sbornik

Сфера корпоративних відносин, крім того, ділиться між Цивільним і Господарським кодексами, в останньому нібито робиться спроба їх врегулювати, навіть його глава 18 має назву «Корпоративні права та корпоративні відносини». Втім, у ній регулюванню суто вказаних прав та відносин присвячена лише ст. 167. Корпоративні відносини не набули необхідного рівня їх регулювання й у спеціальному законодавстві.

Численні публікації з питань корпоративного права, проте, не приводять до загальнотеоретичного осмислення цього феномена, і, мабуть, більшої плутанини, ніж у цій сфері, на сьогодні в праві не існує. Аби її проілюструвати, зупинимося на такому аспекті корпоративних відносин, як відносини щодо участі в юридичних особах,

вяких поряд із відносинами з управління реалізуються корпоративні права. Останні більш-менш досліджувалися і, навіть, робилася спроба їх комплексного бачення, чого не можна сказати про право участі.

Право участі. Отже, корпоративні права, які мають учасники корпоративних відносин та які не врегульовані в ЦК як цивільно-правові, стикаються із застосовуваним у цьому кодексі терміном «право участі». Передусім звертає на себе увагу те, що в ст. 100 ЦК йдеться про право участі в товаристві, а не

вбудь-якій юридичній особі, тобто це право мають учасники товариств і не мають засновники установ.

Вживання терміну «право участі», однак, не поєднане з його визначенням, яке

вЦК відсутнє. Загальне розуміння поняття «участі» та регулювання в ЦК і Законі України «Про господарські товариства» прав учасників товариств дає змогу коротко підсумувати, що право участі:

а) надає можливість бути причетним до чогось, у чому особа бере участь, тобто воно засвідчує той факт, що особа перебуває у певному зв’язку з іншими особами;

б) цей зв’язок обумовлюється й іншими правовими категоріями: метою, майном, управлінням, підприємницькою діяльністю. З огляду на те, що брати участь у відносинах з іншими особами можна лише з певною метою, право на участь виникає тоді, коли учасники об’єднані спільною метою, досягнення якої вони прагнуть. Саме останньому й підпорядковуються їх зусилля через налагодження відповідних майнових, організаційних, немайнових відносин та підприємницької діяльності;

в) необхідність узгодження зазначених аспектів відносин між учасниками вимагає відпрацювання певних механізмів, які являють собою корпоративне управління, що, в свою чергу, й зумовлює їх спільну діяльність як єдиного суб’єкта — юридичної особи;

г) для складання наведених зв’язків між учасниками мають значення як майновий, так і організаційний аспекти. Останній часто розглядається як немайновий, віддаючи данину сформованій дихотомії: майнові — немайнові відносини. Вичленити один з них було б неправильним, тому вони становлять нерозривну єдність: майнова участь (вкладення капіталу у різні способи, в тому числі придбанням акцій) зумовлює організаційні права (право на участь в управлінні через принцип «одна акція — один

Відомо ж, що ні честь, ні гідність, ні життя та численні інші немайнові цінності не можуть бути тотожними для різних осіб, у кожної вони свої і, отже, кожна особа має відповідні лише їй належні особисті немайнові права. Не можна віддати життя за іншу особу з виникненням у останньої життя тієї особи, яка його позбавлена. Цього не може бути ні природно, ні в правових конструкціях, ні окремо, ні поряд з іншими правами — аж ніяк.

Тому зіставлення особистих немайнових прав з правом участі, яке може мати будь-яка особа і яке, по суті, є знеособленим, доводить, що воно не є особистим немайновим правом, а застосований у ст. 100 ЦК прийом слід розцінювати як невдалий; д) право участі тісно пов’язане і з таким немайновим правом, як право на ін-

формацію, оскільки воно мусить бути забезпечене можливістю:

–реально брати участь у діяльності як мінімум вищого органу товариства або

вуправлінні діяльністю повним та командитним товариствами;

–одержання інформації для дієвості участі в роботі загальних зборів і забезпечення своїх майнових інтересів (наприклад, вчасно реалізувати акції).

Для цього учасникам товариства треба ознайомитися з його фінансовими і бухгалтерськими документами. Для учасників їх перелік має бути більшим, ніж для сторонніх осіб. Тобто інформація для них не повинна обмежуватися відомостями, що містяться в звітах, які оприлюднюються, однак має бути меншою за обсягом, ніж для менеджерів, щоб уникнути можливого негативного впливу учасників на комерційну діяльність товариства.

