sbornik

10Розділ 1. Загальнотеоретичні положення, проблеми ... приватного права

ізнайти їй місце, відбувається взаємовплив і виникає неможливість абстрагуватися від випадків, адже вони насправді «не випадкові».

Наведені міркування свідчать про прийнятність прецедентного права, не відкидаючи при цьому значимості позитивного права, але як такого, що надає широкі можливості для його застосування за допомогою введення оціночних понять, конструктивності і дієвості принципів права. Цьому заважають шаблонність мислення і небажання виходити за рамки вказівок або роз’яснень. У свою чергу, останні фактори мають свої численні причини і корені, серед яких, зокрема, слід відзначити середовище зрощення якостей та сприйнять особистості. Виховання цих якостей у навчальних закладах і прийнятність (невідторгнення) практикою («забудьте все, чому вас навчили в академії або університеті, тут — життя, а не навчання») лише одна з площин цього явища.

Проблематика закономірностей і випадковостей має витоки у співвідношенні матеріального та ідеального. Парадоксально, що почувши про «реальність ідеального» (і це не можливо не враховувати), сучасна пострадянська філософія, що вросла коренями в матеріалістичне лоно, все ж продовжує відривати глибинність ідеального. Філософська думка, перебуваючи в постматеріалістичному руслі, здійснює спроби прийняти ідеальне, але на своєму рівні, куди вона піднеслася завдяки поглядам і впливу природничонаукових досягнень і технократичних процесів. Тому вона сприймає як ідеальний навіть світ комунікацій, світ віртуальної реальності глобальної мережі та інші підходи, породжені сучасними технологіями. Однак при цьому упускається головне — ідеальний світ, як і матеріальний, є реальним і настільки, наскільки його готовий сприйняти кожний. Тобто він не може залежати тільки від матеріального навіть у його сучасному і прогнозованому розвитку. Технологічні нововведення та їх вплив на сферу ідеального — лише дещиця і тим більше вторинна, зумовлена в цьому співвідношенні. В ідеальному немає єдиного центру й у той же час воно єдине. Однак кожний попадає в єдність своїм шляхом, і це не залежить від матеріального, технічного, культурного й іншого рівнів і сфер. При такому підході варто інакше осмислити їх співвідношення, застосувавши нарешті підходи, які склалися в різних напрямках щодо фізичного (тілесного), психофізичного, біоенергетичного, духовного та інших станів існування, а отже, у сферах, що їм відповідають.

При цьому, безумовно, першочерговою є відмова від сформованої оцінки вказаного підходу, що зводиться не просто до сумнівності цих кроків, а до їхнього сприйняття як нижчих, породжених неможливістю матеріалістичного пояснення тих чи інших явищ та процесів, що раніше існувала. У дійсності все зовсім інакше: саме підходи про множинність станів, різні рівні існування тілесного й енергетичного, їхнє перетворення (перевтілення) і прояви стають головними в поясненнях сучасних проблем, у тому числі й у правовому полі. Фізика, хімія, медицина та інші науки суто матеріалістичної спрямованості приходять врешті-решт до первісних підходів про різноманіття сфер буття. Наука права в цій низці перетворень

залишається на своїх старих позиціях немовби найматеріалістичніша з усіх існуючих наук, навіть природних. Саме вона знаходиться сьогодні на порозі сприйняття того, що кожна випадковість є певним явищем, сферою, пов’язаною з іншими сферами. Множинність або одиничність цих випадків не важливі для того, щоб навчитися не відкидати їх, а враховувати.

Зв’язок між істиною і спробами її відшукання та вираження. Або простіше: мова і сутність, загальноприйняте й істинне через призму врахування випадкового в закономірному.

Якщо закономірне тому і є таким, що існує досить довго як усталене явище в просторі і часі, внаслідок чого його вираження хоч і ускладнене різними нашаруваннями, але так чи інакше склалося, то протилежне спостерігається при зіткненні з випадковим. Їх взаємозв’язок полягає в постійному впливі випадкового на закономірне, аж до перетворення як першого, так і другого. Однак для зовнішнього прояву, прояснення і демонстрування цих впливів неминуче їхнє вираження в мовній формі. Вона приймає вид суджень, визначень, дефініцій тощо. І якщо для закономірного вони вже існують і йдеться про їх удосконалення, то зовсім інакше стоїть справа з випадковим. Починаючи з первісної спроби його формулювання, виникають труднощі, пов’язані з тим, що висловлене вже не є істинним. Чому? Тому що матеріалізоване сприйняття завжди суб’єктивне і багаторазово суб’єктивне: воно залежить як від особи, котра висловлюється, так і від того, хто сприймає, а якщо їх багато — то від їх кількості.

