючи оцінки такому категорично однозначному підходу й пам’ятаючи про те, що часто в історії позитивне оберталося негативом, зазначимо, що якщо навіть ці зміни вважати прогресивними, то чи не примарним буде саме поняття прогресу.

Оскільки все відносно, то, по-перше, прогрес не буває сам по собі, а неминучі його різні прояви і далеко не завжди позитивні, по-друге, важливим є й ореол його поширення. Відтак, якщо говорити про очевидні переваги технічних новацій, то є нагальна потреба відразу ж простежити загальний результат їх впливу на максимально доступні для аналізу сфери. Свідомо спрощуючи приклади, для ілюстрації візьмемо ті шаблонні вирази, які для нас є показовими. Перший — вислів: «автомобіль — не розкіш, а засіб пересування». Навряд чи хтось заперечить значення автомобілів у сучасному житті, що спричинило прагнення використовувати надані ними блага максимально можливою кількістю людей, унаслідок чого критична маса машин на вулицях стала катастрофою для міст. Звідси — погіршення екології, здоров’я через істотне зниження фізичної активності, підвищені потреби у паливі і, відповідно, розширення індустрії його видобутку і споживання, що змінили, в свою чергу, вимоги городян до житла і бажання жити за містом у зв’язку з загазованістю міст, та багато інших подібних наслідків. Все це є типовим зразком того, що переваги будь-якої техніки обертаються негативами, які ми відчуваємо і спостерігаємо на собі. Це стосується й комп’ютерів, АЕС, супутників тощо.

Інший приклад — інформація, яка, образно кажучи, вирішує все і «хто володіє інформацією, той володіє світом». Звичайно, ця теза є правильною. Однак,

чи може інформація існувати в абсорбованому вигляді? Чи можливий інформаційний ефір або вільне підключення до загального інформаційного поля, абсолютно об’єктивного, істинного та незалежного? Якби це було так, то маса проблем відпала б (що не виключає поповнення цієї маси іншими проблемами). Проте, інформаційний ресурс хтось генерує, продукує і передає. Важливо й те, як його сприймають. Усі ці процеси перебувають під впливом не завжди помітних, але могутніх маніпуляторів, насамперед, очевидних людині, яка хоч трохи думає, — політичних, маскультурних, масмедійних тощо. Усім відомо, кому належать телеканали і хто «замовляє музику», хто справжній хазяїн газет і журналів, які публікують інформацію відповідного змісту і з відповідним підґрунтям.

На наших очах подача інформації істотно змінилася: вона перестала бути заангажованою і стала набагато витонченішою. Але не тільки очевидні маніпулятори впливають на інформаційний ресурс і, як наслідок — на людину, а і неочевидні: все той самий 25-й кадр, накопичення інформації, якою «людина може отруїтися»

івтратити не тільки рецептори її сприйняття, а й взагалі інтерес до будь-якої інформації. Це й дія на психіку людини низькорівневими субкультурними продуктами, що супроводжують інформацію або містять її, наприклад, телесеріали з тотальним насильством та іншою депресивною тематикою, що моделюють поведінку частини населення, яка найбільше піддається впливу.

Усе це не тільки впливає на людські маси, але і культивує в них певні якості, бажання, пріоритети, тобто фактично масмедійна культура перебирає на себе функції виховання, ідеології і формування імпульсів. Це дуже значимо й істотно. Відмова від будь-яких «фільтрів» у вигляді цензури за відсутності стійкої культурної і релігійної платформи, що могла протистояти цьому каламутному потоку, призводить до неадекватного уявлення, сформованого тими ж масмедіа, про сутність того, що відбувається.

Інакше кажучи, запущено механізм неконтрольованого впливу на людину певною мірою спонтанних інформаційних потоків, а певною мірою і координованих.

За традицією прихильності до тричленних структур, візьмемо, крім техніки та інформації, ще й уніфіковане уявлення про спосіб життя людини техносфери. Вона працює далеко не 8 годин на добу і далеко не на обладнаному відповідно до правил техніки безпеки робочому місці. Вона втягнена або у творчий, або в управлінський процеси, які тривають в атмосфері постійного емоційного або розумового напруження, викликаного особливостями певної діяльності. Творче життя не дає спокою і бажання зупинитися. Генератори ідей не відпочивають у відпустці та після закінчення робочого дня в звичайному його розумінні. Керівники

іменеджери, а також власники компаній залежні від ринкових законів та стурбовані конкурентним середовищем, яке постійно змінюється. І все це діє на темп їх життя, спосіб мислення і поведінкові моделі.

