5.1.3. Мовна палітра творів і. Котляревського

Розвиток літератури народною мовою від кінця XVIII ст. відбувався в двох напрямах: бурлескно-сатиричному й ліричному. Найвищим виявом першого напряму стала «Енеїда» І.Котляревського. Вона відбила мову колишньої Гетьманщини, причому не тільки селянства і простого козацтва, а й козацької старшини, тобто новоствореного українського дворянства. «Енеїда» засвідчила потенційну можливість української мови бути знаряддям перекладу з класичних мов. І хоч це був стиль бурлеску, але він показав невичерпні багатства українського народного словника. У поемі широко відбито побутову лексику А чого варті одні назви страв: борщ, бублики, буханці з кав’яром, варенички пшеничні білі, галушки, грінки, гречані з часником пампухи, кисіль, книш, ковбаса, коржики, куліш і т.д. Убрані герої «Енеїди» звичайно ж в український одяг.

Мова «Енеїди», а також «Наталки Полтавки» увібрала в себе лексику, пов’язану з народними звичаями. Тут і народні пісні, ігрища і танці. Збереглася в пам’яті ще й військова (козацька) лексика: старі чини, звання, з’явилася й новітня лексика на позначення посад, військових одиниць. Надзвичайно цікавим є ономастикон (власні назви) І.Котляревського. Поряд з богами-олімпійцями з їх латинськими (іноді й грецькими) іменами (Юпітер-Зевс, Юнона, Нептун, Еол, Венера та ін.) та історичними й міфічними особами греко-троянського й латинського походження зустрічаємо троянців з українсько-козацькими іменами: Знайшов з троянців ось кого: Петька, Терешка, Шеліфона, Панька, Охріма і Харка, Леська, Олешка і Сізьона, Пархома, Їська (а це вже єврейське ім’я) і Феська, Стецька, Ониська, Опанаса, Свирида, Лазаря, Тараса, Були Денис, Остап, Овсій. Мова «Енеїди» засвідчує, що в тодішніх вищих колах України були вже поширені імена по батькові: Іул Енейович, Паллант Евандрович. Трапляються прізвища на –енко, утворені від грецьких власних імен: Агамемненко Галес, Тигренко із Стехівки. Явно до українського ономастикону прив’язані прізвища типу Покотиллос, Караспуло.

Широко вживається в поемі народна фразеологія. Крім таких усталених зворотів, як п’ятами накивав, щоб і дух не пах, не по серцю, слухає чмелів, бісики пускать, дали прочухана, пустив ману, на ус мотати, нагріла в пазусі гадюку, заллє за шкуру сала, в гречку скакати і подібні, уживаються й менш відомі типу тягу дав, охляли, ніби в дощ щеня тощо.

І.Котляревський розкрив синонімічне багатство української мови. Нагнітання синонімів – одна з ознак його індивідуального стилю.

То Цінарш, цехмістер картьожний,

Фігляр, обманщик, плут безбожний;

Поганий, мерзький, скверний, бридкий,

Нікчемний ланець, кателик!

Гульвіса, пакосний, престидкий,

Негідний, злодій, єретик!

Знижені слова, досить влучно використовувані в пародії, що передається народною мовою, у творах наслідувачів «Енеїди» стали однією з ознак стилю, що утвердився в літературознавстві під назвою «котляревщина». Від смаку до несмаку – один крок.

5.2. Творчість т. Шевченка в європейському літературному контексті. Т. Шевченко як засновник нової української літератури

Творчість Тараса Григоровича Шевченка (1814 – 1861) постає чи не найвидатнішим всеєвропейським і світовим явищем, бо досі, як слушно зауважив В.Скуратівський, «вікове горе має по суті не мало своїх літературних уст, не розверзалося ними, не прорізалося своїм художнім голосом». Саме Т.Шевченко вперше в історії людства порушив тисячолітню німоту соціальних низів. Тому-то «Кобзар» і має планетарне значення, бо саме українським словом уперше заговорили не відомі досі для елітної культури світи, речником яких став українець, він своєю творчістю демократизував європейську і світову літературу, прорвавшись силою свого генія в культуру всієї планети і даруючи їй неосяжний діапазон людського болю покривджених і зневірених, - вважає Б.Степанишин.

Т.Г.Шевченкові випала доля бути фундатором сучасної української літературної мови, для нього ще не могло бути унормованого мовного взірця; чуттям великого майстра він брав для створюваного ним фундаменту матеріал з невичерпної скарбниці народної творчості. І ті часточки цього поетового матеріалу, які зараз нам видаються діалектизмами, на час Шевченкової творчості не могли видаватись такими, бо не було літературної норми, якій би можна було їх протиставити. Твердячи так, мусимо в той же час пам'ятати, що Шевченко ніколи не був сліпим наслідувачем надбань народної мовотворчості. Його мова - це мова високоосвіченого майстра-трудівника.

Основоположне значення Т.Шевченка полягає в тому, що він найповніше для свого часу використав багаті джерела народного слова і ввів їх у повнозначну літературну мову. Його «Кобзар» став заповітною книгою для визначення основних норм літературної мови. У його поезії синтезувалася писемна і жива розмовна мова.