Звідси випливає перше — тоді істину неможливо виразити, бо виражене вже перекручує; друге — не допустимо не враховувати інше бачення, ніж у всіх, навіть одиничне, або зневажати такою можливістю. Так, звичайне сприйняття троянди як прекрасної квітки прийнято повсюдно, однак чи істинно це для алергиків? Або чи істинне те, що сліпий є сліпцем, бо він не сприймає дійсність навіч? Однак у нього активізуються інші центри, що дозволяють йому по-своєму сприймати світ, у той час як у багатьох зрячих бачення світу не дає його сприйняття, тому що можна мати очі і не бачити. Чи істинна загальна думка сучасників Гогена про те, що він невдаха і пересічний художник, коли після його смерті він вважається великим? Чи істинно, що рішення суду є вірним?

«Ходіння» справи по судових інстанціях свідчить також і про спробу пошуку істини. І вона так і може залишитися незнайденою або пізніше з’ясується, що це було зовсім не так, як випливає з рішення суду, і вже у будь-якому разі одна зі сторін після остаточного завершення розгляду справи бачитиме істину в іншому. Однак без постановки крапки в пошуках істини у таких ситуаціях — винесення судом остаточного вердикту — у правовому полі не обійтися. Тоді і варто первісно сприймати істину як середньоцентровану величину, що є такою тут і зараз, включаючи численні суб’єктивні бачення і вольові установки.

Незважаючи на марність пошуку істини, сучасний рівень розвитку суспільства (так само як і в найближчому майбутньому з позиції звичайного сприйняття цього

«найближчого» людиною) не дозволяє відмовитися від оперування поняттям істини. Це зруйнує численні суспільні установки та підходи, неможливо стане оцінити ту чи іншу позицію, починаючи від наукових концепцій, захисту дисертацій і закінчуючи вирішенням судових спорів. Недопустимо зруйнування логічних структур, це небезпечно для суджень від найпримітивнішого рівня до життєво важливих для кожної і всіх сфер.

Тоді виникає потреба в сурогатах істини (аж ніяк не в негативному світлі сприйняття цього словосполучення). Це необхідність. Але ми маємо розуміти, що вона вимушена і небездоганна. Далеко ходити не треба, досить порівняти позиції часів соціалістичного періоду існування права і сучасності. Недавні часові рамки дозволяють це не тільки зрозуміти, а й відчути, що сприймане істинним поняття того часу здається помилковим зараз (звичайно, з поправкою на вимушеність обґрунтування того чи іншого правового підходу в зв’язку зі специфікою існування людини в той період — потреби утриматися не тільки в правовому науковому товаристві, а й в життєвому просторі взагалі).

Слід сказати, що до цього делікатного питання правники ставляться з розумінням. У їхній сфері практично не склався ні прошарок дисидентів, ні борців, як це мало місце в мистецтві, літературі і навіть музиці. Мабуть, у цих сферах

іпро істину навряд чи задумуються як про ту категорію, яку в ній вбачає право. У цьому ракурсі право ближче до релігії, яка також гостро відчуває потребу наблизитися до істини, щоправда, у своєму світлі і своїми шляхами. Однак її пошуки і там не привели і не могли привести до неї, тому що всі підходи самі по собі як такі (саме як підходи) ущербні. Той, хто вважає, що досяг істини, при цьому не може донести її іншому (і, як правило, так і буває), який цього не відчуває і не сприймає. Інший, навпаки, намагається піти таким самим шляхом (школи в релігії), але істини не досягає, тому що шлях кожного різний.

Право не може і не повинне опинитися в такій ситуації, оскільки це інакший пояс існування, у якому сурогати істини мають більш важливе значення для побутового і поведінкового існування. Їх відсутність поставила б під загрозу всю суспільну структуру.

