Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
2 курс ФК, ЕП, УП Денне / Українська мова Опорний конспект лекцій 2008.doc
Скачиваний:
24
Добавлен:
04.03.2016
Размер:
1.09 Mб
Скачать

4.2. Мова українського фольклору

Домінантний елемент думи - словесний, а не музичний, і формується він до певної міри імпровізаційно. Рими переважають дієслівні. В поетиці характерні розгорнуті заперечні паралелізми (найчастіше у заспіві), традиційні епітети (земля християнська, тихі води, ясні зорі, мир хрещений, каторга бусурманська, тяжкая неволя), тавтологічні вислови (хліб-сіль, мед-вино, Січ-мати, вовки-сіроманці, турки-яничари), різноманітні фігури поетичного синтаксису (риторичні запитання, звертання, повтори, інверсія, анафора тощо), традиційні числа (3, 7, 40 та ін.). Стиль дум урочистий, піднесений, чому сприяє використання архаїзмів (златоглавий, глас, аще, рече, нозі, руці).

Якщо говорити про поетику народної пісні, то вона передбачає таке:

- народна пісня дуже часто починається з опису природи, проте у центрі стоїть не природа, а людина зі своїми болями і радощами, сподіваннями і мріями; тому для народної пісні характерне явище паралелізму, коли паралельно розвивається природа і почуття людини;

- часто природа виступає в унісон з почуттями людини, а іноді є контрастом до них;

- оповідь у народній пісні найчастіше ведеться у формі монологу, рідше у формі діалогу і ще рідше – від третьої особи;

- у народній пісні зустрічаються традиційні епітети: орел – сизокрилий, ворон - чорний, калина – червона і т.д. та сталі метафори: червона калина – молода дівчина, сизокрилий орел, сокіл – парубок, чорні хмари – злі сили;

- для прикметників характерна нестяжена форма: зоре моя вечірняя, поле чистеє, безмежнеє, свекруха лихая і т.д.

- для народної пісні, як і для думи, характерне вживання зменшено-пестливих суфіксів: голівонька, серденько, зелененький, дівчинонька, козаченько тощо.

Мова – один з найголовніших факторів впливу на розвиток окремих етнічних спільнот, тому що тісно пов’язана з географічним розміщенням, історією та етнографією, природою. Мова – засіб, за допомогою якого творяться та функціонують народнопоетичні твори. Для усної народної творчості властива простонародна, діалектна (часто говіркова) мова. У народній творчості використовуються метафори, порівняння, епітети.

4.3. Епоха бароко в українській літературі. Передумови виникнення стильових літературних течій хх ст. (символізм, сюрреалізм) в мовно-літературній бароковій традиції

Бароко (італ. bаrоссо — дивний, химерний) напрям у європейському мистецтві й літературі XVII - XVIII ст., якому належить важливе місце у поступі європейської культури. Бароко прийшло на зміну Відродженню, але не було його запереченням. Художня система бароко надзвичайно складна, їй властиві мінливість, поліфонічність, ускладнена форма. Література бароко характеризується поєднанням релігійних і світських мотивів, образів, тяжінням до різних контрастів, складної метафоричності, алегоризму й емблематичності, прагненням вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору.

У різних культурах, літературах бароко склалося неодночасно. Так в італійській літературі цей стиль формувався вже в останній третині ХVI - на початку ХVIІ ст.; особливо значного розвитку набуло бароко в іспанській літературі; у французькій літературі бароко виступало як провідний напрям у першій третині ХVIІ ст., а далі розвивалося паралельно з класицизмом. Стиль бароко властивий також і німецькій та англійській літературі цього періоду. Взагалі бароко було першим всеєвропейським художнім напря­мом, оскільки воно охопило й країни православного кола.

Серед слов'янських літератур бароко раніше сформувалось у польській і хорватській (далмацькій). Серед країн православно-слов’янської культури бароко почало формуватися і набуло значного розвитку в Україні (уже на початку ХVIІ ст.) та Білорусі, що безпосередньо стикалися з польською та західноєвропейською бароковими культурами. Крім цього, бароко мало і власні національні джерела: києво-руські та фольклорні, що проявлялися на різних рівнях цього напряму – «високому», «середньому» та «низовому». Бароко в історії української культури трактувалося по-різному, часто неадекватно. Вперше розглянув бароко як естетичну систему Д.Чижевський у монографії «Український літературний барок» (Прага, 1942-1944 рр.), але тільки на VI конгресі славістів у Празі 1968 р. вчені поставили питання слов’янського бароко, зокрема українського.