Тепер зробимо спробу зв’язати ці три вектори в загальний вузол. Суспільство для свого розвитку потребує вдосконалення різних механізмів і технологій. Це здійснюється в такому процесі, що вимагає постійного надходження інформації

що й до технократичної епохи постіндустріального суспільства? Адже немає різниці в тому, які засоби людина використовуватиме для свідомого або несвідомого знищення собі подібних — високотехнократичні чи примітивні. Історія повторюється, щоправда, трохи на іншому рівні, але постійно доводячи пріоритети моральної константи. Більшість же не абстрагується від наукових розробок і результатів їх втілення. Часто багато хто не стомлюється повторювати про очевидні переваги прогресивних технологій і досягнень людства в порівнянні з примітивністю попередніх поколінь.

Але це не зовсім так і не зовсім очевидно. Наявність ціпка, колеса або комп’ютера сама по собі ще не визначає рівня людського розвитку. Варто згадати Діогена Лаертського, який вказував, що люди змагаються, хто кого зіштовхне в канаву, але ніхто не змагається в мистецтві бути прекрасним і добрим. Однак саме від цього залежить рівень людського розвитку, бо те, що раніше було можливим після знищення всього сущого і доступним наявними в тій фазі розвитку людства засобами, те і зараз є можливим, але іншими, технологічно вдосконаленими засобами. Як раніше, так і зараз ці дії всупереч моралі і моральності спричиняють наслідки не тільки для тих, проти кого вони були спрямовані, але і для того, хто їх чинив.

У свій час була піддана правомірній критиці психологія біхевіоризму, в основі якої лежала спроба керувати поведінкою мас, майже повністю ігноруючи такі поняття, як свідомість, переконання, традиції, віри і багато інших психологічних, моральних і соціальних факторів, без яких людина не є людиною. І багато років тому про це казав Ісус Христос: «… яка користь людині, якщо вона придбає увесь світ, а душі своїй зашкодить?»1 Разом із тим щось таке спостерігаємо нині в інформаційному просторі інноваційного суспільства, який буде вихолощений від поняття добра та зла, хоча, звичайно, навряд чи варто говорити про реалізацію в сучасності позиції теорії біхевіора.

Про це вже починають замислюватися, про що свідчать і публікації, і міжнародні форуми, зокрема, в Давосі при обговоренні питань соціальних інновацій теж побічно розглядався цей аспект. Справді, стає страшно, коли людина раптом виявляється серед руїн того, до чого прагнула. І не дай нам Боже переконатися у непотрібності людських перемог при руйнуванні самих основ життя людини2.

І дещо інший аспект — зрушення настають не внаслідок прийняття нового закону або зміни влади, а як результат активної діяльності навіть однієї людини: лідера, підприємця, який керується винятково бажанням змінити життя на краще. Така теза є правдивою і тому ще більше ускладнює це питання, втягуючи до сфери його проблематики змішування суб’єктивного й об’єктивного.

Об’єктивне (позитивне) право, виявляється, не відіграє тієї ролі, яку ми йому звикли відводити, особливо в соціалістичний період нашого життя. Зміна влади також не приводить сама по собі до зміняк в інтелектуальній сфері, так і її приземленості

ли. — 2006. — 21 окт. — С. 14.

24Розділ 1. Загальнотеоретичні положення, проблеми ... приватного права

всферу інновацій. Причому це стосується не тільки наукових досягнень, але і традиційних людських культурних цінностей. Усе це ми і спостерігаємо нині в ситуації, що склалася в Україні.

Водночас результат можливий усупереч усім цим, здавалося б, істотним аспектам завдяки наявності креативних особистостей. Втім, і при цьому відзначається не просто креативна особистість, а саме та, цілепокладення якої вирощено на полі чесноти. Звідси, «фізика і лірика» не повинні протиставлятися, а мають взаємовраховуватися і взаємозбагачуватися. Вдалим є перефразування А. Орєховим сократівського «знання є чеснота» на «володіння інтелектуальною власністю є чеснота, що робить людину моральною» і беконівського «знання є сила» на «володіння інтелектуальною власністю є сила, що веде до влади»1. От що турбує, так це те, який інтелект прийде до влади і як він використовуватиме свою владу. При цьому під владою не слід розуміти вузьке її сприйняття (як це не парадоксально звучить), маючи на увазі лише керівників держав, парламенти, уряди тощо.