Проблеми в праві у цьому розумінні пов’язані із законотворчістю в цілому

ійого деталями — термінологією, визначеннями тощо. Як наслідок, виникає потреба в тлумаченні не тільки рівня закону, але і його застосування — тлумачення правочинів і договорів. При цьому суб’єктивність не усувається, але вводиться подоба об’єктивного. Однак — спираючись на що? Знов-таки на якісь загальні підходи. Звідси той самий висновок про неможливість відкидати щось загальне й універсальне, проявом чого є принципи права. Але і стверджувати, що вони є чимось раз і назавжди даним та існують завжди — навряд чи правильно, тому що їх наповнюваність у тому або іншому суспільстві в той чи інший момент існування різні. Справедливість до справедливості не приходиться, а розумність — до розумності в різні епохи людства. І це був епілог.

Завдяки професору В.Д. Тітову, який у наш прагматичний час зробив спробу поринути в сиву давнину з метою простежити за історичними, культурними, релігійними, філософськими, соціальними, економічними та правовими витоками логіки, у науковому житті відбулася неабияка подія. Специфіка логіки бачення науковця (особливо — гуманітарія) полягає в її непомітності. Вона, як «сірий кардинал», постійно і ненав’язливо присутня від самого початку і до завершення будь-якого процесу мислення, а відтак — завжди. Вивіреність, продуманість висновків, обґрунтованість міркувань і доведеність своєї позиції досягаються в процесі мислення лише внаслідок володіння методологією та логічними конструкціями. І коли на наш розсуд подається наукова праця, ми її сприймаємо як певний внесок у науку, немовби автоматично застосовуючи введену в нас логічну програму. При цьому добротну наукову працю немає необхідності піддавати аналізу на предмет належного задіяння логічних конструкцій. І навпаки, коли перед нами недосконала праця, одразу впадають в око відсутність логічних зв’язків, недотримання правил логіки тощо. Логіка супроводжує всі розсуди, і доведеність її застосування до автоматизму — головне її призначення.

Проте набуття такого значення цією наукою наук для мисленого процесу особи і взагалі для суспільства має свої канони, які відшліфовувалися століттями і дійшли до нас як надбання цілих пластів культур, духовного життя, мислеформ. Існування в суспільстві, безперечно, накладає свій відбиток на індивідуума, а отже, на його процес мислення, а відтак — на виданий ним продукт духовної творчості. Соціальний вплив є настільки багатогранним, що про це можна говорити досхочу скільки завгодно, але охопити все це разом дуже складно. Це і родинні стосунки, і психофізіологія, і релігійні погляди, і соціально привабливі орієнтири, і рівень освіти і багато іншого. З огляду на існування постійних змін цих критеріїв для будь-якого індивідуума, розвиток їх самих і перебування кожного в постійному процесі руху хоча б за означеними складовими стає зрозумілим непросте завдання самої постановки мети дослідження — виявити певні загальні тенденції у формуванні логічних процесів. Надзвичайна складність цих завдань обумовлена соціальним середовищем, в якому перебуває індивідуум, із його закономірностями, критеріями цінностей, їх формуванням та перетворенням, взаємним впливом різних аспектів соціального буття на мислені процеси та їх результати, проведення всього зазначеного через жорна оцінок, які також є продуктом соціуму — і далі по спіралі взаємозалежностей.

У книзі В.Д. Тітова розглядаються питання формування знань, а тому — його об’єкти, суб’єкти, процес і результат. Кожен з цих елементів не простий, тим більш,

* Вісник Академії правових наук України. — 2004. — №3. — С. 254–260. — Рец. на кн.: Титов В.Д. Логическое знание в его социально-исторической детерминации (религиозный, правовой, политический контекст Древности и Средних веков). — Харьков, 2004. — 256 с.

якщо враховувати багатофакторність їх розгляду. Вони супроводжують постійно хвилюючі всіх і будь-кого розуміння істини, істинності знань, критерії цього, а також пов’язані з ними поняття справедливості, розумності, добросовісності — що є майже споконвічними категоріями і мають неперевершене значення й сьогодні в громадянському суспільстві, і тому зафіксовані як основні засади цивільного законодавства в Цивільному кодексі України.

Простежити за витоками логічних знань з глибини століть — завдання нелегке, тим паче, що доводиться черпати з тих джерел, які дійшли до нас певною мірою деформованими наступними баченнями. Тобто неминучим є проникнення крізь пласти суб’єктивних оцінок як утілення попереднього в наступне. Це надзвичайно важко, але необхідно, щоб спробувати зрозуміти, чому саме такі підходи застосовуються в наш час, що їм сприяло і що заважало іншим підходам, які не були розвинуті подальшим вектором розвитку логічних канонів.

