Розподіл балів, які отримують студенти

Зміст. модуль 1	Зміст. модуль ІІ	Зміст. модуль ІІІ	Модульні контролі знань		Індивідуальне навчально-дослідне завдання	Екзамен	Сума балів
Теми 1-6	Теми 7-8	Теми 9-12	№1	№2
10 (5с/р + 5семінар)	5 (5 с/р)	35 (3*10 практ+5 с/р)	5	5	20	20	100

За 1-й змістовий модуль студент може отримати до 10 балів, тобто 5 балів за роботу на семінарі та 5 балів за самостійну роботу. «Заднім числом» бали не додаються, що привчає студента до регулярної роботи, а не до «авралів».

Після 1 змістового модуля проводиться семінар (5 балів), після 2- та 3-го змістових модулів – по модульному контролю (5 балів + 5 балів). На практичних заняттях студент може набрати до 30 балів + 5 балів за самостійну робота, включаючи складання зразків документів. Окремо оцінюється індивідуальне навчально-дослідне завдання, яке не є обов’язковим, але за нього студент має змогу отримати додатково ще до 20 балів.

До екзамену допускаються лише ті студенти, які набрали за всіма видами роботи не менше 50 балів.

За екзамен можна заробити до 20 балів.

Підсумкові оцінки такі: від 50 до 64 – 3 (задовільно), від 65 до 84 - 4 (добре), від 85 до 100 балів - 5 (відмінно).

Екзамен письмовий. Він включатиме чотири завдання: теоретичне (мова та література); граматичне; із стилістики, лексики та культури мовлення; складання певного документа за окремим завданням.

1.2. Українська мова серед інших мов світу

Перифразуючи І. Огієнка, можна стверджувати: без добре виробленої мови немає культури, без розвиненої культури немає нації, без свідомої нації немає держави. Мова - це генетичний код нації, це всі глибинні пласти духовного життя народу, його історична пам’ять, найцінніше надбання віків.

«Мова, - як писав видатний педагог К.Ушинський, - є найважливіший, найдорожчий і найміцніший зв’язок, що об’єднує віджилі, живі й майбутні покоління народу в одне велике історичне ціле». Спільність території, історії, мови є найбільш об’єднуючими чинниками. Більше того, саме за мовою людина ідентифікує себе з тим чи іншим народом, тією чи іншою культурою. Тому кожна держава має дбати не лише про соціальний захист своїх громадян, але й про мову, культуру. «Будь-який народ хоче бути не тільки ситим, але й вічним... Безсмертя народу - в його мові» (Ч. Айтматов).

Коли наприкінці XVIII ст. французька буржуазія раптом виявила, що у Франції майже третина населення не володіє французькою мовою, навіть не розуміє її, то негайно в усій країні було організовано школи, зрозуміло, з французькою мовою навчання, налагоджено видання підручників і літератури, вжито інших заходів. І французька мова незабаром стала невід’ємною ознакою французької нації, а згодом - і світовою мовою. У новій державі Ізраїль вважали за необхідне воскресити давньоєврейську мову (іврит), що була мертвою понад дві тисячі років.

Початком епохи Відродження стало написання великим італійцем Данте «Божественної комедії» не мертвою латиною, а живою італійською мовою. Тому не випадково будь-яке відродження - чи то італійське, чи єврейське, чи українське - починалося й починається з повернення до народних джерел, до національної мови.

Державність української мови була визначена ще у 1989 році Законом про мови в Українській РСР, який набрав чинності з 1 січня 1990 року, і закріплена Конституцією уже суверенної України у 1996 році статтею 10: «Державною мовою України є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом».

Мова - могутній канал впливу одного народу на інші, канал інформаційної, а значить - культурної, економічної і політичної експансії. Тому так «піклується» Росія про всіх російськомовних на теренах колишнього Союзу, тому так важко українській мові повертати свої законні права у себе вдома - в Україні... Саме тому держава, яка дбає про своє майбутнє, повинна докладати всіх зусиль для збереження і розвитку державної мови, своєї культури. Проблема мови – це, без перебільшення, питання національної безпеки.

Зникнення мови автоматично означає зникнення народу, загибель національної високорозвиненої культури, що завдало б нищівного удару всій світовій культурі, яка складається саме з національних культур. «З умиранням усякої, а особливо розвиненої національної мови, людство назавжди втрачає одну зі сторінок своєї духовної історії, стає біднішим і несправедливішим» (І.Дзюба).

Як зазначав мовознавець І.Ющук, «великий українець Тарас Шевченко збагатив уселюдську духовність тільки тому, що він писав українською мовою. Звичайно, мова сама собою ще не дає геніальності, але вона живить її глибинними соками й сприяє її виявленню. Шевченко знав російську мову, мабуть, не гірше від рідної, бо ж від п’ятнадцяти років, відколи його вивезено з України, ... перебував майже виключно в російськомовному оточенні. А проте світове визнання й славу йому принесли не твори, писані російською мовою. Інший геніальний поет іншого народу - Олександр Пушкін - у дитинстві знав французьку мову незрівнянно краще, ніж російську, - так уже виховували його. Але чи став би він для світу (не кажучи вже про Росію) тим, ким він став, якби писав не мовою свого народу? І в науці теж - досягають творчого успіху насамперед ті, хто мислить мовою свого народу, вдаючись, зрозуміла річ, й до інших мов, але тільки як до допоміжного інструменту».

Загальновідомо, що найбільшого успіху в досягненнях цивілізації, добробуті своїх громадян, культурі, політичний авторитет мають ті держави, які названі іменем корінної нації і плекають національну мову: у Японії - японську, у Німеччині - німецьку, у Швеції - шведську, у Великобританії (чи, як звикли її називати, - Англії) - англійську і т.п.

Великий педагог К.Ушинський сказав: «Поки жива мова в устах народу, до того часу живий і народ. І нема насильства нестерпнішого, як те, що хоче відірвати в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків».

Нема на світі кращих і гірших мов, усі вони – неповторні й чудові. Але найкращою для людини завжди є мова її рідного народу, мова тієї землі, на якій вона живе.

«Чи багато з тих, хто активно оперує мовою, усвідомлює, що мова перебуває сьогодні на критичному роздоріжжі не лише в тому – бути їй чи не бути, а й у виборі своєї майбутньої структури, і кожний із нас, вибираючи ті чи ті слова й форми, голосує за те, якою вона буде… Ми, звичайно, не уявляємо собі, наскільки кожен із нас відповідальний за те, якою буде мова майбутнього, хай у безконечно малій дозі», – застерігав один із найвидатніших учених-мовознавців ХХ століття Ю.Шевельов на Першому міжнародному конгресі україністів.

Тож плекаймо свою мову! Розвиваймо її! Бо це одна з найдревніших мов світу, одна з наймилозвучніших і найбагатших, якою можна висловити всі відтінки людських почуттів, а виражальні засоби вона має такі, що й не снились європейським мовам...