На сьогодні можна стверджувати про ту владу, що може бути зосереджена в інтелекті, який не має відношення до владних структур2. Добре, якби оптимістичні уявлення і моделі взяли гору, як те бачиться В. Іноземцеву, що відзначає широкі перспективи перед тими, для кого прийнятні постматеріалістичні цінності і хто вважає за необхідне удосконалення власної особистості3.

Безумовно, те, що нові тенденції формують нову соціальну еліту з високоосвічених людей, які досягають своїх цілей за допомогою примноження знання, і що

вміру того, як наука стає продуктивною силою, роль цього класу підсилюється4. Однак не можна забувати і те, що поряд з більш-менш адекватними сучасному технологічному стану сферами суспільства завжди присутній світ маргиналів і дезактиваторів. Добре відомий усім образ чеховського зловмисника — не вигадка, а символ, причому не епохи, а людства взагалі.

Не створюйте протилежності*

Уявімо собі мурашник або вулик, в якому одна з комах змінила своє ставлення до своїх обов’язків: скажімо, запишавшись тим, що наближення до королеви-матки надає їй особливих переваг, вирішила це використати у власних інтересах. Напри-

ми особистостями та їх винаходами. Але смію все ж стверджувати про сучасні тенденції, які, використовуючи значно міцніший потенціал інтелекту, дозволять корінним чином переломити ситуацію щодо контролю з боку держави.

клад, запропонувала іншій комасі забезпечити безперешкодний доступ до королеви для набрання більшої кількості її рідини, а натомість перекладення з себе частини своїх функцій. Одразу виникнуть спочатку непорозуміння, потім проблеми та збій налагодженої системи і нарешті її крах. Це пов’язано з тим, що функціональність системи забезпечується вивіреним та збалансованим природним механізмом, для якого характерним є те, що всім комахам не потрібно зайвого і не може бути недостатнього.

У суспільній же системі, навпаки, ми такі ситуації часто й спостерігаємо, а сама ця система виявляється нездатною не просто їх вирівняти, а й не допустити їх виникнення. Члени ж спільноти постійно перебувають не в адекватних станах та зв’язках між собою для загальної користі всіх, а відчуваючи збій системи, постійно або час від часу намагаються її налагодити. Відчуття ж наближення її краху, як правило, відсутнє, навіть і тоді, коли він уже настав.

Одним із показників проявів цього відчуття є проблематика громадянського суспільства (далі — ГС), якої нині так чи інакше торкаються, аналізують, обігрують, насамперед зводячи до співвідношення держави та ГС. Однак корені цієї проблематики значно глибші, а її мережа — ширша. Спробуємо в загальних рисах їх окреслити.

Насамперед, вимагає прояснення питання про співвідношення держави і ГС, що звичайно сприймаються як протилежності в їх фундаментальному протистоянні «суспільство — влада», в яке можуть злитися практично всі конфлікти1. Структуруючи їх як протилежні полюси, ми тим самим упускаємо головне: всі протилежності споріднені; вони ступені одного явища. При усвідомленні цього відбудеться звільнення від їх полярності як різних категорій, і вони будуть тим, чим є насправді — єдиним.

За відсутності подібного підходу до їх розуміння держава і ГС розчленовуються з виявленням рис і сутності, а також їх проявів у реальній дійсності кожного з них. При цьому слід зазначити, що така постановка питання є нагального. Були й інші спроби абсорбувати риси тієї чи іншої інституції для представлення її полярності зі своїм антиподом. Як приклад можна навести проблематику «громадянин — держава». При розширенні ж рамок дотичності зазначених понять нітрохи не менше проблематики у співвідношенні «громадянин — ГС». А якщо ці інституції побудувати за типом трикутника («громадянин — ГС — держава)», то зв’язків, що переплітаються, буде набагато більше.

Сьогодні ще не відродилася актуальність такого зв’язку, як «церква — держава» та «церква — ГС — держава», хоча така постановка питання вже також на часі. Проблем тут ще більше, особливо, якщо не нехтувати присутністю в цих зв’язках і громадянина.

Зрозуміло, що з підключенням до тієї чи іншої дихотомії додаткових інституцій підсилюється напруженість у ланцюгу, і на якійсь стадії стає неможливо простежити та вичленувати окремі проблеми його різних ланок. Очевидно, саме тому останні зазвичай прийнято розбивати на протилежності, тим самим відзначаючи соціальні зв’язки між можливими антагоністичними суб’єктами. Однак весь спектр

1 Сегал Л. Конец эпохи ясности // Проблемы Восточной Европы. — 1989. — №27/28. — С. 10.