У книзі В.Тітова завдання логіки полягає й у виявленні не тільки інтерсуб’єктивної відповідності того, що спостерігається, і розумових конструктів, а й у простеженні на різних стадіях цивілізації спочатку логіко-гносеологічної, а потім і моральноюридичної компоненти. Для цього автору доводиться просуватися через терни релігійних поглядів, утілених у субстанції численних богів і ті засоби, які їм відповідають, — від інтуїтивного впевнення в чомусь, від значення зору (тобто зовнішнього), до пасивного вбирання істини, її черпання з внутрішніх джерел.

Це й більш широка проблематика співвідношення внутрішнього та зовнішнього, що проявляє себе у багатьох школах, зокрема і в діаметрально протилежних позиціях, скажімо, що стосується понять «ніде» та «всюди», які хоча і є протилежними, але по своїй суті — єдині. Або, що ближче до християнської традиції — Бог зовні чи Бог всередині нас. Тобто так можна вийти й на інший рівень розсудів про протилежності, які немовби виключають одна одну, але в самій своїй суті є породженням єдиного, бо без однієї сторони друга (або уявлення про неї) існувати не може. Тому так дивно на перший погляд звучить східна фраза «звук хлопка однієї долоні».

Проблема протилежності існувала й триває, і важливою вона є для мегасоціальних процесів, у тому числі в історико-логічному аспекті. Так, скажімо, досягнення технологічних вершин у країнах Заходу часто призводить до відчуття безглуздості всього цього. Навпаки, глибини бідності в тих країнах, в яких езотеричні традиції тяжіють до руху розуму в глибину на шкоду всьому зовнішньому, призводить до низького рівня життя, хвороб і страждань. Тому ці протилежні стани породжують і протилежні тенденції — новий виток духовності в технологічно розвинених країнах, навіть прагнення подолати суперечності між східними та західними містичними традиціями. Прикладом цього є захоплення буддизмом, йогою та кришнаїзмом у країнах Європи та Америки. З іншого боку, в Індії, Китаї, Японії все більш перестають цікавитися медитацією, а спрямовують свій розум на технологічні досягнення. Освоєння жителями цих країн сучасного наукового рівня співіснує з протилежною течією — прагненням західних геніїв довідатися, що таке медитація і навчитися поринути у внутрішній простір. І кожна з тих тенденцій знаходить своє обумовлення (в тому числі

логічне) і є закономірним вираженням суспільних зв’язків у їх історичному та часовопросторовому ракурсах.

І це — враховуючи іноді справді несумісні властивості та якості. Так, обумовленість в нашому західному розумінні є необхідною передумовою відмінності одного явища від інших, простеження причинно-наслідкових зв’язків між якими впливає на їх уяснення. Навпаки, східна психологія і містичні традиції виходять з обумовленості як наслідку концентрації на чомусь, як сансари, як враження, а відсутність концентрації, тобто пасивна усвідомленість, дозволяє людині проходити через світ, а не світу через людину.

Цікавими є багато інших аспектів проблематики, що розглядається в роботі. Серед них можна також вказати на об’єкт та суб’єкт, котрі сприймаються як протилежні категорії, але їх формування також пов’язане з різними обставинами і є різним для різних культур та традицій. Так, якщо для нас об’єктом є те, на що спрямовані прагнення, мета, дія, то для численних східних традицій це не так однозначно. Прикладом цього є навіть відмова від зрозумілого нам процесу самопізнання, який вважається абсурдним, оскільки ми не можемо знати самість, бо самістю завжди є знаючий, і її не можна звести до того, що пізнається, тобто її не можна звести до об’єкта.

Такий аспект зміни місцезнаходження протилежностей важливий в будь-якому сенсі, а тим більш в юриспруденції, бо змішування об’єкта та суб’єкта, заміна одного іншим може потягти суттєві наслідки. Сьогодні ми це спостерігаємо хоча б на прикладі поняття підприємства, яке в цивільно-правовому регулюванні із суб’єкта перетворилося на об’єкт, а в регулюванні іншими галузями законодавства залишилося суб’єктом, хоча іноді й розуміється як об’єкт.

Отже, традиційно різні підходи породжують різні методології та логічні зв’язки, проте мають споріднене коріння, в тому числі логічне, яке можна виявити і слід враховувати, що й робиться в книзі В. Тітова.

