2. Історіографія проблеми генезису українського народу. Періодизація Історія України

Історіографія (з грець. — опис історії) — дисципліна, що вивчає історію історичної науки.Це наука про те, як виникла і розвивалась історична думка, процес нагромадження історичних знань.

Знайомлячись iз проблемою генезису українського народу,на цю проблему в iсторичнiй лiтературi чiтко простежується три пiдходи. Перший – росiйський, великодержавно-шовiнiстичний, який започаткували росiйськi дворянськi iсторики (В.Татiщев, М.Щербатов, М.Карамзiн, С. Соловйов). Cуть його – українського народу як такого не було i нема, а є «малороси» – складова частина росiйського народу. Сьогоднi всiм очевидна абсурднiсть такого твердження, i тому нiхто, за винятком хiба що В.Жириновського та йому подiбних, не насмiлюється пропагувати такi погляди. Другий пiдхiд – бере свій початок ще з періоду середньовіччя, коли під впливом політичних чинників зародилася ідея про спільність походження росіян, українців і білорусів з єдиної давньоруської народності, яку пізніше образно назвали «колискою братніх народів». Ця ідея відповідала великодержавним інтересам правлячих кіл і певних верств населення Російської імперії та Радянського Союзу і всіляко ними підтримувалася. За радянської доби власті перетворили цю концепцію на панівну, всіляко її популяризували й пропагували. Новий напрям у розробці проблеми етногенезу українського народу започаткував наприкінці ХІХ ст. київський археолог Вікентій Хвойка. Досліджуючи пам’ятки Трипільської та наступних культур, вчений дійшов висновку про автохтонність мешканців Подніпров’я з давніх давен. Це дало змогу висунути й розвинути ідею про поступальний етнічний розвиток українців із часів Трипільської культури через скіфські племена до сучасних українців. Автохтоністом у дослідженні проблеми виступав і М.Грушевський. Він вбачав початки українства в літописних антських племенах і доводив відмінність історичного розвитку українців і росіян. Вченому належить заслуга наукового спростування теорії походження українців, росіян, білорусів з єдиної давньоруської народності.   Дослiджуючи це питання, слiд також звернути увагу на те, що утворення держави на українських землях відбувалося паралельно з аналогічними процесами в Європі. Зокрема, в другій половині І тиС. на Заході утворилися Болгарське царство, держава Само (Великоморавське князівство), а на Сході – Хазарський каганат (в прикаспійських степах). Вже в VІІ ст. праукраїнську державу – федерацію полян, західних сіверян й древлян – сучасники називали Руссю. Одночасно зі зміцненням позицій київських князів федеративна форма правління еволюціонувала в самодержавну. Цей процес відбувався повільно, суперечливо, але неухильно. Наприкінці VІІІ – першій половині ІХ ст. у Середньому Подніпров’ї утворилося стабільне праукраїнське державне об’єднання «Руська земля». (Окремі дослідники вважають, що арабські автори називали його Куявією, а сусідні – Артанією та Славією). Воно стало саме тим територiально-полiтичним i соцiальним ядром, навколо якого почала зростати давньоруська держава – Київська Русь.

періодизацію історії України: Переважна більшість учених поділяють історію України саме за третім принципомю.

1. Стародавня доба - це період від появи людини на території сучасної України і її розвиток до VI–IX ст. нашої ери, коли в процесі вдосконалення знарядь праці, техніки і технології землеробства, піднесення ремесла і торгівлі, а звідси і класової диференціації та розгляду родово-общинного ладу з’являються перші протодержави, які сприяли створенню фундаменту, на якому у IX ст. зросла могутня будова Древньоруської держави.

2. Княжа доба: Київська Русь та її спадкоємниця Галицько-Волинська держава (IX–XIII ст.): утворення великої і сильної Древньоруської держави, головний осередок якої складали усі нинішні етнічні українські землі, сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов’ян, висунуло її в число провідних країн середньовічного світу.

3. Литовсько-польська доба української історії (XIV–XVI ст.) - це період, коли в результаті феодальної роздробленості, князівських міжусобиць і спустошливих набігів кочівників (особливо монголо-татарських орд) землі древньоруських князівств стали здобиччю Литви і Польщі. Наприкінці XVI ст. у складі Польського князівства опинилися всі українські землі, за винятком Північної Буковини (Молдавія), Закарпаття (Угорщина) і Чернігово-Сіверщина (Московське царство). Українські селяни були позбавлені права володіти землею і закріпачені, а великі українські землевласники здебільшого покатоличилися і спольщилися.

4. Козаччина і гетьманська держава (кінець XVI – XVIII ст.). Цей період вітчизняної історії важливий не лише виникненням специфічного соціального стану українського суспільства, але й створенням у ході національної революції 1648-1676 рр. незалежної від Польщі української Козацької держави - Гетьманщини і її втрата в результаті внутрішньої боротьби за владу і зовнішнього тиску агресивних сусідів.

5. Період боротьби за українське національне відродження (XIX - поч. ХХ ст.) - від „Руської трійці“, культурно-просвітницької діяльності до створення політичних організацій, одним із головних завдань яких була реалізація самовизначення українського народу.

6. Українська національно-демократична революція (1917-1920 рр.), визначним досягненням якої було створення Української держави – Української народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки та проголошення січня 1919 р. Акту злуки усіх українських земель.

7. Радянська державність (УСРР, згодом УРСР), яка була створена на переважній більшості українських земель після поразки української національно-демократичної революції і перебувала у складі СРСР (191-1991 рр.).

8. Незалежна Українська держава, яка проголошена в серпні 1991 р. в результаті розвалу СРСР.

Зрозуміло, що кожен з цих періодів можна було б розділити на певні етапи розвитку вітчизняної історії, які відіграли визначальну роль у долі українського народу. На цьому буде акцентуватись увага в подальшому викладі.