цих взаємозв’язків свідчить не тільки про штучність вичленовування, а й про його небезпеку для кінцевої мети. А нею, без усякого сумніву, є досягнення гармонізації в соціумі. Тому сам підхід до розгляду цієї проблематики вимагає відповідного коригування з урахуванням вищесказаного, що стисло можна назвати так: «не створюйте протилежності».

Закликаючи до зміщення точки зору на поняття ГС в співвідношенні з іншими і позиціонуючись на ньому, слід зазначити складність у розумінні ГС як такого. Навіть не кажучи про визначення ГС, це поняття саме по собі має скоріше почуттєвий, ніж догматичний характер. І це так, оскільки кожний відчуває, де йдеться про ГС, а де — про державу, церкву тощо. Це так ще й тому, що громадянин, церква і держава тієї чи іншою мірою суб’єктивізовані, на відміну від ГС, оскільки воно:

(а) сприймається як аморфна маса на противагу структурованій державі; (б) не має представників, з якими б його ототожнювали, як держава ототожнюється зі своїми органами; (в) не має засобів свого прояву в соціальній дійсності; (г) не має захисних механізмів, подібних до державних, тобто механізмів захисту як самого суспільства від держави, так і окремих його членів.

Звідси і може випливати розуміння того, які є реально існуючі можливості активізувати ГС саме настільки, наскільки воно своєю суттю може і має взаємодіяти з державою і зрівноважувати її.

Держава. Пам’ятаючи про ніцшевське бачення держави як «пса лицемірства», але не зациклюючись на цьому, безумовно сприймаємо те, що держава покликана служити суспільству. По-перше, необхідно визначитися в способах, стратегії і тактиці цього служіння, виходячи з інтересів усього суспільства. Неоднозначність підходів і оцінок дій держави при цьому породжена тим, що суспільство є зовсім не однорідною масою. Крім того, держава не повинна формувати свої власні інтереси, адже вона існує остільки, оскільки існує суспільство. Тут можна навести порівняння з танцюристом та танцем: зупиниться танцюрист — зникне танець, не буде танцю — не стане й танцюриста як такого. По-друге, держава, будучи структурованою системою, повинна налагодити роботу цієї структури, в першу чергу, для оптимального виконання своїх завдань і функцій. І що важливо — ця структура та її діяльність мають перебувати під постійним контролем з боку суспільства. По-третє, держава повинна розуміти, що у свою чергу вона, як і ГС, є лише елементом більш загальної, цільної і значущої структури, що як така не може допустити посилення лише одного свого елементу, оскільки тоді вона перестане існувати. Тому в інтересах цілого і самої держави як його частини підтримувати стійкість цієї структури. Очевидно, що актуальність проблематики ГС нині й полягає, з іншого боку, в усвідомленні небезпеки для держави нехтуванням ГС, а з другого боку — у вживанні мінімально необхідних заходів щодо підтримання рівноваги для того, щоб ГС не відчуло на якомусь етапі досить сил зрівноважити державу, а ще більше — переважити її, що також може призвести до негативних наслідків.

Громадянське суспільство, навпаки, зазвичай уявляється як «царина загальної активності», що існує, по-перше, в атмосфері спільної волі, ініціативи,

28Розділ 1. Загальнотеоретичні положення, проблеми ... приватного права

Зцієї загальної сфери міркувань випливає більш конкретна: а) як ГС може впливати на визначення функцій держави та їх здійснення; б) значущість ГС для правової системи й, у першу чергу, балансу приватного і публічного права. Щодо цього можна вказати на деякі аспекти глобальної проблеми, що тут порушується.

Для ГС давно стала очевидною надмірність функцій держави. Відзначимо лише окремі сфери їх проявів — регулювання і контроль за підприємницькою діяльністю, реєстрацією об’єктів нерухомості, розподіл державної власності і здійснення правління нею.

Стосовно першого дійсність беззаперечно підтверджує той факт, що має місце явне перевищення рамок державних турбот і державного втручання. Свідченням цього є труднощі, а часто і нездоланні перешкоди, які влада «забезпечує» підприємцеві вже на початковому етапі його діяльності (державній реєстрації)

упроцесі отримання всіх необхідних ліцензій, нескінченних перевірок різними державними органами.