Значущими є також інші проблеми, висвітлені в цій роботі. Це і монополізація знань від часів жерців, які їх зосередили в своїх руках і утримували без доступу до них мас; і надто цікава для сучасності проблематика схоластики, із якою важко було впоратися давньогрецьким і давньоримським філософам, і з якою вивірені логічні конструкції набули настільки істотного значення, що в чистому вигляді без врахування розумності, справедливості та інших морально-етичних категорій та здорового глузду почали використовуватися на шкоду буттю, особливо в юридичних процесах. Тому сучасні тенденції відновлення категоріальних поглядів на необхідність врахування справедливості, доцільності, дійсної волі осіб при вступі їх у правовідносини має важливе значення.

Завжди було й залишатиметься важливим з’ясування обґрунтованості переваг першого серед інших (або, як кажуть, серед рівних), прагнення до одиничності (однозначності) в існуванні у середовищі множинності. Це скрупульозно простежується в рецензованій книзі на прикладі переходу від багатобожжя до одного бога, до формування понять єдиного Бога і навпаки — простеження інших тенденцій від підтримання язичницьких традицій поряд із християнськими до поєднання

елементів різних релігій з поясненням цого відсутністю на загальному рівні суперечностей, адже Бог єдиний.

Такі суто теологічні теорії проте відіграють суттєву роль у соціумі і, зокрема, в царині права. Переваги, заміщення (або зміщення) критеріїв цього, що бачиться як процес, котрий триває й поширюється, сьогодні малодосліджені, а їх закономірності розпливчасті. Однак їх існування в соціоекономічному просторі має важливі наслідки і регулюєтьсяі цивільним законодавством, і законодавством про економічну конкуренцію. Проте вони виникли не сьогодні і не внаслідок ринкових процесів, а відомі здавна. Моделювання їх впливу відбувалося в давніх релігіях та культах, що доводиться в рецензованій роботі. Показовим гармонічного поєднання «розмонополізації» впливу того чи іншого начала (або божества) є багато релігій — зороастризм; існування в єгипетській, в індійській та інших релігіях протилежних за призначенням богів, наприклад, сонячних (благосних) та місячних. У ведантизмі виникла розвинута картина світу, а ведичні боги являли собою цілий пантеон, що пізніше подібним чином було сформовано у грецькій міфології. А в Індії боги постійно замінювали один одного залежно від сфери докладання своїх зусиль, однак без конфлікту виявлення першості, оскільки мислилися єдиним. Тобто вони мали моністичний початок у дуалістичній, триєдиній (і не тільки) формі. Якщо б при впливі на формування сучасних процесів хоча б на концептуальному рівні враховувалися надбання попередніх культур, можна було б позбавитися вульгарного їх сприйняття і, використовуючи логічні закономірності, спрямовувати ці процеси у належному руслі.

В. Тітов вишукано маневрує між науковим, філософським та езотеричним, тримаючи в руках Аріаднину нитку логіки. У всякому історичному ланцюгу є те, що вплинуло на логічне становлення духовного життя. Однак кожного разу, коли, слідкуючи за думкою автора, за його пошуком «логічного екстракту» в культурах, релігіях та філософських поглядах, читача не покидає відчуття, наскільки важливо підібрати свої підходи з урахуванням цих різних позицій. Згадаймо хоча б те, на що обернулося суто теологічне (тобто не зі сфери філософії, а значить мислених процесів) незаподіяння шкоди. Крім того, що в цій позиції про добро не йдеться взагалі (тобто тут немає порівняння протилежностей), вона в певних релігіях абсолютизувалася до такої міри, щоб підмітати перед собою при ходьбі, аби не роздавити комах. У Л. Толстого джайнізм перетворився на теорію непротивлення злу насиллям. Однак виведена вона була на рівні розуму, а не релігії, тому граф працював на землі та вчиняв інші дії, які вважав соціально придатними. Саме в цьому, в цій демонстрації себе як соціального елементу зі своїм баченням призначення, перегляду християнських поглядів уже й полягала суперечність.

