sbornik

розв’язати проблеми корпоративного регулювання явно видно ті недоліки, які, безумовно, потягли за собою невирішення первісного питання про те, що ж являють собою корпоративні відносини.

Однією з очевидних проблем при цьому є розмежування трудових і корпоративних спорів, які випливають із розмежування трудових і корпоративних правовідносин. Тим самим український законодавець не сприйняв позицію про широке розуміння корпоративних правовідносин, до кола яких включалися б і трудові. Не надаючи оцінки такому підходу, вкажемо лише на те, що цим законодавець не сприяв вирішенню проблеми їх співвідношення. Особливо це стає явним, коли йдеться про спір керівника господарського товариства, звільненого з посади рішенням загальних зборів.

У судовій практиці чітке розмежування корпоративних і трудових відносин є проблемним питанням, оскільки відносини, що виникають між одноособовим виконавчим органом (або кожним із членів колегіального виконавчого органу) та господарським товариством, регулюються нормами і трудового, і цивільного, і господарського права. Аналогічна ситуація існує і з членами наглядової ради. Відповідно, у господарських судах і судах загальної юрисдикції склалася неоднакова практика щодо підвідомчості даної категорії справ. Одні господарські суди розглядають спори з визнання недійсними рішень загальних зборів, якими їх звільнено з посади, і виносять відповідні рішення, а іншими констатується непідвідомчість господарським судам цих спорів.

Верховний Суд України (ВСУ) висловився за те, що спори, пов’язані з оскарженням членами виконавчих органів господарського товариства, а також членами наглядової ради товариства, які уклали з товариствами трудові договори, рішень відповідних органів товариства про звільнення (усунення, відсторонення, відкликання) їх з посади, розглядаються в порядку позовного провадження загальними судами як трудові спори.

Фактично ВСУ не надав вагомих аргументів такого бачення, крім посилання на ст. 3 та Главу XV КЗпП «Індивідуальні трудові спори» і ч. 4 ст. 65 ГК України1.

Вищий господарський суд України (ВГСУ) зайняв таку саму позицію, але надав при цьому досить мотивоване обґрунтування, а саме: сторонами трудового спору є працівник та роботодавець, а сторонами корпоративного спору є господарське товариство та його учасник або учасники господарського товариства між собою. Звичайно, працівником слід вважати і керівника господарського товариства, оскільки між ним та товариством складаються трудові відносини. Відтак, спір між керівником господарського товариства, якого звільнили за рішенням загальних зборів, та господарським товариством, є трудовим. Таке бачення підсилюються й тим, що корпоративний спір ґрунтується на порушенні вимог Закону України. «Про господарські товариства», ЦК та ГК України, а трудовий спір пов’язаний із порушенням норм Кодексу законів про працю України. А вже від цього один крок до висновку про те, що господарським судам підвідомчий спір між учасником (акціонером) товариства й товариством, а загальним судам — спір керівника господарського товариства про

1 Узагальнення практики розгляду судами корпоративних спорів.

визнання недійсними рішень загальних зборів, унаслідок яких виникають, змінюються чи припиняються трудові правовідносини.

На перший погляд, це може сприйматися переконливо. Між тим, якщо заглибитися в сутність того, що являють собою корпоративні правовідносини й чим знехтував законодавець, регулюючи аспекти корпоративних зв’язків у процесуальному законі, то можна побачити такі підстави для непогодження з такою позицією ВГСУ та ВСУ.

1.Згідно зі ст. 92 ЦК України дієздатність юридичної особи здійснюється через

їїоргани. Поняття дієздатності є цивілістичним, а отже, формування, зміна й припинення органів юридичної особи також мають визнаватися цивілістичними питаннями.

Той факт, що члени колегіального виконавчого органу господарського товариства чи одноособовий його керівник1 перебувають одночасно в трудових відносинах із товариством, не встановлює пріоритет трудового регулювання над цивілістичним, оскільки ці відносини не можуть цілком вміщуватися в модель «роботодавець — працівник», характерну для трудових правовідносин. Правовий статус керівника значно відрізняється від статусу інших працівників, що обумовлено специфікою його трудової діяльності, яка полягає у виконанні ним функцій з управління товариством. Він уповноважений здійснювати юридично значимі дії, виступаючи від імені товариства в цивільному обороті, організовуючи внутрішню діяльність у ньому, здійснюючи певною мірою правомочності власника з володіння, користування і розпорядження майном товариства тощо.