Очевидно, обмеження учасників в одержанні інформації порівняно з посадовими особами товариства є виправданим, і вони не можуть зобов’язуватись зберігати комерційну таємницю внаслідок своєрідності свого правового становища.

Наведене свідчить про комплексність цього права, яке складається з кількох взаємопов’язаних прав майнового, немайнового та організаційного характеру. Останнє послугувало підставою для пропозиції введення до законодавства терміну «система участі», який визначається як безпосередня та/або опосередкована участь осіб в організаціях через майнові відносини (участь у статутному або складному капіталі); договірні відносини (можливість на підставі договору визначати рішення тих чи інших осіб; будь-які організаційно-управлінські і навіть сімейні відносини (тільки для фізичних осіб), що виявляються при діяльності учасників та/або членів органів управління організацією1. Вважаю, що, окрім змішання понять майнових та договірних відносин (останні з яких також є за своєю природою майновими), таке бачення є й спірним стосовно включення до цієї системи сімейних відносин. Утім, по суті, висловлений підхід є вірним, бо дійсно слід говорити про систему участі, яка порівняно, наприклад, із поєднанням трьох правомочностей власника, має інший ступінь взаємозумовленості прав, що складають таку систему.

Відтак, виникає парадокс: право участі в ст. 100 ЦК визначається як особисте немайнове право, в той час, як воно, по-перше, таким за своєю юридичною приро-

1 Гританс Я.М. Корпоративные отношения (правовое регулирование организационных форм). — М., 2005. — С. 104.

дою не є; по-друге, містить у собі інші права як майнового, так і немайнового (але не особистого, а організаційного) характеру. Тобто родове поняття (більш широке) зведене до видового (вужчого) та ще й не повною мірою правильного. Насправді ж право участі являє собою комплексне право, яке само по собі без своїх складових існувати не може. Воно є симбіозом майнових та немайнових (організаційних) прав і по суті є правом корпоративним.

Сто проблем зі статтею 100 ЦК*

З появою в ЦК сумнозвісної ст. 100 виникли проблеми стосовно можливості акціонерів уповноважити інших осіб брати замість них участь у загальних зборах. Думки з цього приводу висловлюються протилежні. Спробуємо розібратися в кожній з них із наголошенням на тому, що це питання має значення, передусім, для дрібних акціонерів, бо саме вони, як правило, видають довіреності іншим акціонерам, членам правління, наглядової ради чи стороннім особам на участь від їх імені у загальних зборах. Значні акціонери цим механізмом практично не користуються і беруть участь

узагальних зборах самостійно, щоб особисто здійснювати свої права, для чого й зосередили у себе пакети акцій.

Аргументи, що висловлюються на підтримку практики видачі акціонерами довіреностей на їх представництво у загальних зборах, відомі читачам:

•акціонер може опинитися в ситуації, коли він не в змозі особисто взяти участь

узагальних зборах внаслідок хвороби, відрядження тощо;

•існують акціонери, які не зацікавлені нести витрати для участі в загальних зборах, позаяк їх присутність внаслідок незначності належних їм голосів не вплине на рішення зборів;

•побудова ст. 100 ЦК свідчить про те, що її перша частина присвячена відносинам, що передують виникненню в особи права участі в товаристві, а друга та третя — що припиняють це право. Тому за довіреністю (тобто через представника) не може здійснюватися право на участь лише в цих випадках, тобто на стадії виникнення та припинення цього права. Таке бачення права на участь висловлює М. Сібільов;

•заборона передачі права участі іншій особі не стосується видачі довіреності, оскільки ніякої передачі при цьому не відбувається. Це пов’язано з тим, що представник здійснює повноваження акціонера, які не припиняються у останнього, бо він нічого не передає представникові. Цього погляду дотримується О. Кібенко.

Проте є й інший погляд, відповідно до якого довіреність акціонерами у визначених випадках видаватися не може. Аргументи при цьому такі:

– ст. 100 розміщується у «Загальних положеннях про юридичну особу» ЦК і тому стосується всіх товариств, зокрема акціонерних;

* Юридична газета. — 2004. — №10. — С. 18.

