5.5. Роль Михайла Старицького у розвитку літературної мови

Роль Михайла Старицького (1840-1904), видатного письменника, театрального і культурно-громадського діяча другої половини XIX ст., в історії української літературної мови визначається внеском в українську драматургію, у становлення українського національного театру.

Загальновизнано, що письменники істотно впливають на формування й розвиток національних літературних мов. М.Старицький, палкий прихильник українського слова, повсякчасно боровся за утвердження, популяризацію і вільне функціонування рідної мови. Про це свідчить не лише його художня творчість, а й громадська діяльність.

Коли драматург виступив на історичну арену, царизм послідовно проводив політику національного гніту (згадаймо Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р., розпорядження 1881 р. та ін., що узаконювали заборону української мови). Російська преса, зокрема газета «Киевлянин», деякі російські письменники та вчені категорично заперечували право української мови та літератури на самостійне існування.

Саме у відстоюванні цього права української мови виявилася мужність і громадянська позиція Михайла Старицького, який не тільки писав забороненою мовою, а й відверто полемізував з її противниками, виступаючи як проти російських критиків і вчених, які доводили, що української мови взагалі не існує (зокрема, проти М.Ф.Де-Пуле) і що «народ чудово розуміє по-великоруськи», так і проти українських інтелігентів, які співали «ту ж ворожу пісню». Михайло Старицький у листі до Івана Франка від червня 1902 р. чітко окреслив позицію представників українських ліберальних кіл, які вважали себе українцями, але рідної мови не знали, «вчити її не бажали і в широкому розвитку її навіть не бачачи потреби, обмежуючи її місцем для домашнього малого вжитку». Вони не читали української літератури, не визнавали перекладів українською мовою творів світової класики і вважали, що українська мова нікому не потрібна.

М.Старицький категорично заперечував думку М.Костомарова про те, щоб українську мову залишити тільки для щонайнижчих потреб безграмотного люду (бо грамотний буде мати собі панську - російську мову) і втішати себе тим, що всі грамотними не стануть. «Якщо так думати, - зазначав Старицький, - то краще закинути цю мову».

Видатний драматург уважно стежив за функціонуванням у тогочасному суспільстві української літературної мови, радіючи найменшим її успіхам. У його листі до Панаса Мирного читаємо: «Вважаю великою радістю, що наше рідне слово добуває собі з кожним роком більшу й більшу силу і завойовує широке коло читачів і прихильників, ми задалися ціллю й зі свого боку задовольняти вимоги часу».

Старицький вважав, що українська мова відіграє виняткову роль у житті суспільства, в розвитку науки, культури й освіти. У популяризації української літературної мови значне місце відводив українській інтелігенції, яка, на його думку, повинна «злитися з народом, стати на чолі його, а для цього - перш за все вживати його мову, ввести її з повагою в сім'ю, стати на службу народу, поєднавшись з ним і думкою, і словом». Драматург вірив, що «тільки тоді ушанує свою мову народ, коли вона стане центром культури і науки, коли на ній понесе народу інтелігентна група і звільнення від економічного рабства, і поліпшення життя...».

Велике освітнє й морально-виховне значення української літературної мови, її утвердження і розвиток Старицький щонайтісніше пов'язував з українським театром. У доповіді на Першому всеросійському з'їзді сценічних діячів наголошував на тому, що «сцена для простого сірого люду є зрозуміла, жива, ілюстрована книга, є вища освітня школа». Таке твердження стає зрозумілим, якщо зважити на те, що більшість населення в тогочасній Україні була безграмотною і просвітительська роль театру була особливо важливою. Саме тому Старицький разом зі своїми колегами по перу І.Карпенком-Карим і М.Кропивницьким так активно домагався скасування «обмежень, що тяжіли над малоруським словом і сценою...».