Це привело навіть до твердження про можливість розглядати керівників комерційних організацій не тільки як представників роботодавця в трудових відносинах із працівником, але і як фактичних суб’єктів підприємництва. Останнє лише формально реалізується юридичними особами, а реально — командами високооплачуваних професійних топ-менеджерів2.

Звичайно, захисна функція трудового права зумовлює наявність механізмів захисту прав і законних інтересів найманих працівників. Однак по відношенню до найманих керівників господарських організацій цей принцип має свої особливості3. І справа не в тому, що «в сучасних умовах найчастіше потрібно захищати не їх, а від них підлеглих їм працівників, права яких вони повсюдно порушують. Він утрачає свій сенс там, де необхідність захисту будь-якого найманого працівника (до кола яких належить і найманий керівник господарської організації) зіштовхується з правом господарюючого суб’єкта на свій розсуд організовувати управління з метою забезпечення найбільш ефективної його діяльності. Керівник, не здатний забезпечити належний рівень управління, порушує зазначене в ст. 65 ГК України право власника щодо господарського використання свого майна.

Як свідчить судова практика, спори керівників із приводу їх звільнення з посади ґрунтуються на вимогах про визнання недійсним рішення загальних зборів унаслідок порушень при їх скликанні або порядку прийняття ними рішень. Утім, відносини щодо реалізації учасниками права на управління шляхом участі в загальних зборах, механізм їх проведення є суто корпоративними. Тому всі спори щодо скликання і проведення загальних зборів — це корпоративні спори, які б питання не були зазначені в порядку денному. Якщо посадові особи, з якими припинено трудові відносини на підставі рішення загальних зборів, оскаржують ці рішення як такі, що приймалися нелегітимними зборами — в порушення вимог до їх підготовки й скликання, ці спори мають бути підвідомчі господарським судам. Якщо ж посадові особи оспорюють звільнення їх з посади з інших підстав, передбачених трудовим законодавством, — то це юрисдикція загальних судів.

Абсолютно правильним є підхід, запроваджуваний Вищим господарським судом України (ВГСУ), який орієнтує суди на необхідність ураховувати підставу заперечення керівником рішення загальних зборів про звільнення. Якщо цією підставою

єнедотримання вимог законодавства й установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів господарського товариства, то це порушення прав учасників (акціонерів) на управління товариством, а не трудових прав керівника (інших посадових осіб) товариства. ВГСУ вірно вказує, що з такими позовами (тобто про визнання недійсними рішень загальних зборів з цих підстав) мають право звертатися учасники (акціонери) господарського товариства. Тому спори про визнання недійсними рішень загальних зборів з підстав порушення порядку їх скликання та проведення, у тому числі рішень про обрання, звільнення, відкликання тощо керівників та інших посадових осіб господарських товариств, належать до корпоративних спорів і підлягають вирішенню господарськими судами.

Разом із тим часто в позовних вимогах вимагається не тільки визнати недійсними рішення загальних зборів, а й одночасно скасувати наказ про призначення (звільнення, відкликання) керівника чи іншої посадової особи або розірвати трудовий контракт, укладений з керівником чи іншими посадовими особами товариства. Тобто корпоративний спір явно поєднується з вимогою про захист трудових прав. Це значно ускладнює ситуацію.

Між тим слід і в цих випадках дивитися в корінь відносин, виявляти причину порушень прав і сутність позовних вимог. Навряд чи є сумніви в тому, що при об’єднанні позовних вимог про (а) визнання недійсними рішення загальних зборів, якими керівника звільнено (або відсторонено, або з ним розірвано контракт) та (б) відновлення його на посаді, слід указане рішення вважати причиною, а звільнення — наслідком. Якщо причина звільнення лежить не в площині трудового права, тобто керівник не оспорює те, що послугувало підставою для прийняття загальними зборами рішення, то не може задовольнятися і його вимога про відновлення на посаді. Адже останнє

євторинним. Інакше кажучи, якщо керівник не заперечує, що йому висловлено недовіру, що він звинувачується в діях не в інтересах товариства тощо, то в таких випадках

спір не стосується наявності чи відсутності підстав для звільнення керівника з посади, а стосується порядку прийняття рішення про це загальними зборами. Це ж є корпоративними відносинами, і спір з цього приводу є корпоративним.