На цьому прикладі я б вказала на такий важливий аспект цієї сфери дослідження, як те, що деякі з її складових взаємовиключають або відвертають первісні вихідні витоки одні від одних. Прикладом цього є наука та релігія, постулати яких часто прямо протилежні, а логічні міркування першої аж ніяк не присто-

совані до тверджень другої. І якщо й можна в чомусь закинути автору цього надзвичайно цікавого дослідження, так це його логічні висновки щодо логічних матерій у не властивих для неї сферах. Тому навряд чи можна сказати, що на ранніх етапах формування культур і релігій давнини (як, власне, і численних несоціалізованих релігій сучасності) у них ще не встановилась логічна традиція. Очевидно, не можна стверджувати, що ті чи інші містичні погляди, методи, технології нелогічні, або алогічні, непослідовні. Такі зроблені логіком висновки з позицій цієї науки дійсно є правильними. Але одночасно й не можуть бути такими, бо ми застосовуємо зрозумілі нам прийоми та підходи до тієї сфери, в якій вони не можуть застосовуватися. В цій сфері (якщо її не сприймати як продовження соціуму) діють інші (не протилежні, а саме інші) закони.

Хоча й у цьому автор за великим рахунком правий, оскільки, на мій погляд, важливим при використанні релігійних джерел (звичаїв та записів) є те, що Ісус не був християнином, а Будда — буддистом. Ці релігії, сформовані як такі пізніше, а багато їх канонів вироблені ще пізніше або взагалі переглянуті. Крім того, вони розгалужуються на ортодоксальні та новітні і для кожного наступного періоду розвитку суспільства поповнюються іншими різновидами. І кожен з них прагне по-своєму осмислити ті істини, які виходять із родоначальників релігій.

Однак чи не ефемерною є в такому разі сама постановка питання про знайдення законів істинності? Чи може взагалі ця проблематика пошуку істини перетворитися на виявлення її характеристик як філософсько-логічної категорії? А саме цим протягом тривалого часу займаються філософи. Проте істина, як вода крізь пальці, просочується й залишає за собою навіть не сліди, а щось те, що свідчить про якісь пройдені процеси. Це наполегливе прагнення філософів нагадує спроби алхіміків, які відкидає наука. Намагання ж філософів тривають і пошуки продовжуються.

Логіка ж при цьому виступає в ролі спостерігача, який може констатувати факти і робити висновки про те, наскільки це вдалося зробити тим чи іншим, і чому в той чи інший проміжок часу різні езотеричні та філософські течії зазнали хто краху, хто забуття, а хто і відновлення.

Мислення притаманне як філософії, так і логіці. Однак для першої воно є процесом для процесу, а для другої — начебто механізмом, побудуванням. Якщо перша — міжнаукова (а не наднаукова) і ніколи не знає спокою (як Вічний Жид), то логіка має справу з голими фактами: ось так розвивалося мислення, так вдосконалювалося й ось такі способи дозволили більше і точніше обґрунтувати висновки.

Логіка — точна наука, і вона не втягується в безперервні дискусії між численними теоріями.

Якщо враховувати при цьому відмінність філософських та релігійних поглядів із різними наслідками їх впливу на соціальні дії суб’єктів, стає очевидним, що не кожен би з наших сучасників осмілився заглибитися в таку товщу проблем. Тим більше, розглянути їх через призму виявлення вікових закономірностей вироблення логічних конструкцій.

18Розділ 1. Загальнотеоретичні положення, проблеми ... приватного права

Ісаме постановка автором мети охопити разом усе середовище людини є єдино вірною, бо інше в будь-якому разі свідчило б про односторонність висновків. На те автор і є Логіком, що він проводить читача крізь пласти давніх культур, показуючи їх особливості, але не збиваючись із заданого шляху, щоб вивести його з цього екскурсу стежкою логіки (а не історії, етики, езотерики та ін.).

На жаль, межі рецензії не дозволяють висвітлити численні категорії, які розглядаються в книзі про логічні знання. Це й поняття часу з його впливом на становлення вчення про строки, і способи досягнення рівноваги, що набуває особливого значення сьогодні при розподілі сфер впливу публічних та приватних начал у праві тощо. Автор і сам іноді проводить паралелі логічних закономірностей Давності

іСередніх віків із сучасними процесами. І це важливо, бо наступництво в знаннях та надбаннях від попередніх поколінь свідчить про наш рівень, досвід і взагалі про те, що ми є елементами історії Людства.