У своїй доповіді на з'їзді сценічних діячів, за яку його пізніше переслідували російські критики й українофоби, драматург зазначав, що заборона й утиски малоруської мови, малоруської народної драми шкідливі для всієї Росії, що це завдає народу матеріальної і духовно-моральної шкоди, і просив з'їзд клопотатися про зняття заборони з південноруської народної драми й слова. Зал підтримав цю пропозицію оплесками.

Погляди Старицького на українську літературну мову знайшли відображення в його активній громадській, просвітительській і театральній діяльності. На утвердження й вільне функціонування українського слова було спрямоване все: видання письменником художніх творів і різних брошур для народного читання, участь в українських періодичних виданнях, гостра полеміка з противниками української мови, створення українського професійного театру, для якого він пожертвував своєю маєтністю, боротьба за сценічне втілення українських п'єс тощо.

Леся Українка високо оцінила діяльність Старицького у сфері розбудови української літературної мови. У листі до драматурга вона писала: «Приємно думати, що прийшов-таки час, коли ... висловилась уголос честь і подяка, що справді належала тому, хто все своє життя турбувався, «щоб наше слово не умирало» ... І коли наше слово виросте і зміцніє, коли наша література займе почесне місце поряд з літературами інших народів, тоді, згадуючи перших робітників, які працювали на невиправленому, дикому ще ґрунті, українці, безсумнівно, згадають добрим словом Ваше ім'я». Важливість діяльності М.Старицького в розвитку української літературної мови, на думку поетеси, визначається не тільки тим, що він фактично створив ґрунт для творчості українських письменників, які прийшли в літературу після нього, а й неймовірно тяжкими умовами, в яких він творив. Леся Українка писала: «Я знаю, який тяжкий і тернистий шлях українського літератора, і тому я можу добре зрозуміти і визнати Вашу працю і Ваші заслуги. Розумію і визнаю те, що моя власна робота була б мені тричі важчою тепер, якщо б довелось працювати на непочатому перелозі, на невиправленому ще ґрунті».

Розбудові української літературної мови, піднесенню її інтелектуального рівня та виражальних можливостей драматург намагався сприяти як своєю художньою практикою, так і перекладацькою діяльністю. У вже цитованому листі до Івана Франка він писав: «З перших кроків самопізнання на полі народнім я загорівся душею і думкою послужити рідному слову, огра­нувати його, окрилити красою і дужістю, щоб воно стало здатним висловити культурну, освічену річ, виспівати найтонші краси високих поезій .... разом кажучи, хотів, - як тоді кепкували, - возвести своє слово у генеральський чин ... Це бажання, цей напрямок керували мною ціле життя, і я не зрадив їх до могили...».

Зміст листа до Франка свідчить про палке бажання Старицького піднести українську мову на рівень високорозвинених мов світу, що на той час, коли українська мова всіляко пригнічувалась, мало велике значення. Драматург розкриває секрети мовної творчості письменника, дає можливість зрозу­міти його ставлення до поповнення українського літературного словника, пояснює його пристрасть до словотворчості, до використання незвичних, рідко­вживаних слів, створення так званих кованих слів, за що на нього нападали й українофоби, навіть деякі українські письменники. У цьому листі Старицький з болем пише про те, скільки йому на віку за його копітку працю на ґрунті розбудови української літературної мови довелося «перебути і лайок, і каміння, та й не від самих ворогів, а від своїх прихильників».

Чимало критиків і письменників звинувачували Старицького у прагненні створити за всяку ціну мову, відмінну від російської. Він же доводив, що ці звинувачення безпідставні, оскільки всі слова, зокрема красувати, дубнути, насміти, питати, гордячий, трібний, нетрібний, пронизати, скалити, родина, сказ, гума, шитво, рвія, мрія, приписувані його «власному злісному ковательству або злісному заради відмінностей перекрученню - є чисто народні слова, навіть звичайні». Відстоюючи право на існування в українському літературному лексиконі слів гума, невгавати (при цьому посилаючись на вживання останнього в п'єсі Т.Шевченка «Назар Стодоля»), тремтіти, мла, обітниця, гробковий, гордячий, безлюдяний, мрія та ін., більшість з яких згодом отримала статус літературних, Старицький повсякчасно посилався на народну мову, з якої вони взяті.