ВГСУ пропонує в таких випадках припинити провадження в частині вимог, які стосуються відповідного наказу або трудового контракту (на підставі п. 1 частини першої ст. 80 ГПК України)1. Це викликане процесуальною необхідністю і обумовлено розмежуванням трудових і корпоративних спорів. Такий підхід приведе до того, що в разі відмови керівнику в задоволенні позову про визнання рішення загальних зборів недійсними він фактично позбавиться можливості доводити в суді загальної юрисдикції безпідставність свого звільнення, посилаючись на порушення порядку скликання загальних зборів та установчих документів. У разі ж іншої підстави для спору його позов розглядатиметься в суді загальної юрисдикції як трудовий.

Очевидно, що такий шлях вирішення розглядуваної проблеми є найоптимальнішим. При іншому підході, по-перше, нехтувались би положення ЦК України стосовно дієздатності юридичних осіб і порядок здійснення повноважень їх органами, а подруге, штучно створювались перепони для поєднання всіх корпоративних спорів з їх розгляданням господарськими судами. Та мета, до якої прагнув законодавець, вносячи відповідні зміни до ст. 12 ГПК, так і не буде досягнута, якщо розпорошувати корпоративні за своєю сутністю спори між різними судами. При цьому такі дії не тільки роблять неефективним судовий розгляд корпоративних спорів, а й випливають із хибного уявлення про колізію між цивільним та трудовим правом, якої насправді не існує.

Не можна не звернути увагу й на те, що вкотре вищі судові інстанції висловлюють різні позиції з одного й того ж питання. Це демонструє не тільки відсутність єдності в поглядах і підходах в їх середовищі, а й неврівноважений стиль роботи судів, що робить захист прав осіб значною мірою проблемним. Таке становище не може не хвилювати науковців, фахівців та й широкий загал правників у цілому. І тому нашим колегам із ВСУ й ВГСУ слід замислитися над тим, яким шляхом вони мають дійти згоди з цього та інших спірних і проблемних питань, щоб удосконалити шляхи захисту прав, а не ускладнити їх або навіть завести в глухий кут.

Корпоративні правочини*

Останнім часом на практиці став звичайним вираз «корпоративні правочини». На жаль, чіткості в розумінні цього явища, а тим більш його правової природи, з поглядів науковців та практиків виявити не вдається. До корпоративних правочинів

1 Рекомендації президії Вищого господарського суду України № 04–5 / 14 від 28.12.2007 «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин» // Бізнес- Бухгалтерія-Право. Податки. Консультації. — 2008. — №6. — С. 25.

* Матеріали Всеукраїнського науково-практичного семінару «Вдосконалення правового регулювання корпоративних відносин в сучасних умовах», м. Івано-Франківськ, 25–26 верес. 2009 р. — ІваноФранківськ, 2010. — С. 40–45.

відносять різноманітні дії, які так чи інакше мають відношення до корпоративних правовідносин, хоча встановити, що ці правочини вчиняються для реалізації корпоративних прав, однозначно не можна. Аналіз наукових та фахових поглядів на корпоративні правочини дозвляє виявити до них такі підходи:

1)це правочини, які є виразниками корпоративних актів, або, інакше кажучи, останні являють собою (або втілюються) в дії, що кваліфікуються як правочини;

2)як корпоративний правочин розуміються установчі документи господарських товариств;

3)корпоративні правочини визнаються окремою підставою виникнення цивільних правовідносин, їх позначають як окремий вид правочинів;

4)вони є правочинами щодо реалізації прав учасника товариства на частку

встатутному (складеному) капіталі або акції;

5)це правочини, що вчиняються самим товариством (значні правочини та правочини з заінтересованістю);

6)ними є правочини між акціонерами;

7)це так звані екстраординарні правочини: щодо злиття та поглинання; між основним та залежним товариством або афілійованими особами та ін.