Його розквіт в українській літературі припадає на кінець ХVI-ХVIІІ ст. і посилюється після заснування Києво-Могилянської академії (1632), яка в своїй культурно-освітній діяльності орієнтувалася на систему літературних шкіл Європи. Бароковий стиль простежується у різних жанрах, зокрема у поезіях Лазаря Барановича, Іоанна Максимовича, Івана Величковського, Стефана Яворського, Григорія Сковороди та ін. Взірцем барокових віршів є збірка «курйозних віршів» Івана Величковського «Млеко от овци пастирю належное» (1691) та емблематичні вірші Г.С. Сковороди. Виразні барокові риси має і шкільна драма. Серед прозових творів бароко найбільше проявляється в ораторській прозі (збірники проповідей Лазаря Барановича «Меч духовний» (1666) і «Труби словес проповідних» (1674); Іоаникія Галятовського «Ключ розуміння» (1659); Антонія Радивиловського «Огородок Марії Богородиці» (1676), «Вінець Христов» (1688) та ін.), козацьких літописах Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка.

Мовно-літературна барокова традиція стала передумовою для виникнення на її основі літературних течій ХХ ст., зокрема символізму та сюрреалізму.

Символізм є однією з домінант барокового стилю. Символіку епохи бароко можна поділити на два види. Перший вид створюється автором за певними канонами поетики свідомо і призначається для того, щоб писане або мовлене слово вражало читача, другий є «реліктом міфологічного світогляду і передає не стільки образи об’єктивного світу, скільки специфічний досвід особистісного, інтуїтивного осягнення цього світу, є своєрідним проривом ірраціонального крізь товщу умовностей, накладених суспільством».7 Ці образи є міфологічними, архетиповими, і розкриття їх символічного значення є важливим для вивчення семантичного розвитку лексичної системи української мови.

Аграрна символіка належить до другого виду і становить великий культурно-естетичний шар в образній системі барокової та небарокової поезії.

До аграрних слів-символів належать такі: сад, плід, квітка, лоза, поле (нива), верба, троянда (рожа); назви дій – садити, сіяти, цвісти, квітнути, сохнути.

Естетика бароко по-своєму освоїла масив аграрних символів, поєднавши їх з образом Ісуса і світом духовних цінностей.

...понеж Христос єсть червленна

рожа, власною кровіыю в страстєх обагренна.8

А Дух Свят с своим мирным плодом вђтв являет,

Плод духовный «Любы мир!» мирно насаждает.9

Нива блага Христос єсть – так церков вђщает.10

В епоху бароко слово завжди поєднується з образом насіння. Як небесна вода є запорукою зародження і тривання фізичного життя на землі, так і слово завжди є першопочатком духовного, адже Бог і слово – це одне.

Бог – слово, Божий сын по человђчи

Сынъ, когда иншой не требуєт рђчи.11

У поезії кінця XVI – початку XVIIІ ст. образ сіяння, жнив увійшов як долучення до справжньої віри.

Насђннє тоє слово значило,

Що, в землю павши, нов плод сотворило.

И слово в землю кгды ся тут всђваєт,

Жита в житници неба плод дать маєт.12

До архетипових символів належить і образ саду – душі, краси, радості.

Щаслив тот и без утіх, кто побђдил смертный гріх.

Душа его – божий град, душа его – божій сад.13

Музика – цвіт, веселя, корень пісній значних.

Музика – сад утіхи, жродло мыслій вдячних.14

Семи «краса», «чистота» виявляються як основні в багатьох словах-символах: калина, троянда, лілея.

Одтоль слава Могилом вічная повстанет

І лілія високих цнот їх не ув’янет.15

Перетворення слова на символ супроводжується приглушенням семи «рослина» та актуалізацією семи «людина». Спільними семами в такому випадку виступають зовнішній вигляд або певна властивість.

Человђк, яко трава; дніє єго, яко цвђты –

Днесь цвђтет, утро мает посђченный быти.16

Символ є багатоплановою відкритою семантичною структурою, що має здатність в одному контексті виявляти кілька символічних значень одночасно. Символічне значення здатне активізувати нове значення, що позначається практично на всіх компонентах слова. Слово-символ з його ядром і периферією є не відносно сталою величиною, а динамічним утворенням, через яке здійснюється специфічне осягнення дійсності.17

