47. Демократичні реформи в Україні в 60-70 роки XIX ст.

Скасувавши кріпосне право, російський царизм відкрив шлях буржуазним перетворенням в імперії. Тому після селянської реформи 1861 р. царському уряду довелося провести реформи. їхнім завданням було пристосування старого самодержавно-поліцейського ладу до вимог капіталістичного розвитку. Протягом 60-70-х років XIX ст. було проведено земську, міську, судову, військову, фінансову, шкільну й цензурну реформи, які охопили головні напрями життя імперії. При плануванні цих заходів бралося до уваги й те, що до здійснення прогресивних реформ долучаться й активні діячі демократичної громадськості. Жандарми сподівалися, що нова сфера докладання зусиль відверне українських демократів від антиімперської та національно-визвольної боротьби в усіх «національних окраїнах».

ДЕМОКРАТИЧНА ГРОМАДСЬКІСТЬ - та частина народу, яка здатна висловлювати й захищати потреби народу.

48. Особливості розвитку капіталізму в Україні (друга половина хіх ст.)

За 40 років, від 1861 р. до Д900 р. — внаслідок швидкого розвитку буржуазних відносин, як в економічній, так і в інших сферах спостерігаються великі зміни. Порівняно з феодальною епохою суспільний прогрес відбувався дуже швидко. Уже на протязі перших десятиліть завершився промисловий переворот. Україна, незважаючи на імперську політику російського самодержавства, перетворилась із аграрного на один з найбільш розвинутих в економічному відношенні регіонів імперії. На її території знаходилась основна база гірничої, вугільної і металургійної промисловості, сільськогосподарського машинобудування, а також значна частина харчової промисловості, залізниць, морського і річкового транспорту. У сільському господарстві, особливо па Півдні України, впевнено утверджувались капіталістичні відносини, основані на використанні вільнонайманої праці і машин. Якщо у 1869 р. в Україні налічувалось 3712 фабрик і заводів, то у 1900 р. їх стало 5301.

До кінця XIX ст. Україна вийшла на одне з перших місць в імперії і за рівнем концентрації промислового виробництва. Від загальної кількості 25327 підприємств гірничодобувної та обробної промисловості (що була в Росії у 1900 р.) на долю України припадало більше 5 тисяч, тобто майже 20 %. На них працювало близько 300 тисяч робітників, або 14 % від їх чисельності по всій імперії і виготовлялось продукції на 556 744 тис. крб., що складало 17 % вартості продукції всіх загальнодержавних обсягів. В Україні видобувалося понад 51 % чавуну, близько’половини сталі і прокату, понад 65% кам’яного вугілля. Крім того, Україна, давала 99,5% коксу, 100% ртуті, 63% соди, 71% цукру.

Характерною особливістю цього часу стало посилення довгострокових вкладень іноземних капіталів (інвестицій), частка яких у промисловості України досягла 80 і більше відсотків. Особливо яскравий процес можна спостерігати на прикладі гірничої промисловості, де з 1888 по 1894 рік було створено 22 іноземні кампанії з основним капіталом на суму 62,9 млн. крб. Як бачимо, у промисловому відношенні Україна належала до тих регіонів, які мало чим відрізнялись від центру, але її економіка мала однобокий характер і в значній мірі залежала від іноземного капіталу.

Що стосується сільського господарства, то земля України дедалі більше втягувалась в ринковий обіг, перетворюючись в товар. Протягом останніх десятиліть минулого століття Дворяни України продали понад половину своїх земельних володінь. Це стало основою створення буржуазної приватної власності на землю. Підприємницька оренда землі сконцентрувала 40 % орендного фонду в руках заможних селян, при цьому поширювалась найбільш невигідна для більшості селян короткострокова оренда на один посів.

Як свідчать статистичні дані, Україна порівняно з іншими національними окраїнами посідала перше місце з виробництва і переробки сільськогосподарської продукції. Вона давала майже половину всього збору озимої і ярової пшениці в європейській частині імперії. Відповідно збільшувалась і кількість переробних підприємств. Зокрема, цукропереробні підприємства Бродського, Терещенкіб, Харитоненків, Бобринського виробляли близько 60% усієї продукції цукрофонду Росії.

Відбувались і соціальні зміни. Найпомітніша з них, що мала серйозні наслідки, це поява нового класу пролетарів. На відміну від дрібних власників-селян, пролетарі зосереджувались переважно в промислових центрах і не мали засобів виробництва та власності. Тому вони продавали свою робочу силу. Умови життя і праці в промисловості Російської імперії у порівнянні з європейськими державами були у 4—5 разів гірші.

Таким чином, друга половина XIX ст. характеризувалась величезними успіхами в економічному розвитку як Росії, так і України. Але феодальні пережитки у вигляді поміщицького землеволодіння і самодержавства стримували прогресивний розвиток суспільства і загострювали соціальні протиріччя. У порівнянні з найбільш передовими країнами Росія продовжувала відставати як в економічному, так і в політичному відношеннях.