–норма ст. 100 не є диспозитивною і не надає можливості її порушувати (тобто передавати акціонерами своє право участі);

–немайновий характер цього права пов’язує його лише з особою — носієм цього права, тобто акціонером. Воно йому належить саме як акціонеру, що виключає можливість його мати для інших осіб. Тобто акція надає акціонеру право участі у товаристві. З передачею акції іншій особі до неї переходить і право участі у товаристві;

–крім того, застереження ст. 100 ЦК щодо неможливості окремої передачі іншій особі права участі слід сприймати як окремо й від інших прав учасника товариства (акціонера). Отже, лише у сукупності майнові та немайнові права можуть передаватися іншій особі. Це може бути як у разі відчуження акцій, так і шляхом укладення договору управління ними. Відмежування немайнових прав акціонера від майнових та роздільна їх передача не допускається. Таке бачення висловлено мною.

Після наведення полярних позицій та доводів їх прихильників слід все проаналізувати та зіставити. Аналіз має відбуватися з урахуванням законодавчого регулювання відносин в юридичних особах, корпоративних відносин та відносин представництва.

Почнемо розглядати зазначені відносини з мети. Прихильники практики видачі довіреності наголошують, що такою метою є запровадження представництва в АТ, що передбачає проведення загальних зборів і забезпечення «роботоздатності» вищого органу управління АТ, що впливає на права всіх акціонерів.

Проте досягти мети проведення загальних зборів іншими засобами, ніж через допущення участі в них представників, можливо. Зокрема, шляхом укладення договору управління акціями, якщо, скажімо, дрібні акціонери є пасивними, не бажають особисто брати участь у загальних зборах і не хочуть продати свої акції. Або ж можна влаштувати заочне голосування, яким забезпечити опитування всіх акціонерів особисто із питань порядку денного. Нарешті, акціонер може влаштувати свої справи таким чином, щоб мати можливість брати особисту участь в загальних зборах, якщо він, звісно, зацікавлений у цьому. Для цього акціонеру й надається тривалий час із моменту повідомлення про загальні збори до їх проведення.

Збирання ж до купи довіреностей від таких акціонерів, як це відбувається насправді, не надає їм якихось прав і можливості їх захисту.

Одним із найвагоміших аргументів, яким заперечується право «представницької» участі в загальних зборах, є саме розуміння представництва. Згідно зі ст. 237 ЦК ним є правовідношення, в якому одна сторона зобов’язується або уповноважується вчинити правочин від імені іншої сторони. Чи можна вважати участь у загальних зборах акціонерів правочином? Не можна, тому й уповноважити на це не можна.

Внаслідок здійснення представником своїх повноважень їх результат важливий для особи, яку представляють. І це важливо! Саме ця особа намагалася отримати результат від представництва, без чого у неї не виникли б права, яких вона хотіла б набути. До того ж представник не може своїми діями для себе створювати права або діяти в своїх інтересах (ч. 3 ст. 238 ЦК). Представництво акціонера за довіреністю є поштовхом для того, щоб, зібравши довіреності від дрібних акціонерів, діяти в своїх ін-

тересах (або в інтересах інших осіб, яких одночасно представляє цей представник), а не акціонерів, які видали довіреності.

Поглибивши суперечність такої моделі, уявимо, що представником акціонера є член правління або наглядової ради АТ, який, звичайно ж, буде голосувати за визнання роботи цього органу позитивною. А такими діями представник буде діяти фактично на свою користь. Якщо ж, скажімо, загальні збори будуть розглядати питання про оплату праці членів органів АТ або відсторонення від посади чи притягнення їх до відповідальності, неважко зрозуміти, за що саме буде голосувати такий представник.

Сторонами у правовідношенні представництва є особа, яку представляють, представник і третя особа. Коли ж йдеться про представництво акціонера, то хто буде третьою особою? Товариство? Ні, адже представник не тільки не вчиняє правочин із ним, але й у будь-які правовідносини з ним він також не вступає. Це обумовлено тим, що загальні збори є органом АТ, який і формує його волю як юридичної особи.

Наслідки дій представника, який вийшов за межі наданих йому повноважень, передбачаються ст. 241 ЦК. Спробуємо змоделювати ці наслідки, якщо акціонер не схвалить дій представника. За загальним правилом такі дії представника не будуть вважатися підставою для визнання правочину недійсним, а породжують права та обов’язки у самого представника. У конструкції дій представника-акціонера не вбачається правочину. І перевищення представником повноважень не матиме для нього жодних наслідків. Останні матимуть відношення лише щодо акціонерів.

