? Питання для перевірки засвоєного матеріалу

1. Орфоепічні норми сучасної української літературної мови та їх вияв у професійному спілкуванні.

2. Яких правил слід дотримуватись під час телефонної розмови?

3. Які існують види та особливості усного ділового мовлення.

4. Що таке культура мовлення, яка її роль у діловому спілкуванні?

ЛЕКЦІЯ 3

Тема 3. Художня література як основа формування культури мови особистості

План

3.1. Мова і література як культурні цінності українського народу.

3.2. Лінгвоцид української мови у ХХ ст.

3.1. Мова і література як культурні цінності українського народу

Мова, література (словесність, Слово) віками були в центрі уваги державних діячів, мислителів, творців освіти, науки, мистецтва. Бо в Слові бачили найбагатший, найкоштовніший скарб кожного народу, наймогутнішу, магічно-чарівну (рівну божественній) і таємничу силу, міра ж володіння Словом вважалася мірою розвитку, культури, гідності кожної особистості, суспільної верстви, нації.

Ну що б, здавалося, слова...

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється — ожива,

Як їх почує!.. Знать, од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть між люди! —

писав з геніальною проникливістю та поетичністю в XIX ст. Т. Шевченко.

О слово рідне! Орле скутий!

Чужинцям кинуте на сміх!

Співочий грім батьків моїх.

Дітьми безпам'ятно забутий,—

ти повинне знову посісти належне тобі місце в житті народу, - вказував на початку XX ст. Олександр Олесь. І тому також у дні національно-визвольної боротьби 1917 року про повернення рідної мови в українські школи ставив питання як про першочергову, державної ваги, справу:

Рідна мова в рідній школі!

Що бринить нам чарівніш?

Що нам ближче і миліш,

І дорожче в час недолі?

Рідна мова! Рідна мова!

Що в єдине нас злива,—

Перші матері слова,

Перша пісня колискова.

Як розлучимось з тобою,

Як забудем голос твій

І в вітчизні дорогій

Говоритимем чужою?!

Краще нам німими стати,

Легше гори нам нести,

Ніж тебе розіп'ясти,

Наша мово, наша мати!

Ні! В кім думка прагне слова,

Хто в майбутнім хоче жить,

Той всім серцем закричить:

«В рідній школі рідна мова!»

І було це виявом не національної обмеженості, як трактували розуміння гуманістичної й патріотичної місії СЛОВА колонізатори різних мастей, ідеологи імперій, а найстійкішої вікової, загальнолюдської традиції.

Ще в «Новому заповіті» (Євангеліє від св. Марка) розповідалося, як, зустрівшись з жадаючими істини та віри, «Ісус довго проповідував їм притчами, і під час проповіді говорив їм таке:

(3) «Послухайте-но. Вийшов сівач сіяти.

(4). При цьому одні зернини впали край дороги, і позліталося птаство небесне та видзьобало їх;

(5) інші впали на каменястий ґрунт, де обмаль землі, і крізь тонкий шар землі відразу проросли,

(6) та коли зійшло сонце, вони зав'яли і, не маючи коріння, зачахли;

(7) а інші попадали в терня, і терня, вигнавшись, приглушило їх, і вони не дали плоду;

(8) інші ж бо впали на добру землю і, підіймаючись та виганяючись, вродили, принісши — одне у тридцять, друге — у шістдесят, а інше — у сто разів більше».

(9) І проголосив: «Хто має вуха слухати — нехай слухає!»

Але з'ясувалося, що притчу про зерна треба було слухати ще й серцем та розумом, а на це здатні були не всі («вони дивляться очима — і не бачать, слухають вухами — і не чують»). Тому Христос пояснив: коли не збагнете цієї притчі, не осягнете й інших, бо йдеться про найголовніше джерело пізнання себе і світу.

«Сівач сіє СЛОВО;

(15) зернини, висіяні край дороги, означають тих, до котрих — ледве вони зачують слово — відразу добирається сатана і викрадає слово, висіяне у серцях їхніх;

(16) так само й висіяні на каменястому ґрунті означають тих, котрі — ледве зачують слово — зразу ж радо сприймають його,

(17) але, оскільки вони самі по собі безвільні й непостійні, коли починаються гоніння на слово, умить зрікаються його;

(18) інші ж бо, висіяні серед терня, означають тих, хто слухає слово,

(19) але в котрих то життєві клопоти, то спокуси багатства та інші захопливі бажання заглушають слово, і воно не родить;

(20) а висіяні на добру землю означають тих, котрі слухають слово, приймають його, і воно родить — у одного в тридцять, у другого — в шістдесят, а в когось у сто разів»,

Отже, ще майже два тисячоліття тому глибоко усвідомлювалася як загальнолюдська функція (засіб спілкування), так і образна (метафорична, багатозначна) природа Слова, його державна вага, людино-(духовно)-творча місія, а водночас — і нелегка доля.

Розуміли це ще в часи Київської Русі й наші славетні предки — творці культури, «сівачі» рідної мови.

Доказом є й те, що Ярослав Мудрий в ім'я блага, честі, культури народу не тільки зводив міста, творив закони, будував незрівнянну Софію Київську, а й збирав книжників, створював бібліотеки, сприяв розвиткові писемності. Доказом є й те, що стосовно народної мови була розроблена державна політика. Сутність її відома з тогочасних документів (літописів).

Великі князі, митрополити Київські з метою ширшого розвитку культури запрошували мужів з інших держав, у тому числі й філософів-просвітителів Кирила та Мефодія (болгар грецького походження, що добре знали грецьку, болгарську і візантійську науку, освіту, культуру), докладали великих зусиль для перекладу іноземних книг, пишалися й тим, що самі знають мови інших народів. Володимир Мономах у «Повчанні» писав, звертаючись до дітей: «Коли добре щось умієте, того не забувайте, а чого не вмієте – то того учітесь, так же, як отець мій. Удома сидячи, він зумів знати п'ять мов, – а за се почесть єсть од інших країв».