Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
2 курс ФК, ЕП, УП Денне / Українська мова Опорний конспект лекцій 2008.doc
Скачиваний:
24
Добавлен:
04.03.2016
Размер:
1.09 Mб
Скачать

6.6. Феміністична проза: твори о. Забужко, є. Кононенко. Характерні ознаки мовної структури тексту

Забужко Оксана Стефанівна (нар. 1960 р.) – поетеса, прозаїк, публіцист, перекладач, філософ, громадський діяч.

Автор поетичних збірок «Травневий іній» (1985), «Диригент останньої свічки» (1990), «Автостоп» (1994), «Новий закон Архімеда» (2000), «Друга спроба: Вибране» (2005); роману «Польові дослідження з українського сексу» (1996), повісті «Казка про калинову сопілку» (2000), збірки повістей і оповідань «Сестро, сестро» (2003); книг есеїстики «Хроніки від Фортінбраса» (1999), «Репортаж із 2000-го року» (2001), «Let My People Go: 15 текстів про українську революцію» (2005); філософсько-літературознавчих студій «Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період» (1992), «Шівченків міф України: Спроба філософського аналізу» (1992), «Notr Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (2007). Її твори перекладені понад тридцятьма мовами. Європейська критика називає письменницю «творцем постмодерного романтизму».

О.Забужко – поетеса епічна за своїм єством. Її твори, як правило, чималі за обсягом (ліричних мініатюр тут не дуже рясно) і мають довгі, характерні передовсім для епосу рядки. За жанрами сама поетеса окреслює їх так: «поема-видіння», «поема-лист», «поема проводу», «щоденник»... Епічність поезії О. Забужко засвідчують і заголовки, часом довгі, по-бароковому вишукані, як-от «Похвала ярмарковому свистуну, купленому на Андріївському узвозі», - і те, як органічно вона сплітається в цикли («Нічні метелики», «Туга за батьківщиною», «Але визволи нас...»), і те, як природно лягають вірші на химерну жанрову матрицю роману «Польові дослідження з українського сексу», а ще, звісно, - сюжетність. Справді-бо, поезія О.Забужко зазвичай розгортає який-небудь сюжет: чи то житейський, чи то метафізичний, чи то сюрреалістичний...

І дуже часто ці сюжети є не чим-небудь іншим, як варіаціями (не зрідка геть примхливими, сказати б, апокрифічними) на усталені теми літератури та філософії. Ось, наприклад до картини Ель Греко «Вознесіння Богородиці»:

...І солод слів, і холод сліз,

І дотик чистий і шовковий...

Візьми мене у темну вись –

Я легша пасем цигаркових.

Повільно очі підніми

(Чи так розводять райські брами?) –

І душу в мене одніми,

І обніми її губами...

Це – чиста, абсолютно жіноча поезія і так само чиста, абсолютно жіноча еротика, якась незбагненна містерія воплочення й розутілення водночас, - пише Л Ушкалов у передмові до збірки О.Забужко «Друга спроба: Вибране».36

Ірраціональне підложжя поезії О. Забужко характеризує найперше її ритміка – пругка, контрапунктна, ніби живцем узята чи то вже з «музики небесних сфер», чи з глибин нашої підсвідомості. Можливо, якраз вона й дозволяє поетесі ловити світ своїм «золотим неводом образів», а самій залишатись при цьому невпійманою. Недарма ж для її поезії характерна справді екзистенційна відраза до несвободи в усіх її проявах, якась неоромантична «мука поривань уперед і свідомість прип’яття до землі», як казав А.Любченко про Хвильового. Єдиний полон О.Забужко - хіба тільки рідна мова, та, що утворює довкола тебе якусь «прозору, якусь мінливо-ряхтючу, немов із рідкого шкла виплавлювану, кулю».