Представник має відповідати перед акціонером і третьою особою. Як ми з’ясували, ніякої третьої особи тут не існує. Сумнівною буде і відповідальність перед акціонером, бо, насамперед, постає питання: в чому вона полягає? Ніяких збитків, неустойки тощо при цьому не стягується, а лише йтиметься про такі механізми впливу на ситуацію, що склалася не в інтересах акціонера, як зробити спробу визнати рішення загальних зборів недійсними. Однак це неймовірно складне питання, що потребує численних доказів, доведеності дій не в інтересах акціонера або з перевищенням наданих повноважень. У противному разі суд може не вбачити ніяких порушень в діях представника, з огляду на те, що незначність голосів акціонера, якого представляли на загальних зборах, не вплинула на винесене зборами рішення, що не задовольняє акціонера.

У сукупності всі викладені міркування не дозволяють стверджувати про те, що відносини представництва можуть застосовуватися для участі в загальних зборах акціонерів. З приводу ж висловлених протилежних позицій наведемо ще й такі аргументи.

Частина 1 ст. 100 ЦК не може розглядатися як така, що обумовлює виникнення права на участь, бо само це право є наявним лише після створення товариства. Відносини, які їм передують, ще не породжують права на участь, вони носять зобов’язальний характер і спрямовані на створення товариства. До того ж до державної реєстрації АТ немає й особи (товариства), стосовно якої в учасників (акціонерів) виникає право участі.

Логіка викладення у ст. 100 ЦК полягає не в тому, щоб у першій її частині зазначити на стадію виникнення права участі в товаристві, а в другій і третій — на стадію припинення. Цього не може бути тому, що одразу ж постає питання про те, де ж основна стадія існування права участі в товаристві, бо інші дві стадії короткострокові, якщо не моментальні. Чи можна в такому разі говорити, що право участі тільки у цих стадіях є особистим немайновим правом, а у період свого тривалого існування не є таким? Думається, що таке бачення є помилковим, позаяк права учасника товариства і акціонера (корпоративні права) мають як немайновий, так і майновий характер. Гармонійне поєднання немайнових і майнових прав є правами з акції.

Коли йдеться про неможливість (згідно зі ст. 100 ЦК) передачі права участі іншій особі, то це стосується передачі в широкому розумінні. Передачею як родовим поняттям охоплюється і відчуження (яке, в свою чергу, припускає ще дрібніші підвиди — продаж, міна, дарування тощо), і видача довіреності.

Модель досліджуваних нами правовідносин передбачає запровадження додаткової ланки — представництва. Безумовно, якщо це ланка, то вона не може складатися лише з суб’єкта. Повинні бути й об’єкт, і зміст правовідносин. Об’єктом будуть ті права (або їх частка), що має особа, яку буде представляти інша особа. Змістом будуть дії представника та особи, яку він представляє.

Так коли у представника виникнуть ці права? Коли його ними наділить особа, яку він буде представляти? Об’єкт цих правовідносин специфічний (це не річ і навіть не якийсь згусток — майнові права), яким є повноваження щодо здійснення певних юридичних дій. Тому цілком виправдана недоречність вживання терміну «передача» у гл. 17 ЦК, замість спорідненого «уповноважується». Ніяких принципових розбіжностей між ними не виникає. Так, якщо я хочу уповноважити когось продати мою квартиру, то я йому передаю це повноваження, це право.

Відтак, заборона передачі права участі (ст. 100 ЦК) має розумітися як заборона наділення повноваженнями, які не можуть бути відокремлені від особи — учасника (акціонера) товариства.

Слід зазначити, що представництво в загальних зборах за великим рахунком відповідає моделі здійснення своїх прав не особисто, а через представника. Однак розклад по конкретних складових цієї моделі не дозволяє застосувати відносини представництва до передачі за довіреністю права участі у загальних зборах.

Взагалі ж правовідносини щодо діяльності органів юридичної особи межують із представницькими правовідносинами. Навіть загальновживаним є поняття керівника юридичної особи як її представника. Натомість для його діяльності гл. 17 ЦК, за загальним правилом, не застосовується, а підлягає застосуванню лише при відсиланні до неї (наприклад, ч. 4 ст. 92 ЦК).