Захоплювались мовою Шевченка і дбали за гідний його імені переклад «Кобзаря» російською мовою Чехов, Горький, Бунін та ін. А російський артист, який добре знав творчість поета, К.Станіславський, говорив, що він у творах Шевченка (зокрема - в його співучій мові) «відчуває всю красу людської душі».

Перша половина XIX ст. в історії української літературної мови – це й був період її закріплення на основі живої розмовної мови українського народу, яке почалося ще в кінці XVIII ст. У словесно-художній творчості І.П.Котляревського, П.П.Гулака-Артемовського, Г.Ф.Квітки-Основ'яненка, незважаючи на її певну історично обумовлену обмеженість у доборі й використанні компонентів загальнонаціональної мови, українська літературна мова постала як важливе суспільне явище, як знаряддя виразу думки багатомільйонного народу.

Словесно-художня творчість Т.Г. Шевченка завершила цей процес формування української літературної мови на народній, національній основі і відкрила новий її історичний етап – етап розвитку і вдосконалення з використанням усіх її багатогранних можливостей і застосуванням їх у практиці суспільного життя.

Здійснений Т. Шевченком творчий синтез української літературної мови, визнання українським народом мови Шевченка як своєї національної літературної мови, піднесення її до рівня розвинених літературних мов світу дають підстави вважати Т.Г. Шевченка основоположником української літературної мови на широкій основі живої народної мови, тобто так званої нової української літературної мови.

Він ставив перед літературою і літературною мовою більш складні завдання, розширював її обрії, збагачував її грані, підносив до нових і нових соціальних і суспільно-естетичних висот. Його концепція мовно-історичних питань – а ця концепція наявна – була складнішою, кваліфікованішою і правдивішою, ніж у його попередників. Він відчував дух нової епохи, мужність, силу і пристрасть революційно-демократичного руху, розбурхані океани народної революційної енергії в боротьбі проти кріпосництва і самодержавства і розумів потребу в єдиній загальнонаціональній літературній мові на народній основі – як дійового засобу цієї боротьби, культурного розвитку народу. До Шевченка таке розуміння ролі літературної мови в суспільно-політичній думці на Україні ще не висловлювалось.

Шевченко йшов до реалістично-естетичного, наукового осмислення слова, до використання всіх життєздатних елементів мови, до багатогранності засобів, вислову. Основою для цього, як він вважав, є глибоке вивчення життя народу і його мови.

До пісні, думи, переказу як мовного джерела для словесно-художньої творчості Шевченко відразу ж додає усну розмовну мову, реалістичну мовну прозу, яка становить величезне джерело мовного реалізму в літературній мові. Діапазон Шевченківського слова неосяжний. Він уміщує в собі лексику і фразеологію філософських, суспільно-політичних, мистецтвознавчих, естетичних визначень, роздумів, формулювання закликів у боротьбі проти самодержавства, кріпацтва, світової реакції, мракобісся, закликів інтернаціонального характеру – до слов'янства, до, сказати б сучасним словосполученням, людей доброї волі, до пригноблених усього світу – закликів до єднання, братерства. Як саме живе життя з усіма його явищами, барвами і відтінками, болями і радощами, могутньо звучить в його творчості жива народно-розмовна мова, її незмірний океан – і її буденна проза, і її соціально-побутові формули і визначення, і її народне красномовство, чиста поезія, епічна дума, драматична емоціональність.

Шевченко був надзвичайно вимогливим до мови, композиції своїх творів, він невтомно і ретельно здійснював різного характеру виправлення, дбаючи про вищу ідейну і художню виразність, точність слова, словосполучення, правильність граматичної форми, літературність вислову, побудови речення, строфи.

У мові Шевченка (у фонетиці, морфології, наголосі, синтаксисі, лексиці) відсутні мовні провінціалізми, діалектизми, а коли десь і зустрінуться, то зовсім у незначній кількості. Він свідомо уникав діалектних слів і виразів, навіть діалектизмів своєї рідної Звенигородщини, не припускав спрощення мови, вульгаризмів, того глибокого селянського просторіччя, яке само по собі не дає уявлення про творчі можливості літературної мови.

До Шевченка і в його час не було такого письменника чи поета, який би так глибоко знав народну українську мову і вмів так розумно, цілеспрямовано і естетично нею користуватися в плані вироблення мовної загальнонаціональної цілості.

Романтизм (фр. roтапtіsте) — один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві. Виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині, Англії й Франції, на початку XIX ст. поширився у Польщі, Росії, Австрії, а також в Україні, згодом охопив інші країни Європи, Північної і Південної Америки. У XVIII ст. романтичним називали усе незвичайне, фантастичне, дивне, таке, що зустрічається лише у книгах (романах), а не в житті. На межі XVIII—XIX ст. термін «романтизм» означав новий літературний напрям, протилежний класицизму. Як новий тип свідомості й ідеології, що охопив різні терени людської діяльності (історію, філософію, право, політичну економію, психологію, мистецтво), романтизм був пов'язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних орієнтацій і цінностей. Визначальними для нього стали такі риси, як заперечення раціоналізму доби Просвітництва, ідеалізм у філософії, історизм, апологія особистості, неприйняття буденності і звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були мистецтво, релігія, філософія), культ почуттів, захоплення фольклором, інтерес до фантастики, екзотичних картин природи та ін. В естетиці романтизм протиставив класицистичному «наслідуванню природи» творчу активність митця з його правом на самобутність й оригінальність.