6.5. Мова романів ю. Андруховича

Творчий доробок Андруховича (нар. 1960 р.) формально можна поділити на два головні річища: поетичне і прозове. Його поетичний дебют відбувся в першій половині 80-х рр., і завершився виходом у світ збірки «Небо і площі» (1985), загалом прихильно зустрінутої критикою. Того ж таки року Андрухович разом із В.Небораком та О.Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу (скорочення від «бурлеск - балаган – буфонада»), значення якої для кожного з трьох її учасників з роками змінювалося - від чогось на кшталт «внутрішнього таємного ордена» до «прикладної квазіфілософії життя». Проте друга поетична збірка Андруховича («Середмістя», 1989) носить швидше не «бубабістський», а «елегійно-класицистичний» характер. Уповні «балаганно-ярмарковою» можна вважати натомість третю збірку – «Екзотичні птахи і рослини» (1991, перевидання «Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія» - 1997, 2002), яка волею автора мала б носити підзаголовок «Колекція потвор».

Поетичне річище поета вичерпується десь наприкінці 1990 р. і завершується друкованими поза збірками циклами «Листи в Україну» («Четвер», №4) та «Індія» («Сучасність», 1994. - №5). Домінантою поетичної картини митця в усі періоди його творчості видається напружене шукання «духовної вертикалі буття», суттєво занижене тенденцією до примирення «вертикального з горизонтальним». Звідси - стале поєднання патетики з іронією, нахил до стилізаторства і заміна «ліричного героя» щоразу новою «маскою».

Із прозових творів Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань «Зліва, де серце» («Прапор», 1989) - майже фактографія служби автора у війську, своєрідна «захалявна книжечка», що поставала під час чергувань у вартівні. 1991 р. з'являється друком параісторичне оповідання «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака» («Перевал», №1), що ніби заповідає характерні для подальшої його прози риси: схильність до гри з текстом і з читачем, містифікаторство (зрештою, достатньо прозоре), колажність, еротизм, любов до магічного і надзвичайного. Романи «Рекреації» (1992, перевидання - 1997 і 1998), «Московіада» (1993, перевидання - 1997 і 2000) та «Перверзія» (1996, перевидання - 1997, 1999, 2000, 2002) при бажанні можна розглядати як трилогію: героєм (антигероєм?) кожного з них є поет-богема, що опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень «фізики в метафізику» і навпаки. Усі романи являють собою доволі відчутну жанрово-стилістичну суміш (сповідь, «чорний реалізм», трилер, готика, сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і сконденсований: одна ніч у «Рекреаціях», один день у «Московіаді», п'ять днів і ночей у «Перверзії».

Есеїстика Андруховича виникає внаслідок його частих подорожей до інших країн і поступово складається в майбутню «книгу спостережень» над нинішніми особливостями європейського культурно-історичного ландшафту. Перший варіант такої книги – «Дезорієнтація на місцевості» (1999).

Разом із польським письменником Анджеєм Стасюком видав книгу «Моя Європа: Два есеї про найдивнішу частину світу» (польське видання - 2000, українське - 2001, німецьке - 2003 р.) - текст, написаний до цієї книжки, носить назву «Центрально-східна ревізія» і являє собою спробу гранично відвертого осмислення свого власного «часу і місця». Твори Андруховича перекладено і видано у Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині, Фінляндії, Росії, Сербії, США (окремими книжками), Швеції, Австрії, Болгарії, Хорватії, Білорусії, Литві, Словаччині (окремими публікаціями).

Серед ряду літературних нагород митця - Премія ім. Гердера (Фонд Альфреда Тьопфера, Гамбурґ, Німеччина) за 2000 р.

Характер змістового, настроєвого, ідейно-тематичого, зображально-виражального й мовного шарів творів Андруховича робить його яскравим представником українського постмодернізму.

Фраза «українська література підійшла до нового етапу свого розвитку» стала останнім часом настільки заяложеною, що, здається, ніхто вже особливо й не заглиблюється в її зміст. А між тим, українська література підійшла не просто до нового етапу. Можливо, ми є свідками нового періоду її розвитку і вже з’явився твір, який є своєрідним межовим знаком між тим періодом, який відходить, і тим, який починається. Колись таким сигналом про народження нової української літератури стала «Енеїда» І. Котляревського – «останній твір старої і перший твір нової літератури». Сьогодні таким знаковим твором, на думку О.Несисюк, є роман Ю. Андруховича «Рекреації».³¹