Слід наголосити, що проблема забезпечення кворуму на загальних зборах надумана. Є різні шляхи вирішення цього питання без запровадження довіреності. І навпаки — його запровадження породжує численні суперечності з ЦК. У тій редакції, яка на сьогодні запропонована в ст. 100 ЦК, право участі в загальних збо-

рах опосередковано бути не може. Якщо ж у спеціальному законодавстві ці питання вирішуватимуться іншим чином, то для цього слід спочатку внести зміни до ЦК, як того вимагає ч. 2 ст. 4 ЦК, зокрема, і до ст. 100, і до гл. 17, яка не призначена для регулювання подібних відносин.

Корпоративні права подружжя*

Становлення й розвиток підприємництва, корпоративного руху в Україні відображаються на перегляді правового регулювання раніш усталених інститутів цивільного права, таких, як власність, юридичні особи та ін. Спостерігається і їх вплив на правовідносини між подружжям, труднощі яких зумовлені тим, що вони регулюються на межі цивільного, сімейного й корпоративного права. Виникають суперечності з приводу права на вклад (частку) в статутному капіталі господарських товариств як об’єкта власності подружжя; визначення суб’єктів корпоративного права при внесенні подружжям (чи одним із них) вкладів до статутного капіталу господарських товариств; порядку здійснення ними своїх прав як учасників господарських товариств; захисту права власності тощо.

За цією гамою проблем можна простежити на прикладі одного судового спору між подружжям за позовом Т.В. Полякової до Ж. Паньє, які є учасниками товариства з обмеженою відповідальністю (далі — ТОВ). Розмір їх часток у статутному фонді ТОВ, зафіксований в установчому договорі, є нерівним: Т.В. Поляковій належить 20%, а Ж. Паньє — 51%. Позовні вимоги сформульовані як визначення порядку володіння, користування й розпорядження майном, що є їх сумісною власністю. Під майном позивачкою (Т.В. Поляковою) розуміються частки в статутному капіталі ТОВ. Позовні вимоги ґрунтувалися на тому, що:

–внески до статутного капіталу ТОВ зроблені зі спільного майна подружжя

ітому є їх спільною сумісною власністю;

–укладення установчого договору ТОВ змінює режим спільної сумісної власності подружжя і тому є недійсним;

–умови установчого договору підлягають змінам шляхом рівного поділу їх часток у статутному капіталі;

–захист права власності може відбуватися за обранням позивачкою такого способу, як визначення порядку володіння, користування й розпорядження майном.

Тому позовні вимоги зведені:

а) до встановлення такого порядку судом; б) визнання за позивачкою і відповідачем права на частку в статутному капіталі

ТОВ в перерозподіленому розмірі шляхом підсумування обох їх часток із подальшим поділом сукупної частки порівну;

в) зобов’язання ТОВ внести відповідні зміни до установчих документів. * Проблеми законності. — 2003. — №63. — С. 20–27.

Рішенням Печерського суду м. Києва позовні вимоги Т.В. Полякової задоволені. При цьому суд виходив з того, що:

–підлягає підсумуванню загальна частка подружжя в статутному капіталі ТОВ, оскільки вона є їх спільною сумісною власністю як подружжя, підставою чого

єст. 22 Кодексу про шлюб та сім’ю України (далі — КпШС)1 або ст. 60 Сімейного кодексу України (далі — СК);

–кожен з подружжя має рівні права щодо володіння, користування й розпорядження цим майном (ст. 63 СК);

–у випадку поділу частки подружжя в цьому майні вважаються рівними (ст. 28 КпШС, ст. 70 СК);

–установчий договір є угодою, яка обмежує права одного з подружжя (ст. 27 КпШС).

Ухвалою судової колегії з цивільних справ Київського міського суду рішення Печерського районного суду м. Києва скасовано. При цьому колегія виходила з наступного:

–суд помилково вважав правовідносини, обумовлені установчим договором, такими, які регулюються законодавством України про шлюб та сім’ю;

–чоловік і дружина мають право укладати між собою всі дозволені законом майнові угоди;

–судом не надано переконливих обґрунтувань порушення установчим договором ТОВ майнових прав позивачки;

–суд не з’ясував, чи є вимоги позивачки про визнання за нею права на частку в статутному капіталі ТОВ вимогами майнового характеру.

Наведене наглядно демонструє різні позиції судових інстанцій щодо власності подружжя і розуміння в якості нього права на частку в статутному капіталі ТОВ, а також оцінки правовідносин, що складаються між подружжям при внесенні одним із них вкладу до статутного капіталу ТОВ і відносин участі в ТОВ.

