59. Брестський договір і Україна. Прикінцевий період діяльносиі Центральної Ради :причини її падіння.

Брестський мирний договір - мирний договір між УНР з одного боку, Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з другого, підписаний 27 січня 1918 у Бресті. Причини: 1. Вкрай загрозлива для України ситуація, яка склалася наприкінці 1917 — на початку 1918 р. у зв'язку зі вторгненням до неї трьох російських більшовицьких армій (М.Муравйова, Р.Берзіка та І.Кудинського), вимагала від українського керівництва вивільнення сил, що перебували на Східному фронті, для відсічі агресії. 2. Укладення Росією у Бересті перемир'я з центральними державами мало великий пропагандистський вплив, й керівники УНР, щоб не втратити підтримки українських вояків і цивільного населення, змушені були із запізненням наслідувати більшовикам і домагатися миру. 3. Спроби Центральної Ради порозумітися з Антантою, якій вона симпатизувала, не були підтримані останньою. Умови: - Стан війни між державами німецько-австрійського блоку і УН припинився – Німеччина й Австро-Угорщинами ставали союзниками УНР – Німеччина й Австро-Угорщина зобов’язались надати допомогу УНР у відновленні контролю над усією територією держави – УНР взяла на себе зобов’язання поставити до Німеччини й Австро-Угорщини 60 млн пудів хліба, 2 илн пудів худоби живою вагою, а також картоплю, цукор, сало, інші продукти харчування та сировину і т.к. Наслідки: Брестський мирний договір був великим успіхом тогочасної української дипломатії, адже заклав фундамент міжнародно-правовому визнанню Української Народної Республіки як незалежної країни. На деякий час врятував Україну від поглинення більшовицькою Росією. Проте неспроможність УЦР виконувати в повному обсязі господарські статті договору призвели до наростання суперечностей між УЦР і австро-німецьким командуванням в Україні, відтак до падіння демократичної УНР і появи гетьманського уряду П.Скоропадського.

Причини падіння Української Центральної Ради: розкол в українському суспільному русі, взаємні обвинувачення політичних партій, еліти, населення регіонів;

політична недосвідченість лідерів, їх схильність до народницької, а не державотворчої позиції;

утопізм соціально-економічного законодавства, особливо в аграрній сфері;

відсутність ефективних органів управління на місцях, нерозвинутість системи самоуправління повноважень центру та регіонів;

однобока орієнтація на російську соціал-демократію, що переростала в більшовизм радикального типу, і на федеративний союз з Росією;

невідповідність між курсом на побудову парламентської республіки та політичними, соціально-економічними реаліями 1917-1918 рр.;

запізніле усвідомлення лідерами УЦР необхідності сильної виконавчої влади;

анархічні тенденції українського менталітету, непідготовленість мас до самостійного національно-державного життя небажання і невміння створити регулярні збройні сили, інші силові відомства у державі;

ідейна, матеріальна, психологічна неготовність національно-демократичних сил до побудови основ державності;

орієнтація на стратегію руйнування старого ладу, розуміння демократії як нічим не обмеженого народовладдя, що плодило охлократичні тенденції в суспільстві;

незацікавленість сусідніх з УНР держав в існуванні незалежного, сильного українського державного організму.

60.Українське питання на Паризькій мирній конференції (січень 1919-січень 1920 рр.)В історії України багато суперечливих сторінок. Одними із найбільш неоднозначних є роки Першої світової війни, революції та громадянської війни. Війна створила передумови до визрівання української державності, але не все залежало від національної еліти та політики партій.В умовах формування української державності в 1917-1920 рр. винятково велике значення мали відносини з іноземними державами.  Центральна рада всіляко домагалася офіційного визнання Антантою Української Народної Республіки (далі – УНР). Проте Антанта по відношенню до України проводила неоднозначну двоїсту політику. Намагаючись утримати УНР від переговорів із Німеччиною та Австро-Угорщиною, Франція та Англія у грудні 1917 р. визнали уряд УНР, проте потрібної допомоги від них у складних умовах Україна так і не отримала. Двоїстість політики Антанти проявлялась і у всебічній підтримці білогвардійського руху.У цій складній зовнішньополітичній ситуації УНР почала шукати зближення з Німеччиною.9 лютого 1918 р. між Українською Народною Республікою, Німеччиною та її союзниками був підписаний Брестський мир.Згідно договору УНР, повністю відокремившись від Росії, була визнана Центральним блоком. За Брестським договором припинялась війна між Україною та державами Центрального блоку. Німеччина й Австро-Угорщина зобов’язувались надавати допомогу Україні. З іншого боку, уряд УНР зобов’язувався постачати для Німеччини та Австро-Угорщини продовольчі товари. Історики по-різному оцінюють Брестський договір, але можна з упевненістю сказати, що договір був великим успіхом молодої української держави і поклав початок у міжнародному правовому визнанні України. Україну визнало чимало держав, проте вона не змогла налагодити нормальні відносини з країнами, від яких багато в чому залежала її доля – Радянською Росією та Польщею.

Значно ускладнилось становище України при появі на півдні країни військ Антанти. Після поразки держав Центрального блоку Антанта прагнула контролювати розвиток подій на всіх територіях, залишених військами противника. Однак вторгнення військ Антанти в Україну не сприяло розв’язанню жодного із питань, навколо яких точилась жорстока боротьба.

Вирішити складні питання подальшої долі України не змогла і Паризька мирна конференція, куди в січні 1919 р. прибула об’єднана делегація УНР і ЗУНР. При цьому посли обох українських держав діяли самостійно.

Жодна із делегацій не мала підтримки від країн Антанти (особливо зважаючи на Брестський договір). Особливо ворожою щодо ЗУНР була позиція Франції, зацікавленої у зміцненні Польщі як противаги Німеччині на Сході. Зі свого боку, польська делегація намагалась переконати учасників конференції в тому, що утворення незалежної України цілком в інтересах німців та австрійців, а також, що українці охоплені пробільшовицькими настроями. У червні 1919 р. представники Антанти визнали права Польщі на окупацію Східної Галичини.