Навіть за таких досить загальних поглядів на корпоративні правочини очевидно, що уявлення про них настільки різні, що не дозволяють провести навіть будь-яких узагальнень. Тим не менш, спробуємо проаналізувати наведені точки зору з метою виявлення сутності того феномену, який отримав назву корпоративних правочинів.

Здається можливим вбачити деяку спорідненість перших трьох поглядів на корпоративні правочини, адже, будучи діями учасників корпоративних відносин, вони можуть полягати у вираженні волі останніх як стосовно закріплення основних засад створення та діяльності господарського товариства (установчі документи) (а), так і стосовно формування волі господарського товариства через участь в роботі його органів, тобто відносин щодо управління ним (б), що тим самим слугує підставою виникнення певних правовідносин як в самому товаристві, так і зовні (в).

Корпоративний правочин як корпоративний акт. Таке бачення ґрунтується на спорідненості понять правочину та акту як дій, або, інакше кажучи, правочини являють собою (або втілюються в) дії, що кваліфікуються як правочини. Цими діями можуть бути:

– рішення загальних зборів учасників/акціонерів;

– рішення учасників повного та повних учасників командитного товариства, які не приймаються на зборах учасників;

– рішення єдиного учасника, що є визначальним для товариства. Це може бути як рішення учасника ТОВ або акціонера, так і рішення повного учасника командитного товариства, який зосередив ведення справ цього товариства в своїх руках, незважаючи на наявність в товаристві вкладників;

– рішення наглядової ради або правління, тобто колегіальних органів товариства;

– рішення одноособових органів управління товариством (директора).

Однак, крім зазначених дій, в товаристві можуть здійснюватися й інші, не менш вагомі для корпоративних прав його учасників, наприклад, прийняття рішень мандатною або ревізійною комісією; домовленість акціонерів про ініціювання проведення позачергових загальних зборів тощо.

В цілому вищезазначені дії навряд чи можна беззастережно віднести до правочинів, оскільки вони безпосередньо не породжують прав та обов’язків в учасників корпоративних правовідносин. Так, переважна більшість рішень загальних зборів не має за мету такі наслідки, хоча є винятки, наприклад, стосовно прийняття рішення про виплату дивідендів. У цьому випадку право на дивіденди, що надаються акціонеру акціями, перетворюється на зобов’язальне право, тобто на вимогу виплати дивідендів. Решта ж рішень всіх органів та тимчасових утворень господарського товариства спрямовані на здійснення корпоративного управління, яке не має правочинної природи.

У такому ракурсі дії учасників господарських товариств майже не характеризуються в сучасних дослідженнях. Як правило, дискусія зосереджується на питанні щодо односторонності чи багатосторонності корпоративних актів як корпоративних правочинів. Такий підхід спирається лише на один бік уявлення про ці дії — вираження волі всіма учасниками чи уніфікація їх волі.

Ще один аспект, який не слід при цьому скидати з уваги — чи перебувають між собою учасники/акціонери у правовідносинах? Від цього залежить і визначення правової природи статуту. З цього приводу у вчених відсутня єдність. За однією точкою зору, учасники перебувають між собою в правовідносинах, оскільки всі вони об’єднуються в товариство, а це вже свідчить про відносини між ними. Крім того, на етапі створення товариства засновники укладають між собою договір. Статут

єніби продовженням договору і має договірну природу.

Єй протилежна точка зору: оскільки учасники перебувають у відносинах безпосередньо з самим товариством, тобто сторонами корпоративних правовідносин є товариство і учасник. Інших сторін правовідносин не існує. Відтак, статут є локальним корпоративним актом і не має договірної природи.

Крім того, якщо за Законом України «Про акціонерні товариства» акціонери можуть вступати між собою в договірні відносини, укладаючи договори, це доводить, з одного боку, відсутність між ними договірних зв’язків до укладення такого договору, а з іншого — що договір може регулювати відносини між ними інакше, ніж корпоративне законодавство та статут.