Серед усіх українських поетів для О.Забужко найбільше важить Леся Українка, передовсім її драматичні поеми. Вона не без підстав гадає, що драматургія Лесі Українки – то не що інше, як перше за часом «грандіозне «перепрочитання» європейської культурної історії» з позицій «другої статі». Отож недаремно свою останню книжку «Notr Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» О. Забужко присвятила саме Лесі Українці. Хто ми – Україна чи Малоросія? Європа чи Росія? Чи українська релігійність – це те саме, що візантійське православ’я? Звідки взялись тамплієри на берегах Дніпра? Яку таємницю берегли «таємні товариства» малоросійських дворян ХІХ ст.? Звідки в «Лісовій пісні» зашифрована легенда про Грааль? Нова книжка О. Забужко – підсумковий плід її багаторічних роздумів – це вражаюча інтелектуальна подорож крізь віки, кільтури й конфесії в пошуках «України, яку ми втратили». Ключем до неї стає розкритий О. Забужко «код Лесі Українки». Аристократка і єретичка, спадкоємиця древнього лицарського роду і продовжувачка гностичної традиції, ця найвидатніша з українок залишилася незрозумілою в Радянській Україні і майже незнаною широкій публіці – в Україні незалежній. Чому? Відповіддю на це питання стає велика історична драма «прихованої війни», яку авторка з притаманною їй відвагою виносить із забуття і, на багатющому літературному й історичному матеріалі, відновлює на повен зріст. Це ще й книга про наше сьогодення – про те, як жорстоко ми розплачуємося за втрату і забуття багатовікової лицарської культури.

Хоча, як зауважує Л.Ушкалов, «Книга пані Оксани сама по собі гідна свідчити, що така висока українська культура, якій вона присвячена, ще не є дякувати Богові, тільки нашим спомином».37

Якщо ж говорити про мову творів О.Забужко, то перше, що звертає на себе увагу, - це надзвичайно складний синтаксис. Одне речення може займати більше сторінки, а то й двох (оповідь певною мірою за потоком свідомості). Лексика творів О.Забужко має надзвичайно широку амплітуду: величезна кількість слів філософської тематики, старослов’янізмів межують із розмовно-побутовими, сленгом, вкраплення слів іншими мовами з вульгаризмами та ненормативною лексикою, з використанням російських слів (див. «Зворотня адреса, або Поема проводу» та ін.).

Для підсилення експресії письменниця вживає новотвори: А той кричав, і розтягав гармошку, / і, як циганка, тряс побрязкачами / уже-давно-музейних орденів («Російський мотив»); Ілюзорніє час, і – ривком – ілюзорніє близькість:/ Просто зсув календарний, чи скручений-в-безвість маршрут?.. («Жовтень»); ...і вилетить Той, мов кажан зі схову, / хто, припавши до пульту, викине руки / жестом не-для-молитв і не-для обіймів («Настройка оркестру»); Ми вклоняємось ідолам: з мокрим холодним серцем, / В котрім ні-зерня-віри, ми чинимо ритуали / І не-знати-у-кого просим, щоб нас рятували («Вступ до естетики пози»).

Щодо правопису, то О.Забужко дотримується 5-ї (незатвердженої) його редакції: радости, смерти, азіятська:

«... вперше ти це звідала колись на писательському збіговиську в одній азіятській країні, де тебе з чемності прошено почитати рідною мовою –you mean, it is not Russian? – і ти стала читати, ... слухаючи тільки власний текст, ховаючись у нього, як в освітлений дім уночі заходячи й замикаючи за собою двері, й на півдорозі зненацька здала собі справу, що звучиш у дзвінкій, приголомшеній тиші: мова, дарма що незрозуміла, на очах у публіки стяглася довкола тебе в прозору, мінливо-ряхтючу, немов із рідкого шкла виплавлювану, кулю, всередині якої, це вони бачили, чинилась якась ворожба: щось жило, пульсувало, випростувалось, розверзалось провалами, набігало вогнями – й знов затуманювалось, як і належить шклу од зблизького дихання, ти відчитала – оповита, просвітлена й захищена, оттоді-то було й втямити, що дім твій – мова, яку до пуття хіба ще скількасот душ на цім світі й знає...» («Польові дослідження з українського сексу»).

Кононенко Євгенія (нар. 1959 р.) – прозаїк, поет.