У дискусії зі своїми критиками драматург показав себе глибоким знавцем словника народної мови, який тонко розуміє семантику слів, закономірності їх творення, сфери вживання тощо. Свій потяг до маловідомих і рідковживаних слів, а також до словотворення Старицький пояснював відсутністю потрібного слова в літературній мові. У зв'язку з цим він так відповідав своїм критикам: «...всякий, хто пише, звичайно, пише, як йому здається - найпорядніше, найкраще; даремно ніхто не наважиться видумувати безглуздих слів».

Одним із важливих способів розвою української літературної мови Старицький вважав переклади творів світової класичної літератури, оскільки українську літературну мову своєї епохи характеризував як мову «хоча й багату, та мало розроблену літературно». Саме тому, твердив письменник, велике значення для її подальшого розвитку мають переклади творів світової класичної літератури, які «дають найкращу гімнастику слову, краще ширють його, крім того, збагачують читацькі інтереси для народу на рідній мові, а з цим укорінюють силу в ній самій...». Старицький перекладав твори Г.Гейне, Дж.Байрона, У.Шекспіра, А.Міцкевича, І.Крилова, М.Лермонтова, М.Некрасова, О.Пушкіна та ін. Починаючи роботу над перекладом трагедії «Гамлет», він усвідомлював велику складність поставленого перед собою завдання, що пояснювалося відвиканням вживати рідне слово для вираження вищих понять. У передмові до перекладу він зазначав: «Хоча в моєму розпорядженні була мова й багата лексично, здатна передати бурю пристрастей, ніжну пісню кохання, але все ж це була мова широких степів і лук, а не королівських палат...».

Знаючи, що П.Куліш перекладав українською мовою твори Шекспіра, Старицький не вважав зайвим дати й свій переклад «Гамлета», бо «чим більше виявиться праць у цьому напрямку, тим результативнішим буде рух в розробці мови». (До речі, цей переклад дуже високо оцінила Леся Українка в листі до Ольги Косач від 11 квітня 1898 р.) Драматург зумів знайти в українській літературній мові необхідні лексичні ресурси, що свідчить про її досить високий як на той час рівень. Разом з тим у листах до друзів, колег по перу й видавців Старицький писав про крайнє пригнічення української мови й складне становище українського літератора. Критикам, які закидали Старицькому, що у своїй літературній діяльності й мовній практиці він стоїть на небезпечній дорозі, драматург відповідав: «Що я стою ... на небезпечній дорозі - це мені добре відомо, вже по одному тому, що я пишу по-малоруськи, я стою під суворим наглядом поліції... Писання на цій, позбавленій будь-яких прав мові вже є неблагодійний поступок; намагання ж вивести мову з конюшні і корчми в більш облагороджені місця є намагання сепаративне». Проте ніщо не лякало Старицького. Протягом усього свого життя він боровся за утвердження українського слова в Україні.²³

Велика роль Старицького в розвитку української літературної мови виявилася і в його поглядах на збагачення словника. Так, основним джерелом його поповнення драматург вважав народнорозмовну мову. Одночасно своєю творчістю він довів, що словниковий склад української літературної мови може збагачуватись і за рахунок інших мов, шляхом семантичної трансформації слів, розширення семантики вже відомих у мові лексем (капітал, капіталіст, робітник), уживання неологізмів, книжної та абстрактної лексики (первинність, приємність, провинність) тощо.

Свідченням великого внеску М.Старицького в розвиток української літературної мови взагалі й збагачення та нормалізацію українського літературного словника зокрема є широке використання у Словнику української мови цитат з його творів для ілюстрації значень, відтінків значень, специфіки вживання й стилістичних характеристик багатьох слів.

Підсумовуючи скажемо, що Михайло Старицький своєю творчою практикою і громадською діяльністю вніс неоціненний вклад не тільки у розвиток української літературної мови, а й української культури загалом.