З першою точкою зору погодитися важко, оскільки з легального визначення корпоративних відносин слідує, що вони виникають з приводу корпоративних прав, які належать учаснику, тобто ці правовідносини складаються між учасником товариства та товариством. Договір між засновниками ТОВ та ТДВ хоч і може мати місце (і як правило, укладається), але не є обов’язковим (ч. 1 ст. 142 ЦК). Договір про створення АТ хоч і є обов’язковим (ч. 2 ст. 153 ЦК), але строк його дії, як і договору між засновниками ТОВ/ТДВ, обмежується державною реєстрацією цих товариств.

Після державної реєстрації товариство діє на підставі статуту. Саме цим ТОВ/ТДВ та АТ і відрізняються від повних та командитних товариств, які мають не тільки договірне підґрунтя відносин між учасниками на етапі створення цих товариств, а й протягом всього існування їх установчим документом є договір. Така юридична конструкція породжує, у свою чергу, чимало проблем з тим, чи дорівнюють ці правовідносини (договірні за своєю природою) корпоративним відносинам і яка принципова різниця між ними та відносинами у ТОВ/ТДВ та АТ. А втім, ці питання заглиблюються далеко в корпоративну тематику, і на них не можна дати однозначну відповідь.

Попри всі ці складнощі є впевненість у тому, що не існує правовідносин, суб’єктами яких були б усі учасники/акціонери, наділені відповідно один до одного або до всіх правами, і які б несли кореспондуючі цим правам обов’язки.

Тому навряд чи правильно всі установчі документи господарських товариств розуміти як корпоративні правочини. З цих самих причин не можна підтримати й твердження про корпоративні правочини як окрему підставу виникнення правовідносин.

Щодо уявлення про них як про правочини щодо реалізації прав учасника товариства на частку в статутному (складеному) капіталі або акції, то в цьому немає сенсу, адже такі правочини нічим не відрізнятимуться від будь-яких інших. Специфічним при цьому є лише порядок їх укладення, документи, які при цьому подаються, та вимоги до оформлення. Але подібна специфіка властива різним об’єктам, правочини з якими тим чи іншим чином групуються.

Аналогічні міркування слід висловити з приводу правочинів, що вчиняються самим товариством (значних правочинів та правочинів із заінтересованістю). На відміну від попередніх, стороною таких правочинів буде не учасник товариства або акціонер, а саме товариство, а предметом — не частки в статутному (складеному) капіталі або акції як виразники корпоративних прав, а звичайне майно, що належить товариству.

Найбільшу зацікавленість з точки зору специфічності в порівнянні з розглянутими вище підходами до правочинів є правочини між акціонерами. У ст. 29 Закону «Про акціонерні товариства» передбачена можливість укладення договору між акціонерами в разі, якщо подібне передбачається в статуті АТ. Звичайно, при цьому розуміються правочини з метою впливу на «розподіл корпоративної влади». Поверхово може здаватися, що вчиняється звичайний правочин з придбання пакету акцій. Але умовами цього придбання виступатимуть такі права набувача, які він хотів би гарантовано набути попри всі корпоративні механізми, які б заважали цьому. Часто складається враження про неправомірність такого договору. Наприклад, якщо його спрямованістю є покладення на акціонерів обов’язку участі у загальних зборах і встановлення відповідальності за його недотримання. З одного боку, це зрозуміло, адже відомо, що інвестор, який вкладає кошти в АТ, зустрічається з певними труднощами. Часто у нього не вистачає обсягу корпоративних прав, щоб приймати певні рішення, в проведенні яких він зацікавлений. Інші ж акціонери, в тому числі ті, хто має впливові пакети акцій (значний або контрольний), попри домовленості з інвестором при придбанні/не придбанні ним акцій, не беруть участі у загальних зборах, чим завдають інвесторові

тієї чи іншої шкоди. Зокрема на це звертається увага у Рекомендаціях президії Вищого господарського суду України від 28.12.2007 р. №04–5/14 «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин».

Здається вірною позиція ВГСУ щодо визнання недійсними угод між акціонерами товариства про встановлення особливого порядку голосування на загальних зборах, який передбачає обов’язок одного або декількох акціонерів голосувати певним чином, обов’язок усіх акціонерів брати участь і голосувати на загальних зборах тощо. Аналогічно ВГСУ радить господарським судам кваліфікувати угоди акціонерів про особливий порядок прийняття рішення та голосування в інших органах товариства (правлінні, наглядовій раді).