Багатоаспектний вплив відцентрової сили інтелекту на сучасне суспільство*

Професор С. Кримський у доповіді «Зміст постісторії» закликав не боятися змінювати світ, не забуваючи при цьому, що часу в нас не так вже багато. Цей заклик змушує задуматися над тим, що не такими вже й однозначними є зусилля (або потуги чи наміри, нехай, навіть добрі), що докладатимуться до цього задля влиття в ту царину, що йменується в світі інноваційним режимом. Становлення цього режиму диктується необхідністю сучасного розвитку технічного, наукового і соціокультурного простору. Втім бар’єр третьорозрядної країни, який ми мріємо подолати, кардинально відрізняється від казкового тридев’ятого царства. Безперечно, слід привітати дискусії на інноваційну тематику і намагання виявити ті ресурси, що дозволять нам зрушитися з больової точки, віднайти та побудувати прийнятну для нас інноваційну інфраструктуру і продумати шляхи її формування. З цих питань в країні триває дискусія та пошук опори в підтримці з боку держави1, транснаціональних корпорацій, робиться акцент і на малому венчурному бізнесі. Все це варто опрацьовувати, але не слід забувати про той камінь, що відкинули будівники, і який, як сказано в Святому Письмі: постав наріжним каменем2. Цим наріжним каменем є моральні засади, на які має рівнятися інтелект, тому що від цього залежить наше майбутнє.

Проблема ця та сама, що й давнє питання про курку і яйце. Справді, неможливо свідомо розібратися в тім, чи спочатку було Слово, чи матерія. У ХХ столітті це набуло обрису спрощення у вигляді суперечки між фізиками і ліриками, що здавалося б, вже відійшла у минуле. Та де там! До потреби у розв’язанні цього питання ми повертаємося знов та знов, намагаючись вирішити конфлікт між прагматичним інтелек-

том і стандартом ідеалу. Однак це в принципі неможливо, якщо не розуміти їх обидвох не як дилему, а як складові константи, яку слід враховувати як даність без ухилів у бік одного полюса на шкоду іншому. Якщо ж ми будемо їх постійно сприймати розбалансовано, результатом буде зрушення всього життєвого укладу, що неминуче призведе до катастрофи.

Острах катастроф зрозумілий. Жахи війни та її наслідків закладені в нас як генетичний код, і якщо це не так, то це може означати лише одне — ми маємо справу з неповноцінними істотами або соціумом. Останнім часом ці фобії доповнилися острахом природних і техногенних, локальних і всесвітніх катастроф, що також заслуговує на увагу в дослідженнях, тим більше, що до цього змушують реалії. Відомо, що українська промисловість, точніше техносфера, після 2005 р. вступає в зону підвищених ризиків, оскільки знос основних фондів у базових галузях промисловості перевищив 75 %1. Це все є науковою, економічною, соціальною проблематикою, але широким загалом вона сприймається, як правило, як гіпотетична, украй небажана і тому малоймовірна ситуація.

Одночасно все більше залишається поза увагою моральна сфера інтелектуального простору, яку зазвичай не підводять до рівня факторів, здатних привести до такої ж за силою впливу катастрофи, як вищезгадані. Проте суть саме в тім, що ін-

телект як продукт розуму має бути зіставним із моральними і релігійними категоріями як продуктами духу. Можливо, на перший погляд, це видасться пихатим, але спробуємо навести вагомі аргументи для розуміння актуальності саме такої постановки питання і її пріоритетності перед іншими, залежними від нього й ним формованими.

Візьмемо будь-які напрями інноваційної діяльності — формування належної інформаційної бази, впровадження засобів ефективності її використання, зокрема для електронного уряду, електронної комерції, системи освіти, впровадження інтелектуальних продуктів у виробництво і становлення інноваційної діяльності тощо. Всі вони нині зводяться на п’єдестал першочергових.

Розуміючи і підтримуючи їх значущість, попри те, до кругозору інноваційної тематики мають насамперед залучатися глобальні тенденції задіяння інтелектуального ресурсу та їх наслідки, які більшою мірою впливають на моральну сферу, а не лише на технічний рівень сучасного буття. Звичайно, це питання архіскладне і, не претендуючи на всеаспектність його висвітлення, зосередимось лише на деяких напрямках, про які не варто забувати, говорячи про означену тематику:

•машинне мислення й інтелектуалізація техносфери, а також технократизація ноосфери;

•виведення на позиції лідера інформації як основного ресурсу, що має першорядне значення, зокрема, для розвитку виробництва, з пов’язаними з цим аспектами

їїрозміщення, подачі, сприйняття і захисту;

1 Рожен А. Ментальный крест — злоумышленник поневоле // Зеркало недели. — 2007. — 7 марта. — С. 14.