Євгенія Кононенко - автор поетичної збірки "Вальс першого снігу" (1997), книги оповідань "Колосальний сюжет" (1998), романів "Імітація" (2001), "Зрада. ZRADA made in Ukraine" (2002) та дитячої книги "Інфантазії: За мотивами поезій Клода Руа" (2001), повісті "Сестра" (1996), низки новел та багатьох перекладів.

Прозові твори Є.Кононенко перекладені англійською, німецькою, французькою та хорватською мовами.

Перекладає з французької та англійської мов.

Дебют Євгенії Кононенко дав підстави говорити, що в українську літературу прийшов цікавий прозаїк із оригінальним стилем. Багатьом її оповіданням притаманні передовсім легкість і розкутість письма, динаміка та внутрішній аристократизм, навіть тоді, коли вона описує нашу житейську дріб'язковість. У ранніх творах письменниці ще відчувався помітний влив французьких майстрів (насамперед, Гі де Мопассана), однак це також додавало їм шарму А ще вона добре володіє діалогом та вдало будує сюжети, а це допомагає динамізувати оповідь. Євгенія Кононенко пише про сучасну жінку та її проблеми, пише без зайвих прикрас, тому й оповідання видаються наче вихопленими з життєвого виру.

Роман "Імітація" можна віднести до якісних творів популярної літератури, але і в ньому авторка порушує складні та важливі питання людського буття.

Формально “Імітацію” можна назвати детективом. Ще б пак: у романі аж два трупи, й карколомне аматорське розслідування призводить до цілком несподіваної розв’язки. Але “Імітація” - детектив лишень тією мірою, що й відомий роман Чернишевського з його “снами Віри Павлівни”. Що й “Ім’я троянди” Умберто Еко, що й “Злочин і кара” Достоєвського.

Наша критика вже неодноразово відзначала: Євгенія Кононенко - майстер будувати пружні фабули. Проте майстерно вибудувана детективна фабула є для неї не самоціллю, а лише нагодою поговорити про сенс життя, про дихотомію справдешності й імітації, про любов і смерть, і ще про багато інших “вічних” речей у контексті нашого прагматичного й далекого від “високих матерій” часу.

Якщо колись на наших екранах ішов фільм про “суто англійське вбивство” (мотивом якого було усунути впливового політика з активної сцени, змусивши його… успадкувати крісло в спокійно-декоративній палаті лордів), то Є. Кононенко зуміла вигадати “суто українське вбивство” - притаманне лише для нашої активно “розбудовуваної” впродовж півтора десятка років нашими-таки “державотворцями” України.

Своїм романом Євгенія Кононенко доводить: можна й у добу пост-модернізму писати блискучі й захопливі тексти, сповідуючи цілком реалістичні настанови і не впадаючи водночас у гріх солодаво-занудного українського провінціалізму.

Письменниця вже зарекомендувала себе як вправний майстер деталі. Чого варті бодай описи побуту впливової київської фундації, куди пристойні й милі київські інтелектуали ладні запродатися з тельбухами за кількасот гарантованих “баксів” місячно й за право щовечора вибирати між п’ятьма-шістьма імпрезами з безкоштовним частуванням. Чи побіжна згадка райцентру на Харківщині, де ця ж таки фундація відспівала й поховала талановитого хлопчика, композитора й виконавця на акордеоні, що помер від нападу астми, - “і всі місцеві жителі були вдячні маленькому покійнику, бо всі наїлися і взяли з собою харчів додому”. Чи колоритна (й симпатична навіть) постать донецького підприємця Кубова, по чиїй “хатинці” можна ходити лишень з мобілкою з ризику заблукати і який щовечора зазирає в чарку, гамуючи страх зробитися мішенню для кілера…

Роман не випадково називається “Імітація”. В ньому за карколомними поворотами доль головних та епізодичних героїв дано безжальну й точну картину нашої доби, яку, цілком імовірно, назвуть колись добою ІМІТАЦІЇ - імітації державотворення, імітації мистецької й творчої, імітації інтелектуальних дискусій, імітації доброчинності, імітації розбудови громадянського суспільства. 38