Дійсно, тим самим виходить змішування корпоративних та договірних відносин, покладення на певних акціонерів обов’язків, відсутніх в інших акціонерів, внаслідок чого виникає нерівність їх правового становища. Тому видається сумнівним сенс у таких правочинах.

Нарешті останнім баченням корпоративних правочинів як таких, що опосередковують злиття та поглинання, а також правочинів між основним та залежним товариством або афілійованими особами та ін. — це царина численних дій, комплексних юридичних механізмів щодо придбавання пакетів акцій, перехресних правовідносин, обтяжених корпоративними засадами поведінкових моделей, економічними важелями, антимонопольними та податковими проблемами. Нерідко цей конгломерат включає й проблематику ліцензування. У цивілістиці ця сфера звужується до реорганізації, але в дійсності вона є значно складнішою і не зводиться лише до правочинів.

Підсумовуючи, можна зазначити, що до поняття корпоративних правочинів не існує уніфікованого підходу. Всі ті правочини, які гіпотетично можна було б віднести до корпоративних, надто різноманітні і не дають можливості виявити певні критерії для їх усередкованої характеристики як правочинів певного роду, або виду, або групи з наявністю однопорядкових рис. Тим не менш, ці питання тільки постали перед цивілістикою і потребують осмислення та подальшого дослідження.

Aкціонерні угоди*

Останніми роками між акціонерами або між акціонерами і тими особами, які мають намір придбати пакет акцій, стало популярним укладання угод1, завдяки чому вони намагаються розв’язувати різні проблеми, насамперед в сфері корпоративного управління. Практика укладання таких угод запозичена із зарубіжного правозастосування, насамперед з англосаксонської правової сім’ї, де вона досить поширена. Відомі акціонерні угоди й близькому до українського німецькому праву, за яким

* Право України. — 2009. — №12. — С. 182–190.

1 Тут та далі вживається термін «угоди», оскільки йдеться про домовленості між акціонерами в широкому розумінні.

допускається домовленість акціонерів про голосування на загальних зборах шляхом укладання договору (stimmbindungsvereinbarung).

Безумовно, що це викликає багато питань стосовно можливості (допустимості) таких угод в Україні, їх правової природи, та й взагалі щодо причин їх появи в корпоративній сфері, адже без потреби нічого не виникає.

Вивченню цих питань приділяється мало уваги. З науковців до цієї проблематики звернулись лише проф. О.М. Вінник1 та практикуючі юристи2, хоча б у постановочному аспекті. Автор цієї статті також порушувала питання про корпоративні правочини взагалі та договори між акціонерами зокрема3, але їх наукового обговорення серед широкого загалу науковців так і не склалося. І це тим більше дивно, адже окреслене коло питань є значущим не лише для цивілістичної теорії, а й для практики вирішення спорів. У той час, коли чимало публікацій в юридичній пресі або взагалі не несуть ніякого смислового навантаження, або в котрий раз «пережовують» одну й ту ж тематику (теорій юридичної особи, природу її органів тощо), або містять в собі безплідну дискусію, в якій постійно висловлюються одні і ті ж самі аргументи (наприклад, з приводу корпоративних відносин), тематика акціонерних угод з невідомих причин залишається непривабливою для українських корпоративістів. Тому є необхідність ще раз зосередитись на ній, щоб викликати інтерес у правників та розпочати наукову дискусію з цього приводу.

Отже, метою цієї статті є намагання осмислити феномен акціонерних угод, враховуючи той факт, що вони вже набули поширення на практиці, і договірні правовідносини між акціонерами все більше набирають обертів. З іншого боку, цей процес сам по собі не може свідчити про те, що все пропоноване практикою слід підтримувати і поміщати в законодавче поле. Необхідно проаналізувати і зважити на всі аспекти акціонерних угод для того, щоб мати чітке уявлення про їх допустимість у корпоративних відносинах або про межі цієї допустимості. Насамперед зробимо спробу з’ясувати те, чим викликана поява акціонерних угод, адже завжди має бути потреба в тому, що напрацьовує практика.