Для вирішення подібних проблем необхідно проаналізувати означені правовідносини. Перш за все слід виходити з того, що майно, нажите подружжям під час шлюбу, згідно з ч. 3 ст. 368 ЦК належить їм на праві спільної сумісної власності. Однак підлягає з’ясуванню, про яке майно йдеться в спорі між Т.В. Поляковою і Ж. Паньє. Це майно, що вносилося ними як вклад кожного до статутного капіталу ТОВ. З його передачею право власності на нього у подружжя припинилося і виникло право власності у ТОВ. Т.В. Полякова і Жан Паньє замість права власності на майно, внесене як вклад до статутного капіталу ТОВ, набули корпоративних прав.

Правова характеристика корпоративних прав полягає в правомочностях, які надаються їх суб’єкту (ст. 10 Закону «Про господарські товариства») та існують нерозривно, а саме: право на участь в управлінні справами ТОВ; у розподілі прибутку; виходу з ТОВ; на інформацію.

1 Справа розглядалася за часів дії КпШС, посилання на норми якого даються в справі. Поряд будуть наводитися статті нового Сімейного кодексу, що відповідають нормам КпШС і діють нині.

Крім перелічених прав, учасники мають й інші: право уступити свою частку в статутному капіталі ТОВ (ст. 53 Закону), отримати вартість частки майна ТОВ, пропорційну його частці в статутному капіталі (ст. 54 Закону); передати у спадщину свою частку (ст. 55 Закону).

Отже, зазначені правомочності, які є складниками права участі в ТОВ (суб’єктивного корпоративного права), являють собою нерозривний синтез майнових і немайнових прав. Причому, як правило, немайнові права обумовлені майновими, бо здійснення учасником товариства такого, наприклад, немайнового права, як голосування на зборах учасників, залежить від розміру його частки в статутному капіталі (ст. 60 вищеназваного Закону).

Існує й правило про звернення стягнення на частку учасника в ТОВ (ст. 57), тобто останній відповідає за своїми зобов’язаннями не тільки речами, а й шляхом виділення його частки в майні товариства, пропорційної його частці в статутному капіталі. Це було б неможливим, якби права учасника ТОВ не мали майнового характеру і не вважалися б різновидом його майна, бо будь-який суб’єкт права несе відповідальність всім своїм майном, на яке згідно із законодавством України може бути звернено стягнення. Та й взагалі формування вкладу за рахунок майна (в тому числі грошових коштів) свідчить про майновий характер права учасника ТОВ на частку1.

Підлягає визначенню також поняття майна. У ЦК України це поняття часто вживається й як тотожне з поняттям речі, але й розуміється розширено, з урахуванням не тільки речей, а й майнових прав та обов’язків особи. Якби право на частку не було майновим, то неможливо було б вчинення правочинів із приводу нього, зокрема, щодо відчуження (уступки) і спадкування.

Розглядаючи співвідношення права спільної сумісної власності подружжя та їх корпоративних прав, можна зазначити, що вони співвідносяться як загальні і спеціальні. Чоловік і дружина дійсно можуть вчиняти будь-які правочини з приводу майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. При чому припускається, що це відбувається за взаємною згодою між обома, крім випадків, коли ці угоди потребують нотаріального посвідчення (ст. 65 СК). Статтею 209 ЦК України встановлено, що нотаріальному посвідченню підлягають правочини, прямо передбачені законом. Договір про створення ТОВ не потребує нотаріального посвідчення, оскільки це не вимагається ні Законом України «Про господарські товариства», ні Законом України «Про нотаріат», ні будь-якими іншими законами. Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» (ст. 8) передбачалося лише нотаріальне посвідчення підпису учасника на установчому документі або засновницькому договорі2. Втім жодним із них договір про створення ТОВ не є.

Таким чином, розмір часток учасників ТОВ, зафіксований в договорі про його створення, відбувся за взаємною згодою між подружжям. Адже вони погодилися, хто

1 Спасибо-Фатєєва І.В. Правова природа корпоративних правовідносин в акціонерних товариствах // Вісн. Акад. правових наук України. —1998. — №3. — С. 58–66; Пилипенко А.Я., Щербина В.С. Очерки акционерного права Украины. — Киев, 1995. — С. 55–57.

2 Ця вимога з 21.04.2011 р. не діє.