У XIX ст. символізм став однією із стильових течій модернізму. Виник він у Франції в 70 рр. В українській літературі потужно заявив про себе на початку XX ст. (Олександр Олесь, М. Вороний, Г. Чупринка, П. Карманський, В. Пачовський та ін.). Поставши проти обмежених позитивістських тенденцій у мистецтві і дистанціювання довколишнього світу та людської душі, конфліктно непереборного протистояння ідеалу та дійсності, символізм базувався на сформульованому Ш. Бодлером законі «відповідностей», розімкнутих у безкінечний, постійно оновлюваний світ, де відбувається «активне самоперетворення внутрішнього на зовнішнє», їх синтез, спостерігається «самтожна відмінність внутрішнього і зовнішнього». Мова йде про сутність (єство), непізнанну за допомогою раціоналістичних засобів, а лише доступну інтуїції, на ірраціональній основі, що розкривається через натяк, осяяння, тобто через музику і поезію. Такі принципи обстоювала «філософія життя», на базі якої і постав модернізм, а відтак і символізм. Як ми бачимо, в українській літературі символізм з'явився не лише під впливом європейського, а й мав свої, національні джерела, зосереджувані у «філософії серця». Український символізм, обстоюючи право митця на свободу творчості, на «сонячні левади» (О. Луцький), не відмовлявся від своїх громадських обов'язків, бо виходив із розуміння, що в українській неструктурованій культурі, крім письменників, нікому було займатися націотворчими справами. Водночас він протестував проти сліпого підкорення позаестетичним інтересам, проти обмеженого функціонера, протиставивши йому «цілого чоловіка» (М. Вороний) як гармонію пориву до критеріїв Краси та Правди. На жаль, історичні умови не дали можливості українським символістам розкрити свій потенціал, і все-таки вони зважилися на рішучі кроки оновлення вітчизняного письменства, пробудження національної свідомості, стали однією з перших ланок перманентних відроджень в Україні XX ст. Символізм найбільш притаманний представникам «Молодої музи» та «Української хати». Можливості символізму розкривалися також у творчості братів П. та Я. Савченків, О. Слісаренка, Д. Загула, В. Кобилянського та ін., позначилися на творчості П. Тичини. Розвивався символізм переважно в поезії, не проминувши прози (Ольга Кобилянська, О. Плющ та ін.), драматургії (Олександр Олесь, С. Черкасенко та ін.). Останнім його спалахом вважається діяльність львівського літературного угруповання «Митуса» (1922). Хоч у наступні роки символізм відійшов немовби на другий план літературного процесу, він (дарма що критика проголосила його нежиттєздатним) не втратив свого стильового потенціалу. Це засвідчує не тільки доробок Б. Лепкого, П. Карманського, О. Олеся та ін., а й емігрантська поезія Вадима Лесича (псевдонім В.Кіршака), особливо О. Зуєвського. Його першу збірку «Золоті ворота» (1947) В.Державін небезпідставно назвав «відродженням символізму».

Сюрреалізм (фр. surrealite надреальне, надприродне) авангардистська течія, яка виникла спочатку в літературі, потім поширилася на малярство, скульптуру та інші мистецтва. Уперше цей термін ужив французький поет Г.Аполлінер до одного із своїх творів, вкладаючи у нього значення «нового реалізму». Сюрреалізм як іманентне явище формувався на основі дадаїзму, живився філософськими джерелами інтуїтивізму (А.Бергсон), фантазійного мислення (В.Дільтей) та фрейдизму (З.Фрейд), особливу роль відводячи у творчій діяльності підсвідомому та несвідомому, реалізованому через прийоми автоматичного письма, правила випадковості, сновидіння тощо. Початком цієї течії вважається 1924 р. , коли з'явився часопис «Сюрреалістична революція» та набув розголосу написаний А.Бретоном маніфест сюрреалізму, в якому висловлювалися «сподівання, що нібито відкривається новий шлях повного звільнення мистецтва від знедуховленої дійсності через сферу «надреального», покликану не лише оновити художню діяльність, а й життя, а в майбутньому — сполучити бінарні опозиції природи і «надприродного». У наступному маніфесті вже мовилося про актуалізацію містично-окультних тенденцій у межах течії (1929), що викликало потребу коригування такого погляду з боку прихильників сюрреалізму, здійснену поетом Р.Десносом (1930). Естетичну платформу сюрреалізму поділяли П.Елюар, Л.Арагон, Ф.- Г.Лорка, П.Неруда та ін. Особливого поширення вона набула у малярстві (М.Ернст, І.Тангі, Р.Магрітт, П.Дельво та ін.), найповніше розкрившись у віртуозних полотнах С.Далі. Пізніше сюрреалізм зазнав глибокого розмежування та трансформації, переходячи на терени дизайну, декоративного мистецтва тощо. В українській літературі сюрреалізм найвиразніше проявився у творчості Б.-І.Антонича, який випробував свій неординарний талант в аспектах багатьох тогочасних модерністських та авангардистських течій, не узалежнюючись від жодної. Його збірка «Ротації» (1938) збагатила нашу лірику енергійними сюрреалістичними видіннями. Серед сучасних поетів ознаки сюрреалізму найбільш притаманні представникам об'єднання українських письменників «Слово» (В.Барка, О.Зуєвський та ін.) і «київської школи» (В.Голобородько, М.Воробйов та ін.). Найповніше можливості цього стилю розкрилися у доробку Емми Андієвської, Б.Бойчука, Б.Рубчака, Ю.Тарнавського та ін., приналежних до «нью-йоркської групи».