Обидва ці твори своєю появою сигналізували про кінець цілої епохи не тільки в літературі, а й в історії української державності (що, за В. Шевчуком, є тісно пов’язаним між собою). «Енеїда» створюється після знищення останнього осередку козаччини – Запорозької Січі, що стало остаточною втратою будь-яких надій на відродження державної незалежності України і призвело до завершення культурно-стилістичної епохи «козацького бароко». «Енеїда» знаменувала «…відхід у минуле попередньої, гідної, Але вже не продуктивної парадигми української культури: високої, вченої, барокової, книжномовної».³² «Рекреації» ж писалися в 1990 році. Тоді приреченість радянської імперії вже було видно неозброєним оком, а значить, разом з нею відходила в минуле і ціла епоха, коли література мусила бути «голосом пророка, до якого прислуховується поневолений і гноблений народ».³³ Від літератури більше не вимагалося передусім пропагувати ідею. Починаючи з раннього романтизму й закінчуючи останніми роками існування соціалістичного реалізму, художній твір цінувався не за його естетичну, а за ідейну вартість. Тепер, на думку Ю. Андруховича, настав час, коли «поезія є обов’язком перед мовою, і не більше. Але й не менше».

Підсумовуючи культурну епоху, автори обох творів кидають на неї іронічний погляд, дозволяючи собі поглузувати з літературних умовностей свого часу. Котляревський поєднує високу культуру Вергілія зі стилістичними прийомами поезії «мандрівних дяків». Отримана «гримуча суміш» ущент рознесла благопристойні норми «високого» і «низького» стилів та розчистила місце для нової літератури. По суті, те ж саме робить і Андрухович, котрий поєднує у своєму творі літературні алюзії, розшифрувати які може лише високоосвічений читач, із прийомами, властивими «бульварному чтиву». Таке поєднання характерне для постмодерну, який («все повертається на круги своя») знову, як і 200 років тому, змушений ламати перегородки між літературою «високою» і «низькою». Період закінчується тим, з чого й починався, тільки на новому рівні.

Кінець будь-якої епохи – це обов’язкова переоцінка цінностей, заперечення старих і формування нових. Цей процес знаходить своє відображення у названих творах, у кожному по-своєму. Оскільки «Енеїда» зачинає ту культурно-стилістичну епоху, яку завершують «Рекреації», то дуже часто, попри безліч паралелей між ними, роман заперечує ті цінності, що їх утверджує поема. Скажімо, в «Енеїді» звеличуються ідеали порядку, державності, злагоди, підпорядкування особистих інтересів громадським – те, чого бракувало в часи Котляревського. Але за 200 років перебування в складі імперії ці ідеали доведені до абсурду: порядок перетворився на маніакальне прагнення мати розпорядження «вищестоящих» на будь-який випадок життя, прагнення державності вихолостилося до псевдоімперських амбіцій, злагода була доведена до заборони на власну думку, а підпорядкування особистих інтересів громадським виросло до повної безправності людини перед державною машиною. Тому знову актуальним стає питання цінності волі, людських почуттів, права людини на особисту незалежність.

Чорний гумор і бурлеск, пафос і іронія – усе переплелося в цьому світі, і ніщо не здається в ньому неможливим, бо це світ, творцем якого є сам Андрухович і де все підвладне його волі. Єдина стихія, якій він дозволяє жити за її власними законами, - мова роману. Та мова, через яку автор вислухав немало нарікань від розсерджених читачів: вона-бо «не солов’їна». Але ж хіба можна вимагати від автора, щоб його герої – наркомани чи рекетири – розмовляли, як професори з Інституту мовознавства, - зауважує О. Несисюк. Вся наша літературознавча наука не перестає захоплюватися Котляревським, який, відкинувши мертву літературну мову свого часу, почав писати розмовною полтавською говіркою з усіма її інтонаційними особливостями, вульгаризмами, просторіччям і т. ін. Андрухович зробив те ж саме «Автор спробував вирішити проблему, об яку українська література спотикалася щонайменше кількадесят років. Дотеперішнє її розв’язання полягає, по суті, у втечі в мовний пуризм, що автоматично спричинювало, м’яко кажучи, штучність. ... Сучасна українська літературна мова вперто втікала від розмовної мови, у «Рекреаціях» натомість маємо всі її різновиди: від патетичних і поетизованих промов до мови на межі цензурності, від мови галицького довоєнного зразка, від суржика чи російських вкраплень у мові проститутки чи нічного наркомана до повного переходу на російську (псевдодесантники, король рекету в ресторані)».³⁴ Більше того, мова роману, мова його героїв є одним із блискучих засобів деміфологізації образу поета, не як особи, другої після Бога, що живе лише мріями про звільнення України від кайданів, а як звичайної людини. «Травестія Котляревського знаменито використовує зіткнення між розмовною мовою та постатями з Олімпу. Стратегія Андруховича подібна»³⁵.