Причини укладення акціонерних угод

До їх укладення змушує передусім імперативність акціонерного (або корпоративного) законодавства, яке побудоване на досить жорстких схемах та підходах, що часто виключають різні варіанти поводження суб’єктів, за незначними

взагальному обсязі норм винятками. Корпоративне законодавство України містить

1 Вінник О.М. Корпоративно-управлінські технології, що грунтуються на акціонерних угодах: постановлення питання та визначення кола проблем // Вісн. Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. —

2010.— №1. — С. 134–150.

2 Ласка І. Застосування угод акціонерів (shareholders’ agreements) в Україні // http://www.

legalweekly.com.ua/article/?uid=904.

3 Спасибо-Фатєєва І. Корпоративні правочини // Вдосконалення правового регулювання корпоративних відносин в сучасних умовах: Матеріали Всеукр. наук.-практ. семінару. — Івано-Франківськ, 2010. —С. 40–45.

переважно імперативні норми, віддаючи перевагу заборонам та приписам перед дозволами та можливістю встановлювати гнучкі механізми регулювання самими акціонерами. Ті диспозитивні норми, які дозволяють по-іншому врегулювати відносини між акціонерами та АТ, стосуються другорядних та незначних за вагомістю питань. Укладення акціонерних угод переконливо свідчить, що акціонерів такий стан законодавства та ступінь свободи не влаштовує, і вони зацікавлені в його пом’якшенні.

Отже, слід констатувати, що практика пішла шляхом укладення акціонерних угод, але слід виявити й ті потреби, які до цього спонукали акціонерів, адже без потреб вони напевно не з’явилися б у Законі «Про акціонерні товариства» (далі — Закон про АТ).

Потреби бачаться як з позитивного, так і з негативного ракурсу.

До першої категорії належать потреби в акціонерних угодах при здійсненні інвестування в АТ шляхом придбання його акцій. Ясно, що інвестор готовий вкласти певні кошти, напевно знаючи про можливість свого доступу до корпоративного управління — обрання до членів правління чи наглядової ради. Адже жодному інвестору не байдуже те, яким чином використовуються його кошти, і він прагне брати участь

вуправлінні тими процесами, які покликані організувати таке використання. В дійсності ж часто буває не так: особа, придбаваючи незначний пакет акцій, не набуває реального права участі в корпоративному управлінні, бо цьому заважає той розклад сил, який склався в АТ. Тому вкладення коштів в акції буде безглуздим, якщо інвестора не запевнять у тому, що йому гарантується обрання до контрольного або виконавчого органу АТ.

Якщо кошти вкладаються для здійснення ризикової інноваційної діяльності,

втому числі у венчурні компанії, які впроваджують інноваційний продукт у більшменш серійне або масштабне виробництво, то часто придбавається невеликий пакет акцій та/або на певний період часу — до ясності в питанні про те, чи вдалося просування інноваційного продукту на ринок. Інвестори хоч і стають акціонерами, але їхній пакет акцій не може претендувати на доступ до корпоративного управління, проте вони бажають його мати.

Не є винятком ситуація, коли акціонери не продають акції, але і не беруть участі

вуправлінні АТ, зокрема в загальних зборах, що заважає прийняттю рішень останніми. В цих випадках нині практикується видача дрібними акціонерами довіреностей, інколи — укладення договору управління акціями. Втім на допомогу приходить й укладення таких акціонерних угод, які вирішували б подібні проблеми.

Акціонери мають потребу в домовленості з метою об’єднання голосів для реалізації управлінських рішень, забезпечення складу органів управління. Часто виникає необхідність у такій домовленості в процесі злиття АТ з іншим АТ (або приєднання), що супроводжується багатьма проблемами, практично не вирішеними в законодавстві. Вони стосуються також розподілу «корпоративної влади» у знов створюваному АТ (або в разі приєднання до нього іншого АТ — прийняття до складу органів кандидатур від акціонерів, що придбали пакети акцій).

Поряд із такими об’єктивно необхідними потребами у врегулюванні за певною домовленістю між акціонерами вищенаведених питань попит на акціонерні