Які заходи реагування на негативне ставлення ГС до цього може запропонувати (і пропонує) влада? Підсилити державний контроль, змінити кадровий склад органів влади, оновити механізми взаємодії влади і підприємця. І все це з поясненнями необхідності підтримки підприємництва, його значущості для економічного і соціального розвитку тощо. Однак протягом тривалого часу такі способи не приводили і не приведуть до розв’язання проблеми. Існують закономірності в поведінкових моделях, які зруйнувати подібними заходами неможливо. Виходом буде лише істотне скорочення функцій держави в цій сфері, передання частини з них підприємницьким структурам (а виходить, структурам ГС), встановлення громадського контролю за діяльністю бюрократії (через засоби масової інформації, правозахисні організації тощо) з дієвими засобами реагування на виявлені порушення.

Разом з тим не слід забувати про те, що покладання певних функцій на суспільні структури буде можливим лише за умови, коли ці структури готові до їх прийняття. Так, законодавством про фондовий ринок було передбачено можливість передачі частини функцій Державної комісії з цінних паперів самоврядним організаціям. Однак ще й досі ці організації «не дозріли» до того, щоб прийняти їх на себе. Для порівняння: подібні організації в Канаді не лише здійснюють більшість функцій щодо регулювання фондового ринку, а й створили дієві механізми захисту прав інвесторів, зокрема, фонд компенсації їх збитків, що формується за рахунок стягнення з порушників неправомірно отриманих ними коштів. Причому ці кошти спрямовуються не до бюджету, а до приватного фонду, яким розпоряджаються недержавні організації.

Показовим для демонстрації того, що держава не справляється зі своїми функціями, є державна реєстрація нерухомості, передбачена ст. 182 ЦК та ін. В Україні склалася парадоксальна ситуація, коли після набрання чинності кодексу правочини з нерухомістю не могли вчинятися в зв’язку з відсутністю спеціального регулювання цього питання, незважаючи на те, що в Перехідних положеннях ЦК Кабінету

Міністрів України ставилося за обов’язок розробити відповідний закон. ГС активно реагувало на таку ситуацію шляхом проведення численних конференцій нотаріусів, працівників бюро технічної інвентаризації (БТІ), землевпорядних служб, об’єднаних у різні асоціації та громадські організації тощо.

Не менш показовою в оцінці функцій держави є очевидна боротьба різних державних структур за здійснення реєстрації прав на нерухомість. Проявом цієї боротьби стало позбавлення БТІ функцій щодо державної реєстрації і передача цих функцій Державному комітету по земельних ресурсах1 із продовженням їхнього здійснення БТІ до цього часу2. Подібний «переділ сфер» у такому значимому питанні, як оборот нерухомості, вимагає відповідальності держави перед ГС за породжену плутанину і порушення прав та інтересів власників. Однак так ставити питання українське ГС ще не навчилося.

На прикладі державної реєстрації можна проілюструвати й такий аспект, що характеризує Українську державу, як пристосування механізму здійснення законів таким чином, щоб це було зручно чиновникам, а не тим, хто вимушений до них звертатися для реалізації своїх прав. Так, існуюча процедура реєстрації прав на нерухомість вимушує громадянина тричі «дифеліювати» між БТІ та виконкомом місцевої ради, вистоюючи черги й очікуючи засідань виконкому та години прийому посадових осіб.

Стосовно розподілу державної власності і здійснення управління нею, то показовим для України є усунення ГС від вирішення питань приватизації із самого початку її проведення. Видимість загального розподілу благ за типом «кожній свашці по ковбасці», що покладений в основу визначення вартості приватизаційного майнового сертифіката, і нібито надана всім громадянам України рівна можливість участі в придбанні державної власності — це все, що було зроблено як реверанс Українському народові. Самі ж процеси приватизації, визначення її способів, об’єктів, які підлягають чи не підлягають приватизації, залишилися поза контролем ГС. При численності нормативно-правових актів стан, в якому перебуває й досі приватизація, не тільки неясний, а й безконтрольний. Факти виявлених порушень, що з’являються «на злобу дня» (часто внаслідок лобіювання інтересів тих чи інших економіко-політичних структур), досить неоднозначно сприймалися, доки не утворилася критична маса, що переконливо свідчить про тенденцію (яка не намітилася, а майже реалізована) усунути суспільні структури від процесів приватизації, забезпечити надходження від приватизації певним групам або особам.

Ці факти також доводять, що ГС до революційних подій в Україні не в змозі було закумулюватися для недопущення порушення своїх інтересів. Щодо органів влади,

МЮУ від 7 лютого 2002 року №7/5, а в подальшому — ч. 5 розд. V Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень».