Тема І. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В НАЙДАВНІШІ ЧАСИ.

давньоруська держава в ІХ-ХІіІ ст.

1. Київська Русь в контексті міжнародних відносин.

2. Феодальна роздробленість на Русі. Утворення Галицько-Волинського князівства

3. Прийняття та затвердження християнства на Русі. Розвиток культури.

1. Київський Русі належало помітне місце в міжнародних відносинах X – XIII ст. В зовнішньополітичній діяльності київських князів одним з найважливіших напрямів був південний, який становили відносини з Візантією, бо саме тут найповніше забезпечувалися стратегічні інтереси правлячої верхівки Київської держави. Про це свідчить і хроніка основних подій: 907 р. – переможний морський похід князя Олега на Константинополь; 911р. – другий вдалий похід і договір князя Олега з Візантією, дуже вигідний для Русі, який забезпечував інтереси її торгівлі; 941 р. – невдалий морський похід князя Ігоря на Візантію; 944 р. – переможний похід князя Ігоря на Константинополь та укладання договору з Візантією, менш вигідного, ніж угода 911 р.; 957 р. – мирне посольство княгині Ольги до Константинополя; 969 – 971 рр. – війна князя Святослава з Візантією, яка закінчилася по суті поразкою, а формально – почесним миром; 988 князь Володимир захопив Корсунь, візантійське місто в Криму, і повернув його в обмін на сестру візантійського імператора, яка стала його дружиною (ці події пов’язані з хрещенням Русі); 1043 р. – відбувся останній морський похід Русі на Константинополь при Ярославі Мудрому, який закінчився поразкою. У стосунках з Візантією київські князі частіше переслідували мету – забезпечити торговельні привілеї для Русі, оскільки Візантія становила найбільш вигідний ринок збуту для надлишків полюддя. І саме з Візантії частіше надходили на Русь речі престижного вжитку для панівної верхівки (ювелірні прикраси, дорогі тканини та ін.). (15 питання)

Важливими для Русі були відносини і з Хозарським каганатом. Інтереси двох держав зіткнулися вже наприкінці X ст., коли князь Олег підкорив сіверян і радимичів, які до того платили данину хазарам. У другій половині 60-х рр. X ст., внаслідок походів князя Святослава, Хозарський каганат був розгромлений і припинив існування. Тоді ж влада Києва поширилася на племена Північного Кавказу і Приазов’я, але після смерті Святослава майже всі ці землі було втрачено. Зникнення Хозарського каганату мало для Русі неоднозначні наслідки. Позитивним було те, що для Русі відкрилася пряма торгівля з країнами арабського Сходу. Негативним було зникнення бар’єру, роль якого виконував Хозарський каганат по відношенню до кочових народів на їх шляху до причорноморських степів, тобто до південних кордонів Русі.

Досить жвавими були стосунки з країнами Західної і Центральної Європи (Німеччина, Польща та ін.), які особливо посилилися при Ярославові Мудрому (його називали тестем Європи), що встановив династійні зв’язки з правителями інших держав; його донька Анна була одружена з королем Франції, інші дочки – з королями Норвегії і Угорщини, сини одружені з сестрою польського князя та онукою німецького імператора. Мати ж Володимира Мономаха (дружина сина Ярослава Всеволода) була дочкою імператора Візантії – Константина IX Мономаха.

У цілому Київська Русь відігравала важливу роль у міждержавних відносинах країн Європи та Близького Сходу.

Надзвичайно важливими для Русі були відносини з кочовими народами причорноморських степів. З 915 по 1036 рр. тут панували печеніги. Їх мирні відносини з Русю скоро змінилися на ворожі. У 972 р. в бою з печенігами загинув князь Святослав. При князі Володимирі боротьба з печенігами набула особливо гострого, жорстокого, запеклого характеру. Саме в цей час з’явилися „богатирські застави”, використовувалася оборонна тактика. У 1036 р. в битві під Києвом при Ярославі Мудрому печеніги зазнали нищівної поразки. Загроза з їхнього боку для Русі була ліквідована.

З 50-х рр. XI ст. по 30-ті рр. XIII ст. в причорноморських степах панували половці. В останній третині XI ст. їхні напади на Русь активізувалися. В умовах загострення князівських усобиць половці в цей час стали справжнім лихом для Русі. Найбільше у боротьбі з половцями уславився Володимир Мономах. Саме з його ініціативи наприкінці XI – на початку XII ст. були об’єднані сили руських князів та здійснено декілька великих походів проти половців, які були розбиті і відступили до Кавказу. Але із затвердженням на Русі феодальної роздробленості половці повернулися і відновили напади на Русь, беручи активну участь в князівських усобицях, особливо в другій половині XII ст. У 70 – 90-х рр. XII ст. об’єднані сили руських князів знову відбили наступ половців. У 1185 р. сталася подія, описана в „Слові о полку Ігоревім”.

2. У другій третині ХІІ ст. феодальна роздробленість остаточно затвердилася на Русі. Утворилося з десяток самостійних князівств, серед них в Південно-Західній Русі: Київське; Переяславське; Чернігівське, де затвердилася династія нащадків Святослава Ярославича; пізніше з нього виділилося Новгород-Сіверське; Волинське, де затвердилася династія нащадків Мстислава Володимировича та Галицьке, де затвердилася династія Ростиславичів.

Причина феодальної роздробленості на Русі полягає у подальшій еволюції феодальних відносин на Русі, в досягненні ними стадії зрілості, якій і відповідає феодальна роздробленість, як форма організації суспільства. Саме в ХІ–ХІІ ст. вже сформувалися феодальне землеволодіння (князів, бояр, церкви (монастирів)) та категорії феодально-залежного населення ( закупи, рядовичі ), що підтверджують всі редакції “Руської правди“. Боярське землеволодіння на місцях призвело до появи сепаратистських настроїв боярства, що заклало соціальну, економічну та політичну базу для роздробленості, на яку опиралися представники різних родин Рюриковичів наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст., коли й відбувався політичний розпад Київської держави. (16 питання)

Ні одна з князівських династій не змогла закріпитися в Києві з-за жорсткої конкуренції, а постійні усобиці розхитували державний організм Давньої Русі, що створювало особливу небезпеку за умов активізації нападів половців в останній чверті ХІІ ст. Отже, державний устрій Русі трансформувався від відносно централізованої держави ранньофеодального типу при Володимирі і Ярославі до конфедерації фактично незалежних князівств-держав з визнанням Києва формальним політичним центром. Водночас є підстави вважати, що і в цей час зберігалася відносна єдність державного організму Давньої Русі, а саме, існувала єдина церковна організація, було спорідненим населення (мова, культура), а також спорідненість династії Рюриковичів. Проте навала Батия все це порушила.

Вже зазначалося, що в Галичині закріпилася династія Ростиславичів. Ростислав був онуком Ярослава Мудрого, сином його старшого сина Володимира, який помер ще за життя батька. Свого розквіту Галицьке князівство за Ростиславичів досягло за правління Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.). Але в Галицькому князівстві серйозною противагою владі князя були місцеві бояри – наймогутніші на Русі. Галицьким боярам належали великі землеволодіння, вони торгували сіллю і мали сильні дружини. Усобиці князя з боярами, які не хотіли посилення його влади, підривали внутрішню міць Галицького князівства.

У 1199 р. помер останній представник по чоловічій лінії династії Ростиславичів. Галичину захопив волинський князь Роман Мстиславич, праправнук Володимира Мономаха, який об’єднав Галицьке і Волинське князівства. За правління Романа Великого наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. у Південно-Західній Русі визначилася гегемонія Галицько-Волинського князівства. Роман Мстиславич жорстоко придушував опозицію галицьких бояр. Літопис наводить його вислів щодо цього: „Не подушивши бджіл меду не їсти”. Він поширив свій вплив на Київ, здійснив кілька вдалих походів на половців, активно втручався у європейську політику. У 1205 р. під час військового походу Роман Мстиславич загинув у Польщі.

По загибелі у 1205 р. Романа Мстиславича галицькі бояри вигнали його синів Данила та Василька з Галича. На галицький престол бояри посадили трьох синів Ігоря Святославича (героя „Слова о полку Ігоревім”). Їхньою матір’ю була дочка Ярослава Осмомисла. Бояри хотіли мати маріонеток, але Ігоревичі вступили в конфлікт з ними, 500 бояр було вбито, але самі князі загинули. У 20-х рр. XIII ст. боротьбу за батьківський спадок почав Данило Романович (Галицький). Спочатку він з братом закріпився на Волині, яка була їх „вотчиною”. Кілька разів Данило Романович намагався закріпитися в Галичині, але бояри, чернігівські князі та угорці заважали. Тільки у 1238 р. він остаточно зайняв Галичину.

У 1238 р. в битві під Дорогичином Данило Галицький розгромив лицарів-хрестоносців, які захопили північ Волині. У 1240 р. він зайняв Київ, саме перед приходом Батия, його воєвода Дмитро очолив оборону міста. У 1245 р. в битві під Ярославом Данило Галицький розгромив своїх суперників – галицьких бояр, поляків, угорців, сина чернігівського князя, і остаточно закріпив свою владу над Галичиною. Але в цьому році Батий надіслав Данилі Галицькому вимогу „Дай Галич”. Данило Галицький шукає союзників. У 1253 р. від посланців папи римського він отримав королівську корону (тому й вважається першим королем в українських землях), але звільнитися від влади татар не зміг. У 1264 р. Данило Галицький помер. Князем став його син Лев І. ( 17 питання)

На початку XIV ст. (1303 – 1308 рр.) всі галицько-волинські землі об’єдналися під владою Юрія Львовича, який правив з титулом – „король Русі”. Це був період піднесення Галицько-Волинської держави. У 1323 р. два сини Юрія Львовича – Лев ІІ та Андрій, останні представники династії Романовичів по чоловічій лінії, загинули у боротьбі чи то з татарами, чи з литовцями. Так Галицько-Волинська держава втратила свою династію, а її землі стали об’єктом експансії з боку агресивних сусідів. У 1340 р. Волинь відійшла до Великого князівства Литовського. Тут закріпився син великого литовського князя Гедиміна – Любарт, споріднений Романовичам по жіночій лінії. На Галичину з 1340 р. польський король Казимир III здійснив кілька походів, але їх відбивали галичани. Тільки у 1349 р. Казимир III за погодженням з Угорщиною зміг підкорити Галичину. Власне, у 1349 р. Галицько-Волинська держава припинила існування. ( 18 питання)

3. Духовне життя – це важлива складова існування будь-якого етносу. Власне, це його культура, все, що він відтворює у сфері матеріального та духовного буття, а культура будь-якого етносу – явище складне та багатогранне, тому й виділяють культуру матеріальну і духовну. Матеріальну культуру представляють: поселення, житлові та інші споруди, побутові речі, знаряддя праці, страви, одяг, взуття, прикраси, витвори образотворчого мистецтва (різьблення, ліплення, вишивка, розпис та ін.) та ін. Зрозуміло, що матеріальна культура панівної верхівки та соціальних низів суспільства відрізнялася. З матеріальною культурою невідривно пов’язана духовна культура, тобто сфера духовного буття давніх русичів, до якої належать: їх міфологія, усна народна творчість, фольклор (билини, дружинні пісні, перекази, легенди, казки, колядки, прислів’я і приказки, магічні заклинання й замовляння та ін.), ритуали, свята, в цілому вся обрядовість, особливо пов’язана з народженням, одруженням та смертю людини, різні культові відправи, особливо свята землеробського календаря та ін. Саме духовна культура дозволяє краще зрозуміти, глибше усвідомити духовний світ давніх русичів, їх психологію, особливості їхнього світосприйняття. Цьому сприяють і релігійні вірування давніх слов’ян.

Дохристиянськими віруваннями давніх русичів було язичництво. На язичницьких віруваннях та звичаях базувалася вся їхня обрядовість, ритуали, свята. Основу язичництва складало багатобожжя. Серед язичницьких богів існувала певна ієрархія (старші та молодші) і функціональне призначення. Найважливішими серед них були: Дажьбог (Хорс) – бог сонця, Сварог – бог вогню і ковальства, Стрибог – бог вітру, Велес – бог худоби і багатства, Лада, Лель – боги кохання, подружнього щастя та ін. У ІХ-Х ст. головним богом на Русі стає Перун – бог грому і блискавки, бог війни, бог князів і дружинників.

Поширення християнства на Русі починається за київського князя Аскольда, який у 60-х роках ІХ ст. разом з частиною дружини приймає християнство, що сталося в результаті його походу (або походів) на Константинополь. Але після вбивства Аскольда відбулося затвердження в Києві нової династії. Перші Рюриковичі були язичниками.

Серед перших правителів Русі з династії Рюриковичів християнство сповідувала княгиня Ольга, проте її син Святослав був запеклим язичником. Ситуація змінилася за її онука Володимира, який виявив себе найбільшим реформатором. Уже в перші роки правління Володимир здійснює релігійну реформу, в якій можна виділити два етапи. На першому етапі він спробував модернізувати язичництво, зібравши в Києві в єдиному святилищі найшановніших в різних землях Русі богів (Перун, Хорс, Дажьбог, Стрибог, Сімаргл, Мокош), намагаючись зробити Київ єдиним духовним центром держави, що повинно було її консолідувати. Але скоро визначилася недостатність цього, відчутною стала потреба в новій, більш досконалій ідеології, в релігії, яка б краще тримала в покорі поневолені маси, задовольняючи соціальні інтереси феодалів. Тому у 988 р. християнство проголошується державною релігією на Русі. Це був другий етап релігійної реформи Володимира.

При Володимирі визначилися організація та устрій християнської церкви на Русі. Була створена митрополія з центром у Києві. Першим Київським митрополитом був Феофілакт, грек за походженням, призначений константинопольським патріархом. Ця практика продовжувалася й далі, окрім поодиноких винятків. У 50-ті рр. ХІ ст. при Ярославі Мудрому митрополитом було призначено слов’янина Іларіона. При Володимирі наприкінці Х ст. у Києві була побудована Десятинна церква, яка дістала назву від того, що князь виділив десяту частину своїх прибутків на утримання церкви на Русі. Тобто вже при Володимирі християнська церква на Русі дістала організацію та міцну фінансову базу.

Із затвердженням християнства на Русі у духовному житті її населення відбуваються радикальні зміни, правда, не відразу, а поступово, шляхом трансформації язичницьких обрядів в християнські, їх своєрідного синтезу, наповнення старих форм новим, вже християнським змістом. Такий компроміс був необхідним, бо створював кращі умови для прискорення перемін у свідомості колишніх язичників для прийняття ними нового світогляду, що було неминучим в умовах християнізації давньоруського суспільства. Ці процеси розтяглися на кілька поколінь, особливо в місцевостях, віддалених від Києва та інших великих міст.

Прийняття християнства відіграло величезну роль у розвитку культури Давньої Русі. Перш за все, це сприяло розвиткові освіти та писемності, центрами яких ставали монастирі (Києво-Печерська лавра та ін.). За Володимира та Ярослава Мудрого вже існували школи та бібліотеки. Відомі берестяні грамоти, написи на стінах, креслення, графіті, що було свідченням поширення писемності. Певний розвиток дістають наукові знання. У Х ст. в Києві діяв відомий лікар Агапіт. Розвивається й література. Серед оригінальних творів ХІ-ХІІ ст. найбільш відомі: “Слово о законе и благодати” (автор Іларіон), “Повчання дітям” (автор Володимир Мономах). Видатним твором давньоруської літератури ХІІ ст. є “Слово о полку Ігоревім”, в якому описується похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців. З’являються й перекладні твори – історичні, художні та ін. При монастирях, які були важливими осередками культури, розвивається літописання. Найвідомішим давньоруським літописом, автором якого є Нестор, є “Повість минулих літ” (ХІ – початок ХІІ ст.), пізніше з’являються Київський, Галицький та інші літописи.

Споруджуються визначні пам’ятки архітектури. Окрім вже названої Десятинної церкви, при Ярославі Мудрому у Києві споруджуються собор Святої Софії (на честь перемоги над печенігами), Золоті ворота, Успенські собори в Чернігові та Володимирі-Волинському, церква св. Пантелеймона у Галичі та ін. Зводяться могутні фортифікаційні захисні споруди міст, кам’яні князівські палаци та ін. Високого рівня досягають витвори образотворчого та прикладного мистецтва – іконопис, фресковий розпис, мозаїка, різьблення по каменю, ювелірні вироби (скань, зернь, чернь, інкрустація, чеканка, художнє литво) та ін.

Саме духовне життя Давньої Русі досягло високого рівня. Самі ж творіння давньоруської культурної спадщини засвідчують, що культура Русі була яскравою, високохудожньою, різноманітною, потужною, сягаючи кращих зразків світової культури свого часу. Період Давньої Русі став важливим етапом розвитку українського етносу. Саме у 1187 р. у Київському літопису вперше згадується назва “Україна”. Поява етноніму - етнічної назви “Україна”, засвідчує про консолідаційні процеси в середовищі українського етносу, завершення процесів становлення якого припадає на ХV-ХVІ ст.

Тема ІІ. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКУ ДОБУ

(ХІV- перша половина ХVІІ ст.)

ПЛАН

1. Причини виникнення та склад українського козацтва.

2. Суспільно-політичний устрій Запорізької Січі. Козацько-селянські повстання кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст.

1. Виникнення козацтва припадає на кінець 15 ст. Слово козак у перекладі з тюркської мови означає “вільна людина”. Перша ймовірна згадка про українських козаків датується 1489 р., коли козаки згадувалися в польській хроніці М.Бельського. Хоча про козаків існують і більш ранні повідомлення .

Чинники, які обумовили формування козацтва наступні: 1) посилення в Україні феодального та національного гноблення; 2) за пороги спрямовувалася хвиля сезонних здобичників - відхідників, деякі з яких оселялися в степу з метою його господарського освоєння. З іншого боку феодали селили за порогами своїх кріпаків, яких звільняли на 15-20 років від податків; 3) на процес формування козацтва мав вплив і зовнішній фактор. В 1449 р., після розпаду Золотої орди, на Кримському півострові утворилося Кримське татарське ханство (столиця Бахчисарай), яке згодом увійшло під протекторат Туреччини. Панувала там династія ханів Гіреїв. Протягом другої половини ХV- ХVІ ст. кримські татари здійснили в Україну не менш 110 набігів (особливо постраждало Поділля), захопивши за цей час в полон близько 570 тис. осіб. Для захисту від татар та турків в районі Великого Лугу та Дикого поля українці створювали військові залоги, які влаштовували засіки - січі.

Отже, на Січ, головним чином, йшли українські селяни, а також міщани, православне духовенство. Лави козацтва поповнювала і шляхта, яка втратила свої маєтки.

Серед козацтва можна виділити певні групи. Низові козаки, які контролювали значну частину Степової України, нараховували 40-50 тис. чоловік. Їх основні риси: 1) родинний принцип організації (земляцтво, побратимство, демократизм); 2) своєрідний морально етичний кодекс поведінки (високий соціальний статус свободи, мужньої поведінки і навпаки низький - спокійного способу життя, мирної праці), а також аскетизм, релігійність; 3) відсутність кріпацтва; 4) формальна рівність всіх членів козацької громади, можливість брати участь у виборах старшини; 5) колективне землеволодіння (козаки кожен рік розподіляли між собою земельні ділянки, кидаючи жереб, а гетьман (він розпоряджався земельним фондом) закріплював це своїм рішенням.

Головний їх промисел - набіги на татар (мета - взяти здобич, визволити полонених, відтіснити подалі від своїх кордонів), хоча займалися вони й рибальством, охотою, випасом коней, худоби.

Городове козацтво - його організаторами були старости прикордонних міст: черкаські – Полозович у 1520 р. та Дашкевич, хмельницький – Лянцкоронський; канівський – Д.Вишневецький, барський - Претвич. Міські козаки складали до 80% населення Каневу, Черкас, Бара. Вони платили старостам за торгівельні операції десяту частину прибутків.

Реєстрове козацтво. Намагання поляків встановити контроль над козацтвом, розколоти його, використати як найманців у війську й викликало появу реєстру. В 1572 р. польський король Сигізмунд ІІ вперше створив реєстр у кількості 300 чоловік. Король Стефан Баторій у 1578 р. визначив реєстр у 600 козаків. Потім чисельність реєстру зростала до 1, 3, 6 тис. козаків. Реєстр поділявся на полки по 500 чоловік (всього їх було 6). Реєстр мав самоврядування - за згодою з урядом козаки обирали гетьмана реєстру, полковників та сотників. Першим гетьманом був шляхтич Ян Бадовський, другим - Орішевський. Таким чином, узаконювалася ідея козацького імунітету. Реєстрові козаки також отримували від польського уряду платню, зброю, вони мали змогу володіти землею, позбавлялися кріпацтва. Реєстровці були достатньо заможні. Їх зазвичай набирали з городових козаків. У складі польського війська вони неодноразово брали участь у війнах із Швецією, Туреччиною, Росією. Так, у 1618 р. гетьман реєстровців П.Сагайдачний з 20 тис. козаків ходив з поляками на Москву. Він захопив Путівль, Єлецьк, розбив на річці Ока військо князя Волконського. В 1621 р. 40 тис. козаків гетьмана Сагайдачного вирішили на користь Польщі долю Хотинської битви з турками.

Але поляки при першій нагоді, коли не існувало загрози війни, намагалися козацький реєстр скоротити. Це пояснювалося тим, що реєстровці неодноразово повставали проти польського уряду. В цьому плані можна згадати повстання 1591-1593 рр., яке очолив гетьман реєстрового козацтва К.Косинський. Як заявляв в той час один з польських політиків: козаки подібні до нігтів і як тільки вони занадто відростуть, треба їх зрізати. Інший сучасник констатував: «Беззаперечно, що козаки були для Речі Посполитої найнебезпечнішою отрутою і водночас її найміцнішим щитом». (26 питання)

2. Внутрішня нестабільність Польщі, чвари між шляхтою дали можливість козакам побудувати власну політичну структуру. Військова-політична організація низового козацтва - Запорізька Січ (це також назва їх столиці, дерев’яної фортеці) вперше була створена у 1554 р. канівським старостою Д.Вишневецьким (Байдою) на острові Мала Хортиця. Вона займала сучасну територію Херсонської, Дніпропетровської та Запорозької областей. Січ мала демократичну організацію. Раз на рік козаки обирали власну старшину – кошового отамана, військового суддю, писаря, осавула, обозного та інших чиновників. Всього відомо про існування в Україні 8 січей - Томаківської 1557-1593 рр., Базавлуцької 1593-1647, Микитинської 1647-1652, Чортомлицької 1652-1709, Кам’янської 1709-1711, Олешківської 1711- 1734, Нової (Підпилинської) 1734-1775 рр. Остання з них зруйнована за наказом Катерини ІІ у 1775 р. В адміністративному плані Січ поділялася на 8 паланок на чолі із полковниками. У військовому плані тут існував поділ на курені, яких було 38. Їх очолювали курінні отамани. Запорізька Січ була певною державою в державі, які зберігала або , які зберігала або розвивала нові звичаї, які корінилися на виключно українському грунті,

були спрямовані на дотримання ідей української незалежності, права

українцям бути господарями на своїй землі та не залежати від впливу

чужоземців. Запорізька Січ не тільки виголошувала ідеї незалежності України, але і

робила усі можливі спроби, щоб досягти її власними силами. Чи можна

сказати, що українці та сучасна Україна могли б відбутися без такого

утворення як Запорізька Січ? Можливо, але це б була друга Україна, і

вона б мала другу історію. Українська історія має чимало визначних подій

та явищ, але наявність Запорізької Січі є своєрідною кульмінацією,

своєрідним стержнем її ідеї незалежності, її волі та спрямувань для її

завоювання. Історичне значення Запорізької Січі важко переоцінити, це не тільки

явище вітчизняної історії, це визначне явище європейської та

загальносвітової історії, яке потрібно вивчати, досліджувати і не

забувати.

(27 питання)

Створена низовими козаками організація мала й інші ознаки державності. Так, запорожці вели власну зовнішню політику. Зокрема підтримували зносини з іншими країнами. В 1595 р. на Січ прибув австрійський посол Е.Лясота з пропозицією спільних бойових дій проти Туреччини. В наступному році на Січ із закликом до війни з турками прибув папський легат Комулович. В 1600 р. запорожці відправили послів у Москву для ведення переговорів з царем Борисом Годуновим. В 1604 р. цар дає січовикам гроші та зброю, заохочуючи до походу у Крим. Здійснюючи напади на татарські та турецькі володіння, козаки сварили своїми діями Польщу і Туреччину (з цього приводу султан неодноразово скаржився у Варшаву на козаків). В 1625 р. польський король повідомляв сейм, що козаки ігнорують владу, «ані магістратів по містах, ані старостів не слухають, самі собі права встановлюють, урядовців не визнають, в державі другу державу заводять».

Таким чином в 16 ст. виникла козацька демократична республіка. Значення її в історії українського народу полягало в наступному:

1) Січ продовжила традиції державотворення в українських землях;

2) вона була центром антифеодальної і національно-визвольної боротьби, звідси починалися всі повстання, сюди тікали кріпаки, йшли скарги на панів. Серед козацько-селянських виступів слід згадати: повстання 1594-1596 рр. під приводом С.Наливайко, повстання Жмайла 1625 р., повстання, яке очолив Тарас Трясило в 1630 р., взяття козаками Івана Сулими в 1635 р. польської фортеці Кодак, повстання під приводом Павлюка та Гуні в 1637р., повстання на чолі з Остряниним в 1638 р.;

3) Січ зіграла велику роль у боротьбі проти татаро-турецької агресії;

4) козаки виступали проти католицької експансії, на захист православ’я (в 1620 р. на чолі з Сагайдачним козацтво записалося у Київське братство), зберігали стійки ознаки українського етносу.

Лю́блінська у́нія 1569 (від лат. unia — союз) (пол. Unia lubelska; лит. Liublino unija; біл. Лю́блінская у́нія) — угода про об'єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 1 липня 1569 року.

Укладення Люблінської унії спричинило пришвидшену інтеграцію центральних українських земель та місцевої знаті до західноєвропейської політико-соціальної спільноти.

Українські землі у складі Речі Посполитої об'єднувалися у 6 воєводств: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Київське, Подільське, Брацлавське. З 1618 року приєдналося ще Чернігівське воєводство, що утворилося на землях, відторгнутих від Росії. Воєводства поділялися на повіти (староства). Для Волинського, Брацлавського і Київського воєводств було збережено дію Литовського статуту й староукраїнської мови в діловодстві.

Воєводства очолювали призначені урядом воєводи, яким належала вся місцева влада. Вони керували шляхетським ополченням, головували на місцевих сеймах і стежили за діяльністю шляхетських земських судів. Воєводства поділялися на повіти (землі). Їх очолювали старости й каштеляни (коменданти фортець).

Зміни в законах, що сталися після Люблінської унії, закріплювалися Третім Литовським статутом 1588 року. Цей кодекс діяв як на території Великого князівства Литовського, так і на українських землях. Згідно з ним селяни, які прожили на землі феодала понад 10 років, ставали кріпаками. Феодали одержали право розшуку й повернення селян-утікачів протягом 20 років. Третій Литовський статут остаточно зробив селянство закріпаченим станом.

Особливої гостроти після Люблінської унії набули проблеми віри та мови. Католицька церква прагнула збільшити кількість своїх прихильників. Тому в Україні засновувалися єзуїтські школи йколегіуми. Вони сприяли поширенню освіти: багато українців отримали змогу, закінчивши їх, навчатися в західноєвропейських університетах. Проте платою за освіченість ставало зречення рідної мови та батьківської віри. Через те, що в XVI столітті представники нижчих верств мали обмежені можливості для освіти, ополячення шляхти означало втрату Україною сили здатної очолити боротьбу за відновлення державності.(28 питання)

Тема ІІІ. ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА ПІД ПРОВОДОМ Б.ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.

Українські землі в другій половині ХVІІ - ХVІІІ ст.

П Л А Н

1. Політичні події в Гетьманщині на початку ХVIII ст. Гетьман І. Мазепа.

2. Ліквідація царизмом гетьманства та козаччини у другій половині ХVIII ст.

3. Правобережна Україна наприкінці ХVII – XVIII ст.

1. Після завершення періоду Руїни ситуація в Україні ще більше загострилася. У 1687 р. російсько-козацьке військо на чолі з В.Голіциним здійснило невдалий похід на Крим. Частина козацької старшини звинуватила гетьмана І.Самойловича у сепаратизмі та нещирості у відносинах до Москви. Його заарештували, без суду і слідства у липні 1684 року та відправили до Тобольська.

Це був період активної зовнішньої політики Росії. Петро І шукав шлях до Європи і покладав великі надії на козацьке військо. Москві потрібна була лояльна людина на посаду гетьмана. В. Голіцин рекомендував генерального осавула Івана Мазепу (1687-1708 рр.). І.Мазепа підписав в 1687 р. з Росією Коломацькі статті, що складалися з 22 пунктів. Постать Мазепи є надзвичайно суперечливою в українській історії. Народився він у березні 1639 р. у с. Мазепинцях на Білоцерківщині у родині місцевого шляхтича. Освіту отримав у Києво-Могилянській колегії та єзуїтській колегії Варшави. Служив у короля Яна Казимира в якості пажа. Протягом 1656-1659 рр. навчався військової справи у Німеччині, Італії, Франції. Займав дипломатичні посади при дворі. Надалі служив у Самойловича генеральним осавулом.

Мазепа був надзвичайно талановитою людиною. „Ніхто-бо не міг краще обробити людину, притягти її до себе. Не осягнувши з першого разу своєї мети, він складав зброї, не кидав обробляти людину, аж доки не зробив її своєю. Мазепа вельми гарно проводив розмову, й любо було його слухати, все одно – з ким і про що не говорив”, - згадував П.Орлик. Гетьман знав 8 мов, був поетом, меценатом. Історики нараховують 12 новозбудованих і майже 20 відреставрованих храмів за кошти гетьмана. За клопотанням Мазепи Києво-Могилянська колегія отримала в 1701 р. від Петра І статус Академії.

За часів його правління Гетьманщина не знала великих потрясінь. Разом з тим, Мазепа був людиною свого часу і захищав інтереси заможної верстви суспільства. Поступово повертається панщина, що викликає незадоволення найбідніших верств суспільства. Свідченням цього є виступ Петрика на Запоріжжі.

Гетьманування Мазепи припадає на період зміцнення самодержавної влади Петра І. Цар використовував козацьке військо під час ведення Північної війни. Росія у серпні 1700 р. уклала Константинопольський мир з Туреччиною і оголосила війну Швеції. У битві під Нарвою прийняли участь 3 тис. полтавських і 4 тис. слобідських козаків. Битва закінчилася поразкою російських військ та козацьких загонів.

У грудні 1700 р. було мобілізовано 14 тис. козаків Ніжинського, Чернігівського, Київського, Полтавського, Миргородського і Прилуцького полків. Служба проходила в надзвичайно тяжких умовах. Війна за чужі інтереси привела до зростання незадоволення українського селянства та значної кількості козацтва. У 1706 р. в Україну були передислоковані царські полки. Розпочався тиск на місцеве населення. Петро І наказав побудувати Києво-Печерську фортецю. Будівництво велося силами козацьких полків. Масові репресії доповнювалися чутками про повну ліквідацію автономії Гетьманщини. Мазепу почали називати „запроданцем”, „вітчимом” України.

В таким умовах І. Мазепа в 1705 р. починає таємне листування зі Станіславом Лещинським. Пізніше до контактів з польським королем і Мазепою приєднався і Карл ХІІ. На початку 1708 р. було підписано тристоронню угоду. Угода опиралася на умови Гадяцького трактату, а шведський король виступав гарантом її дотримання.

Все робилося в умовах втаємничення. Про переговори знало вузьке коло соратників Мазепи. Найближчі „друзі” – генеральний суддя Василь Кочубей та колишній полковник Полтавського полку Іван Іскра прибули до царської резиденції, де і доповіли про наміри Мазепи зрадити Росію і повернути Україну під владу Польщі. Але донощиків повернули до гетьмана. Військовий суд в липні 1708 р. засудив їх до страти.

Успіхи Карла ХІІ, а саме поразка росіян у Прибалтиці, завоювання Данії і Прусії, полишення влади польського короля Августа ІІ, який був союзником Росії, стали зовнішнім чинником переорієнтації гетьмана. У жовтні 1708 р. шведські війська несподівано вступили на територію Стародубського полку. Україна стає ареною військових дій. Із 10 полків у розпорядженні Мазепи було лише 3. Решта приймала участь у військових діях на території Польщі та Білорусії.

В таких умовах Мазепа рушив назустріч військам Карла ХІІ. У листопаді 1708 р. цар видав маніфест, що „вор Мазепа... забувши страх божий і свою присягу, зрадив царя, аби Малоросійську землю обернути в рабство”.

За наказом царя у листопаді 1708 р. Меншиков зруйнував столицю Гетьманщини Батурин. Жителі міста (від 6 до 15 тис.) були винищені протягом одного дня. Розпочався терор. Проводилася політика „кнута і пряника”. Д.Дорошенко писав: „до справжньої оргії доносів: усе що було найгіршого в українському суспільстві випливло тепер наверх і старалося використати момент, щоб збагатитися або зробити службову кар’єру”.

Маєтки мазепинців були конфісковані і роздані московським генералам. У листопаді у Глухові, зібравши вузьке коло козацької старшини, Гетьманом було проголошено Стародубського полковника І.Скоропадського (уклав з Росією “Решитілівські статті”). Народ не підтримав наміру Мазепи здобути в Україні державну незалежність з допомогою Швеції. Французький посол у Росії доносив у Париж: „Україна залита кров’ю, зруйнована грабунками і виявляє скрізь страшну картину варварства переможців”.

Останнім актом тяжкої драми для Мазепи стала поразка шведів у битві під Полтавою у липні 1709 р. Карл ХІІ з частиною своїх військ, Мазепа та незначне його оточення виїхали у м. Бендери, де отримали притулок. Разом з Мазепою у Бендерах знаходилося близько 4-5 тис. козаків під керівництвом К. Гордієнка. У жовтні 1709 р. гетьман І. Мазепа помер.

У квітні 1710 р. гетьманом було обрано Генерального писаря покійного гетьмана Пилипа Орлика (1673-1742 р.). П. Орлик закінчив Віленський єзуїтський колегіум та Києво-Могилянську академію. Вільно володів крім української, польської та латині – давньогрецькою, болгарською, російською, арабською, німецькою, шведською, церковнослов’янською мовами. Він є автором української Конституції, яка була першою європейською конституцією, що забезпечувала непорушність трьох складових правового суспільства: законодавчої (виборна Генеральна Рада), виконавчої (гетьман і старшина) й судової влади. Гетьман у січні 1710 р. у Бахчисараї підписав угоду з ханом Девлет-Гіреєм та в 1711 та 1713 р. здійснив 2 походи в Україну, які завершилися невдачею.

2. Наступ на автономні права України здійснювався різними шляхами. Підписуючи договірні статті з Москвою, українські гетьмани під тиском царських можновладців або переслідуючи власні корисні інтереси, поступово обмежували автономні права України.

На початку ХVIII ст. в Україні почав запроваджуватись губернський адміністративний устрій та створювалися невластиві для України органи управління, де домінуючу роль відігравали росіяни. У 1709 р. в Україну було призначено резидента царського уряду – боярина Ізмайлова, наділеному повноваженнями контролю, проведення слідства та суду.

За наказом Петра І гетьманську столицю було перенесено з Батурина до Глухова. За часів гетьманування І.Скоропадського (1708-1722) більшість посад займають росіяни. В інтересах Росії використовувався як людський, так і матеріальний потенціал України. Так у 1716 р. 10 тис. козаків копали канал між Доном і Волгою, а в 1721 – 12 тис. рили Ладозький канал.

В 1722 р. помер гетьман Скоропадський. Для управління Україною було утворено Першу Малоросійську колегію (1722-1727). Таким чином, Москва вдалася до відвертого порушення умов „Березневих статей”. В Україні утворилося двовладдя. Діяла козацька Генеральна військова канцелярія і водночас Малоросійська колегія.

Президент Малоросійської колегії С.Вільямінов направив царю „Дванадцять пунктів” про необхідність зміни державного устрою України. Боротьбу за автономію очолив наказний гетьман Павло Полуботок. У червні 1723р. цар викликав Полуботка до Петербургу, кинув його у в’язницю де той і помер. Були збільшені податки, полковники українські замінювалися російськими офіцерами.

Деяке послаблення відбулося після смерті Петра І. У 1727 р. Верховна таємна рада прийняла рішення про відновлення гетьманства. Цар призначив гетьманом України миргородського полковника Д. Апостола (1727-1734). Нове призначення не принесло відновлення автономії, а тільки деяке пом’якшення ситуації, про що свідчать так звані „Рішительні статті” 1728 р., які юридично вже не визнавали Гетьманщину самостійним суб’єктом. Д.Апостолу вдалося провести деякі реформи: проведена ревізія Поземельного фонду, встановлений точний бюджет видатків центральної адміністрації, утворена кодифікаційна комісія.

Після смерті Д. Апостола виборів гетьмана не відбулося. Владні повноваження передавалися „Правлінню Гетьманського уряду” (1734-1750). Правління складалося з 3 росіян і 3 українців. Керував – князь Шаховський. Під час правління імператриці Єлизавети Петрівни (1741-1761) ситуація змінилася на краще. У 1744 р. імператриця здійснила візит на батьківщину свого чоловіка Олексія Розумовського. У Глухові козацька старшина звернулася з проханням відновити гетьманство. Вибір імператрицею було зроблено на користь брата Олексія – Кирила Розумовського. Останньому гетьману тоді було 16 років. За нього територія України звільнялася від армійських постоїв. Мешканцям дозволено вести вільну торгівлю збіжжям; поновлено Київську метрополію. Розумовський повертає у Батурин столицю Гетьманщини. Відроджується шляхетський стан, Литовські статути були покладені в основу судочинства, реформа якого проводилася протягом 1760-1763 р. Гетьман скасував внутрішні мита та домагався дозволу на вільну торгівлю українських купців за межами Російської імперії. Велику увагу він приділяв розвитку освіти. У 1760р. було розроблено проект заснування Батуринського університету.

Ці наміри не входили в плани нової імператриці Катерини ІІ. У лютому 1764 року вона змусила К. Розумовського підписати „добровільне” зречення гетьманства. Імператриця віддала наказ: „Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями. Порушувати ці привілеї зразу було б непристойно, але й не можна вважати ці провінції чужими й поводитись з ними, як із чужими землями, це була б дурниця. Ці провінції треба зручними способами привести до того, аби вони обрусіли й перестали дивитись як вовки з лісу... Коли в Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб і назва гетьманів щезла...”

У жовтні 1764 р. Генеральна військова канцелярія була замінена Другою Малоросійською колегією, яку очолив генерал-фельдмаршал, граф Рум’янцев. Розпочалася уніфікація губернського правління, Гетьманщину розділили на три намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, ліквідувавши її полковий устрій (1781 р.). В 1783 р. козацькі війська були перетворені на полки російської кінноти. У тому ж році українське селянство було остаточно закріпачено. Судова система була наближена до загальноросійської. Водночас українська старшина в 1785 р. була зрівняна в правах з російським дворянством. Отже, автономна держава Гетьманщина остаточно була ліквідована царизмом.

Руйнація Гетьманщини нанесла великий удар по формуванню національної самосвідомості українців. Єдиним острівцем залишалася Запорізька Січ. Наступ на запорожців розпочався ще за часів Петра І. Так, у 1709 р. була зруйнована Чортомлицька січ за те, що частина запорожців, на чолі з кошовим отаманом К.Гордієнко, підтримала виступ Мазепи. Запорожці у 1712 р. заснували Олешківську січ на території Кримського ханства. Серед січовиків не було єдності. Значна їх кількість орієнтувалися на Росію. У 1733 р. запорожці отримали жалувану грамоту від імператриці Анни Іоанівни і через рік заклали Нову Січ. Але існування Січі постійно дратувала царизм, але він змушений був терпіти, адже козаки були вартовими південних кордонів імперії. Під час російсько-турецької війни 1768-1774 р. Запорізьке Військо надало допомогу російській армії. В операціях брало участь 11 тис. козаків. Про те, що вони воювали гідно, свідчать 17 золотих медалей на Андріївській стрічці, наданих Катериною ІІ гетьману Калнишевському та старшинам.

Закінчивши війну укладенням Кучук-Кайнарджинського миру, Росія вже не потребувала військової підтримки з боку Запоріжжя. Використовуючи новий розклад сил у ніч на 17 червня 1775 р. 100 тисячна армія вступила в Запоріжжя. Кошовий отаман Петро Калнишевський вступив у переговори з генерал-поручником Петром Текелєм. Генерал зачитав маніфест імператриці, де запорожці звинувачувались у тому, що заволоділи багатьма землями для влаштування на них «собственного хлебопашества, в чем довольно уже и преуспели… задумали составить из себя посреди Отечества область совершенно независимую под собственным своим неистовым управлением».

В результаті останнього кошового отамана запорожців - П. Калнишевського було заарештовано і відправлено на Соловки, де 31 жовтня 1803 р. він і помер у віці 113 р. Так було покінчено з українським державотворенням в Гетьманщині та Запорізькій Січі.

3. У 1667 р. Росія та Польща підписали Андрусівське перемир’я, яке юридично закріпило існування двох України – Лівобережної та Правобережної. У 1686 р. між ними було підписано „Вічний мир”, який залишав Правобережну Україну за Польщею. У 1699 р. польський сейм ухвалив рішення знищити правобережний козацький устрій.

Проти такої політики виступив Фастівський полковник С. Палій, який розпочав боротьбу за визволення Правобережної України. Було звільнено Поділля, Волинь, Полісся. Полковник звертався за допомогою до Москви. Складність полягала і у тому, що Київщина, частина Волині та Поділля знаходилися під владою лівобережного гетьмана І. Мазепи.

У 1704 р. за наказом Мазепи С. Палія було заарештовано і вислано до Тобольська. Правовий статус Правобережної України було визначено системою міжнародних договорів 1711-1714 рр. Півстолітня боротьба Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії, Кримського ханства та Гетьманщини за Правобережну Україну завершилася на користь Речі Посполитої.

За Польською державою було закріплено Галичину, Західне Поділля, Волинь, більшу частину Київщини, Східне Поділля та Брацлавщина. Українська шляхта поступово полонізувалася. Значний вплив мала уніатська церква. Бунтівничий дух зберігався лише серед українського селянства та рядового козацтва. Розпочалися заворушення.

Перше велике гайдамацьке повстання відбулося в 1734 р. Приводом був вступ російських військ на Правобережну Україну. Повстання охопило Брацлавщину, Поділля. Керували ним Верлан, М. Грива, С. Чалий та ін. У 1736 р. загони повстанців були розгромлені. У 1750 р. відбувається так зване Велике гайдамацьке повстання. Гайдамаки оволоділи Ржищевом, Чигирином, а протягом літа-осені 1750 р. захопили Умань, Фастів, Вінницю. Спільними силами Польща та Росія придушили повстання.

Найвищий щабель гайдамацького руху це – Коліївщина 1768 р. Керівником повстання був М.Залізняк. У травні 1768 р. його загін вступив в урочище Холодний Яр. Гайдамацький рух набрав масового характеру. Найбільшого успіху повстанці домоглися під Уманню, де до повсталих приєднався загін І.Гонти. Основна мета: ліквідація панівної верстви суспільства, великої земельної власності та церковної унії. Брак політичної культури, віра в „доброго царя”, складність геополітичної ситуації призвели до поразки. Коліївщина була потоплена в крові.

У 1772 р. Прусія, Австрія та Росія здійснили перший поділ Польщі. До Австрії відійшла Галичина. Ці акції полегшували експансію Росії на Правобережну Україну, населення якої було пригнічено політикою та діями Речі Посполитої. Особливо це проявлялося в духовній та освітній сфері.

У 1792 р. Правобережна Україна та частина Волині були зайняті російськими військами. У січні 1793 р. Росія і Прусія підписали конвенцію про другий поділ Польщі. До Російської імперії відійшла Правобережна Україна.

В 1795 р. підписано угоду про третій поділ Польщі. Згідно з нею до Росії відійшла Західна Волинь. В результаті Річ Посполита припинила своє існування. Землі ж України опинилися у складі двох імперій – російської та австрійської.

Тема ІV. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ХІХ ст.

КРИЗА ТРАДИЦІОНАЛІЗМУ ТА ПОЧАТОК ФОРМУВАННЯ КАПІТАЛІСТИЧНИХ ВІДНОСИН

Лекція І. План

1. Загальноросійський революційний рух в Наддніпрянській Україні в ХІХ ст. Декабристи та народники, їх вплив на українське суспільство.

2. Український національно-визвольний рух у підросійській Україні в ХІХ ст. та його прояви.

1. Відсталість Російської імперії вже у 18 ст. ставала все більш відчутною, що добре розуміли передові діячі країни. В результаті на початку XIX ст. оформилася політична опозиція царату. Спочатку опозиційні царизму діячі брали активну участь в таємних організаціях – масонських ложах, які діяли у 1817 – 1822 рр. Масони кінцевою метою ставили об’єднання всіх народів світу в “розумне суспільство, кожний член якого робить свій внесок, щоб воно було корисним і приємним для усіх”. У цілому це був поміркований демократизм. Масонські ложі діяли у Києві – “З’єднаних слов’ян” (1818 – 1822 рр.), в Одесі – “Понт Евксинський” (1817 р.), “Трьох царств природи”, у Полтаві – “Любов до істини” (1818 – 1819 рр.). У діяльності полтавській ложі виразно виявилася її національно-визвольна спрямованість. Її засновниками були С. Кочубей, І.Котляревський, Г. Тарновський та ін. У 1822 р. царський указ заборонив діяльність масонських лож.

У 1821 р. у Полтаві було створено таємне “Малоросійське товариство”, яке очолював Василь Лукашевич. Це була громадсько-політична організація, яка ставила за мету просвітництво в масах, піднесення рівня політичної свідомості, ідею ліквідації кріпацтва та обмеження самодержавства. Що ж до України, то товариство прагнуло будь-яким чином здобути її державну незалежність. Членами організації були С. Кочубей, Г. Тарновський, С. Андрущенко та ін. Її осередки діяли у Києві, Полтаві, Ніжині, Чернігові та ін.

З’являються в Україні і організації декабристів – дворянських революціонерів. У 1821 – 1825 рр. діяло “Південне товариство”, керівником якого був Павло Пестель. Воно налічувало 101 члена. Існували три управи товариства: Тульчинська, Васильківська, Кам’янська. Програмним документом була “Руська правда” (автор Пестель). Програмні вимоги: повалення самодержавства, встановлення республіки, скасування кріпацтва, без викупу наділення селян поміщицькою землею, ліквідація станів, надання всім рівних прав та ін. Але Російська держава за устроєм вбачалася унітарною, а національні регіони ніякої автономії чи самостійності не отримували.

У 1823 – 1825 рр. діяло “Товариство об’єднаних слов’ян”, з центром у Новгороді-Волинському. Його організаторами стали брати Борисови, Горбачевський, Люблінський. Усього товариство налічувало до 60 членів. Метою його було визволення слов’янських народів від монархічного деспотизму та іноземного панування і об’єднання їх у федеративну республіку, ліквідація самодержавства, скасування кріпацтва. Досягти цього планували шляхом військового повстання за участю народу.

Восени 1825 р. обидві організації об’єдналися в єдине „Південне товариство”. 14 грудня 1825 р. у Петербурзі відбулося повстання декабристів на Сенатській площі, а 29 грудня 1825 р. повстав Чернігівський полк в Україні. Обидва повстання були придушені, а їх учасники жорстоко покарані.

Слід зазначити, що у пореформеній Росії (друга половина ХІХ ст.) провідним напрямком суспільно-політичної думки й визвольного руху стало народництво. Воно базувалося на системі поглядів О.Герцена та М. Чернишевського про особливий, самобутній шлях Росії до соціалізму.

В Україні народництво набуло значного розмаху. У першій половині 70-х рр. тут панували прихильники М.Бакуніна, які закликали до негайної селянської революції (гуртки “чайківців”, “Київська комуна”). Основним змістом революційної діяльності народників стало “ходіння в народ”, яке виникло наприкінці 1873 р. і охопило переважно Київську, Чернігівську, Полтавську й Харківську губернії. Щодо цього, то особливо резонансними стали події так званої “Чигиринської змови” 1877 р. – спроби народників підняти селян Чигиринського повіту на протиурядове повстання.

У другій половині 7080-х рр. сталися зміни форм організації і тактики боротьби народників. Коли “ходіння в народ” як тактичний засіб себе вичерпало, виникла потреба в централізованій організації. У 1876 р. утворюється “Земля і воля”. Після її розколу в 1879 р. в українських губерніях виникли організації, які підтримували й “Народну волю” з її методами терористичної боротьби і “Чорний переділ”, що продовжував пропагандистську діяльність серед різних верств населення. Після вбивства у 1881 р. Олександра ІІ групою народовольців на чолі з правнучкою останнього українського гетьмана Разумовського – Софією Перовською та розгрому “Народної волі” період революційного народництва завершився. Починалася доба нової соціалістичної ідеології марксизму.

2. Організаційне оформлення політичної опозиції царату в українському національному русі починається у 40-х рр. XIX ст., тоді ж простежуються початки його політизації.

У 1846–1847 рр. діяло Кирило-Мефодіївське товариство, в якому було 12 постійних членів, з яких 5 – студенти Київського університету, а інші – вчителі, письменники, поети, професор, чиновники, журналісти, тобто представники інтелігенції. Серед них найбільш відомі були: Василь Білозерський, Микола Гулак, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Головою організації був історик Микола Костомаров. Серед кирило-мефодіївців виділилося 2 напрями: радикальний, який представляли Шевченко, Гулак і студенти, та поміркований, репрезентований Костомаровим та Кулішем.

Програмним документом кирило-мефодіївців була “Книга буття українського народу” (або “Закон Божий”) і “Статут Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія”. В основі їх програмних цілей були покладені ідеї панславізму (ідеї всеслов’янської єдності), тобто визволення українського народу пов’язувалося із визволенням усіх слов’янських народів Європи, а Україні в цьому відводилася месіанська роль – стати ініціатором боротьби за національне і соціальне визволення слов’янських народів. Далі потрібно було об’єднати новостворені слов’янські республіки у федеративну державу. Київ ставав центральним містом федеративної спілки. Раз на чотири роки обирали собор (сейм). Населення діставало широкі громадянські права. Проголошувалося повалення самодержавства, ліквідація кріпацтва і скасування станів. Основні положення програми кирило-мефодіївців перекликалися з програмними положеннями “Товариства об’єднаних слов’ян”.

Практична діяльність товариства полягала в тому, що воно пропагувало свої ідеї, твори Т.Шевченка, видало дві прокламації, займалося науковою працею, освітньою діяльністю.

За доносом студента Петрова у березніквітні 1847 р. у Києві були проведені арешти, товариство розгромлено. У Петербурзі відбулося слідство, в якому брав участь сам Микола І. Найсуворіше покарали Т.Шевченка, якого відправили солдатом до оренбурзьких степів із забороною писати і малювати.

У наступні десять років в українському національному русі спостерігалося затишшя, але наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. XIX ст. знову відбувається активізація українського національного життя. Так, наприкінці 50-х рр. XIX ст. у Київському університеті виник таємний студентський гурток “хлопоманів” у складі В. Антоновича, Б. Познанського, Т. Рильського та ін. У 1861 р. хлопомани разом з іншими українськими діячами створюють у Києві громаду. Незабаром громади виникли і в інших містах України - Харкові, Полтаві, Чернігові та ін. Громади були самодіяльними напівлегальними культурно-освітницькими організаціями української ліберально-демократичної інтелігенції. Існувала громада і в Петербурзі, ядро її склали колишні кирило-мефодіївці  Костомаров, Куліш, Білозерський та ін. У 18611862 рр. в Петербурзі ними видавався журнал “Основа”. Громадівці активно займалися видавничою діяльністю (твори Шевченка, М.Вовчка, підручники та ін.). В Україні громадівці працювали у недільних школах, які діяли у 1859–1862 рр. У ці роки діяльність громадівців носила переважно культурницький характер, вони прагнули піднести національну і громадянську свідомість українського народу.

Посилення українського національного руху викликала занепокоєння царського уряду. 18 липня 1863 р. було видано Валуєвський циркуляр, за яким заборонялося друкувати книжки українською мовою, особливо релігійного змісту і навчальні, перш за все для початкового читання народу. Дозволені були лише твори художньої літератури. Також у Валуєвському циркулярі зазначалося, що української мови “не було, немає і бути не може”.

На початку 70-х рр. знову спостерігається активізація українського руху в Росії. Його центром в цей час стала Київська Стара Громада, яка налічувала приблизно 70 чоловік (М. Драгоманов, П. Чубинський, М.Лисенко, М. Старицький, О. Русов, Т. Рильський, О. Кониський, М. Зібер, Ф. Вовк, С. Подолинський, І.Нечуй-Левицький та ін.). Провідником її був В.Антонович.

Громадівці розгорнули активну діяльність. Вони плідно працювали у Південно-Західному відділі Російського географічного товариства, який діяв у 18731875 рр. У 1874 р. у Києві відбувся ІІІ Всеросійський археологічний з’їзд, на якому виступали українські вчені. Їх виступи, за свідченням тодішньої преси, “здивували весь вчений європейський світ”. Газета “Киевский телеграф” у 1875 р. фактично стала органом Київської громади. Але в 1875 р. знов починаються урядові репресії. У 1875 р. М. Драгоманова звільняють з Київського університету, де він був професором історії. Посилюються напади на український рух у пресі.

18 травня 1876 р. було видано Емський указ, який заборонив ввозити книжки українською мовою з-за кордону, друкувати книжки українською мовою за винятком історичних документів, але правописом оригінала, та творів художньої літератури, але російським правописом з дозволу цензури. Також були заборонені сценічні вистави, концерти українською мовою і друкування українських текстів до музичних нот.

Нові репресії знову перервали розвиток громадівського руху, який був дуже слабкий, бо його представляла лише купка інтелігенції. Тому достатньо було простої адміністративної заборони, щоб його придушити. Широкі ж народні маси національно не були пробуджені. Звідси й переважання в діяльності громад в Україні у 8090-х рр. культурництва, аполітизму, свідомого уникання політики. Проте громадівський рух не припинився. Громади продовжували діяти у Києві, Одесі, Харкові, Чернігові, Полтаві та в інших містах. Аполітизм старих громадівців не задовольняв молодих українських діячів, які прагнули більш радикальних дій, тому засновувалися “молоді громади”, встановлювалися зв’язки з революційними народниками.

На початку 80-х рр. ХІХ ст. в Росії назріває революційна ситуація, за умов якої у 1881 р. були видані “роз’яснення” до Емського указу з деякими послабленнями щодо вживання української мови. Так, було дозволено друкувати словники, але російським правописом або давньоруським, дозволені також сценічні вистави українською мовою, але з дозволу цензури і губернатора чи генерал-губернатора. Дозволено друкувати український текст до музичних нот, але теж російським правописом і з дозволу цензури. І зовсім було заборонено засновувати спеціально український театр і трупи для постановки п’єс тільки українською мовою. Проте сам Емський указ не відмінили. Він діяв до 1906 р. і не раз підтверджувався. Тому умови діяльності громад продовжували залишатися складними. У 1882–1906 рр. у Києві видавався журнал “Киевская старина”, який фактично став органом Старої Громади.

Лекція ІІ

ПЛАН

1. Особливості соціально-економічного розвитку західноукраїнських

земель у складі Австрійської імперії в ХІХ ст.

1. 2. Національно-визвольний рух в західноукраїнських землях в ХІХ ст.

1. Приєднання українських земель до Австрії відбувалося поступово. Ще в 16 ст. до складу Австрійської імперії увійшло Закарпаття. В 1772 р. за першим поділом Польщі Австрія приєднала до себе Галичину, а в 1774 р. - Буковину. На цих землях було утворено так зване королівство Галичини та Лодомерії з центром у Львові. Воно поділялося на 12 округів, до того ж окремим округом туди ще входила Буковина. Закарпаття, яке потрапило під владу угорської адміністрації, входило до складу Пожонського намісництва і поділялося на 4 жупи. В другій половині ХІХ ст. населення західноукраїнських земель складало 3,5 млн. чоловік, що дорівнювало приблизно 8-9 % від загальної кількості підданих Австро-Угорської імперії.

Інкорпорація західноукраїнських земель супроводжувалася нівелюванням особливостей їх територіально-адміністративного устрою, форм самоуправління, усталених судових інстанцій тощо. Створюючи нові органи влади та призначаючи на них представників пануючих націй (а в умовах Австрії, це окрім австрійців, були поляки, угорці та німці), правлячи кола імперії відсували українців на периферію суспільного життя. Ігноруючи особливості історії, побуту, звичаїв, світогляду українців верхівка імперії прагнула розчинити їх у пануючому етнічному середовищі, позбавити можливості для будь-яких форм національної самоорганізації.

Українське населення підавстрійської України переважно було сільським. У 1900 р. в містах Західної України українці становили лише 14% (понад 75% були поляки). Отже, у західноукраїнському регіоні ще більшою мірою, ніж у підросійській Україні, бракувало національного дворянства та буржуазії. Це не дозволяло українцям відігравати помітну роль в окремих галузях економіки, а також у політичному житті. Посідаючи панівне становище в Галичині, поляки спрямували свої зусилля на латинізацію та спольщення українців. Так, у місцевих школах викладання велося польською мовою, а українською можна було навчатися лише в початкових приватних закладах, де заняття вели дяки. На асиміляцію українців спрямовувалося також упровадження німецької мови в гімназіях та Львівському університеті. Спольщення значної частини української верхівки, перетворення її на слухняне знаряддя імперської політики ще більш закріплювало за українцями статус недержавної, другорядної нації.

Селяни імперії в першій половині 19 ст., як і раніше перебували у кріпацькій залежності. Щоправда, наприкінці 18 ст., за часів правління імператора Йосипа ІІ, в країні була проведена низка реформ, які торкнулися й становища українців в Австрії. Зокрема, покращилося становище селян. Скасовано їх особисте підданство поміщикам, панщина обмежена 3 днями, вони отримали право звертатися до суду, переселятися, одружуватися без згоди пана тощо.

Суттєві зміни в суспільно-політичному та економічному становищі західноукраїнських земель відбулися внаслідок революції, яка охопила Австрійську імперію в 1848 р. Під час цих подій, 23 квітня 1848 р., була скасована панщина, оброк, інші повинності і, таким чином, селяни стали юридично вільними людьми. Але скасування кріпацтва не звільнило селян від економічної скрути. За отриману землю вони повинні були сплачувати великий викуп. До того ж ділянки землі переважно були зовсім незначними за розмірами. Наприкінці ХІХ ст. майже половина селянських господарств в Галичині мала клаптики землі менше 2 га. Таким чином, й надалі західноукраїнське селянство страждало від малоземелля. Усього прошарок бідноти тут складав до 80%.

Найбільше незадоволення у селян викликала втрата сервітутів, тобто давнього права випасати худобу на землі поміщиків, користуватися їх лісом. В першу чергу це розоряло селян-горців, які займалися скотарством. Таке становище вимушувало селян сплачувати будь-яку призначену поміщиком ціну, щоб заготувати собі дрова чи пасти худобу. Десятки тисяч господарств було продано з молотка. Здавалося, що легальне кріпацтво просто замінили економічним пригніченням.

Промисловість і, відповідно, робітничий клас Західної України були слабо розвинуті. Економіка регіону мала аграрну спрямованість (95% населення були селяни) і це становище свідомо підтримував австрійський уряд. І після 1848 р. західноукраїнські землі, за слушним висловом О.Субтельного, залишалися одними «з найубогіших в Європі країв, коморою економічних абсурдів». Нездоланну перешкоду розвитку промисловості, навіть у скромних масштабах, становила конкуренція збоку таких високо розвинутих в економічному плані провінцій імперії, як Чехія, Нижня Австрія, Моравія, які легко зводили нанівець нерішучі спроби імператорського уряду вдатися до індустріалізації Галичини. Ось чому і наприкінці ХІХ ст. переважна більшість підприємств Західної України була дрібною. Незначна кількість великих підприємств тут зосереджувалися на лісорозробці та в нафтовій галузі. В результаті лави західноукраїнського пролетаріату зростали дуже повільно – він становив лише 1% населення.

Безземелля та економічне розорення щороку викидали з сіл багатьох селян. Злидні гнали їх у місто на заробітки, але слаборозвинута дрібна промисловість була не в змозі поглинути цю робочу силу. Отже, існувало масове безробіття, що, врешті-решт, породило таке суспільно явище, як еміграція за океан. Наприкінці ХІХ ст. українська імміграція в США налічувала більш як 200 тис. осіб, в Канаді українці становили 24 тис., у Південній Америці (Бразилія та Аргентина) проживало близько 20 тис. вихідців з України.

Відтак Галичина, Буковина й Закарпаття лишалися аграрно-сировинним придатком Габсбурзької монархії з незначним накопиченням капіталу, низьким рівнем урбанізації, майже непомітною промисловістю, найнижчими заробітками (економічне становище українців Наддніпрянщини було помітно ліпшим) і найвищим відсотком надлишкової робітничої сили.

2. Початок ХІХ ст. характеризувався піднесенням національно-визвольного руху на західноукраїнських землях. Найбільш помітні його вияви торкалися освіти й культури. У центрі західноукраїнського національного відродження першої половини ХІХ ст. стояла “Руська трійця” – демократично-просвітницький гурток, заснований М.Шашкевичем, Я.Головацьким та І.Вагилевичем у 1833 р. Поборники українізації освіти й усіх сфер громадського життя краю, члени гуртка записували народні пісні, виголошували українською мовою проповіді в храмах. І.Вагилевич агітував селян підніматися на боротьбу проти національного та соціального гніту. 1837 р. побачив світ літературно-науковий альманах “Русалка Дністрова”, який видавали члени гуртка. На його сторінках можна побачити протест проти асиміляторської політики австрійської адміністрації Галичини, висловлювалося прагнення до єдності всіх українських земель.

Зазначимо, що першим речником незалежності України став галицький священик В. Подолинський, який наприкінці 40-х рр. у публіцистичному творі “Слово перестороги” обґрунтував ідею розбудови в Україні демократичної республіки. Отже, діяльність західноукраїнської інтелігенції сприяла утвердженню серед місцевого населення почуття національної гідності, згуртовувала його для боротьби за свої політичні та економічні права.

Революція 1848 р. в Австрійській імперії призвела до піднесення національно-визвольного руху в західноукраїнських землях. Так, у Львові представники української інтелігенції на чолі з єпископом Г.Яхимовичем 2-го травня 1848 р. створили Головну Руську Раду (ГРР). Остання взяла на себе функції українського національного уряду. Зокрема, створила загони народної гвардії, підняла над львівською ратушею жовто-блакитний прапор, почала видавати газету «Зоря Галицька», яка й започаткувала українську пресу. ГРР також висунула вимоги аграрних перетворень, скасування станової нерівності, надання українцям права на вільний національний розвиток. Безумовно важливим було й те, що ГРР проголосила ідею єдності всіх українських земель.

Суттєвим поштовхом до небаченого раніше піднесення політичної активності в західноукраїнському суспільстві, його організаційного зростання стало прийняття в Австрійській імперії конституції (квітень 1848 р.) та скликання рейхстагу. Новий конституційний устрій надавав певні можливості для громадської діяльності. Тепер українці могли брати участь у виборах до імперського парламенту. Щоправда із ста виділених за законом Галичині місць у парламенті, українці здобули тільки 25 (15 місць посіли селяни, 8 священики, 2 представники інтелігенції). Від Буковини в рейхстаг було послано 8 депутатів.

На засіданнях рейхстагу, який почав працювати у Відні 22 липня 1848р., українці найактивніше ставили питання щодо компенсації землевласникам за скасування панщини та про адміністративний поділ Галичини на дві частини: Східну (українську) і Західну (польську). Але в грудні 1848 р. новий імператор Франц-Йосиф І розпустив парламент, конституція також незабаром була скасована й відновлена абсолютна влада цісаря. Почалося десятиліття реакції. Зокрема, у 1851 р. була розпущена Головна Руська Рада. Але, варто зазначити, що українська громадськість імперії у добу “весни народів” в будь-якому разі отримала неоціненний досвід політичного самовиявлення, реалізації вироблених гасел і пошуку союзників.

У 1861 р. в Австрії було відновлено конституційне парламентське правління. Нова виборча система передбачала створення 4 курій: великих землевласників, торговельних палат, міщан і сільських громад. Виборче право обмежувалося майновим (голосувати могли лише власники майна) і віковим (24 роки) цензом, а самі вибори були двоступеневі. У Відні було створено центральний парламент – рейхсрат, що складався з двох палат – палати панів і палати депутатів, і нараховував разом 525 парламентарів. У верхню палату входили, як спадкові члени, так і призначені імператором пожиттєві депутати (серед останніх українцями були митрополит А.Шептицький та письменник В.Стефаник). Нижня палата парламенту формувалася шляхом виборів депутатів від окремих провінцій.

Слід відзначити, що в цей час власний сейм отримала і кожна провінція імперії. Галицький сейм нараховував 150 депутатів. Серед депутатів першого скликання інтереси великих землевласників тут представляли 44 делегати, торговельних палат – 3, міщан – 28, сільських громад – 74 депутати. Зауважимо, що уряд свідомо намагався збільшити представництво у сеймі саме пануючих класів. Так, якщо для обрання депутатів від курії землевласників достатньо було мати 52 виборщики, то депутата від сільської громади обирало вже 8764 осіб. Беручи до уваги той факт, що великими землевласниками в Західній Україні переважно були поляки та румуни, а українці складали сільське населення, зрозуміло, чому в Галицькому сеймі, який зібрався у 1861 р., українців було всього 49 осіб. Та й надалі доля українців тут не переважала 15%. Останні мали непропорційно мало представників й у віденському парламенті. Так, в 1867 р. до палати депутатів (кількість місць 206) рейхсрату від Галичини, Буковини та Краківського герцогства входило тільки 38 народних обранців.

Треба відзначити, що в Австро-Угорщині (проголошена в 1867 р.) в той період було прийнято низку законів демократичного спрямування. Так, 21 грудня 1867 р. імператор підписав закон про загальні права громадян. Останній проголошував свободу особи, недоторканість житла, таємницю листування, рівність усіх перед законом, свободу зборів, союзів, слова, друку, сумління та віри. Всі народи, які населяли імперію оголошувалися рівноправними, зокрема передбачалися можливості використання національних мов в освіті, діловодстві, суспільному житті. Цей закон, безумовно, мав велике значення, сприяв національному розвитку українців у складі двоєдиної монархії.

Дійсно українці тут мали більш можливостей, ніж у Росії, користуватися власною мовою, створювати національні навчальні заклади (з 1874 р. було дозволено викладати укр. мовою в середній школі), відкривати українські видавництва тощо. Разом з тим відзначене не слід переоцінювати. Так, кількість українських гімназій наприкінці ХІХ ст. дорівнювала всього 6. До того ж шкільна справа в Галичині майже цілком знаходилася в руках у поляків і, відповідно, з 1869 р. польська мова набула офіційного статусу в освіті (у Львівському університеті викладали тільки німецькою або польською мовами) і діловодстві провінції.

В другій половині ХІХ ст. в суспільно-політичній думці західноукраїнських земель виникають дві конкуруючі течії - москвофіли та народовці. Відрізнялися вони, перш за все, підходами до перспектив національно-визвольної боротьби. Соціальну базу москвофільської течії складали греко-католицьке духовенство та поміщики. Москвофіли або русофіли проводили думку, що український і російський народи – це єдиний «панруський» народ, який населяє територію від Карпат до Камчатки. Вони не вірили, що політика Габсбургів забезпечить хоча б мінімальні можливості для українського національного відродження, і робили ставку на російську династію Романових.

Одним з перших у Галичині русофілів був історик, дворянин Зубрицький. З часом до них приєднався і член «Руської трійці» Я.Головацький. Однак вирішального прориву русофільство досягло під кінець 60-х років, коли москвофіли панували майже в усіх культурно-освітніх українських закладах Галичини. В їхніх руках перебували Народний дім, видавництво «Галицько-руська матиця», значна частина преси (головний друкований орган львівська газета «Слово»).

Москвофілам протистояла течія народовців. Вона охоплювала, головним чином, українську молодь – студентів, священиків, представників нечисельної інтелігенції. Їх позиція ґрунтувалася на визнанні того, що українці – це окрема нація, яка проживає на просторах від Кавказу до Карпат, і найкращим засобом самовираження якої є народна говірка. Народовці вважали, що найефективнішим засобом розвитку національної самобутності є пропаганда української мови. В цьому відношенні вони нагадували українофілів Російської імперії. Проте такий вузький підхід виключав можливість порушення гострих соціальних проблем, виступати проти австрійського уряду.

Відносна політична свобода, яка встановилася в Австро-Угорщині, надавала можливість народовцям відкривати українські заклади культурно - освітянського напрямку. Так, в 1868 р. вони заснували у Львові товариство «Просвіта» (голова Вахнянін), яке мало в Галичині 19 філій і 816 читалень. В 1873 р. було утворено Літературне товариство ім. Шевченка. Вищезгадані організації засновували в містах і селах народні бібліотеки, організовували гуртки художньої самодіяльності, влаштовували концерти і театральні вистави. Невипадково, що в той час Галичина стала центром українського друкованого слова. Зокрема, народовці видавали газети «Правда» та «Діло».

В 1890 р. провідники народовців Барвинський, Романчук та інші спробували дійти згоди з австрійським урядом. Ними було укладено політичну угоду з намісником провінції графом Бадені й, таким чином, проголошено так звану «нову еру» в громадському житті Галичини. Йшлося про добровільне зобов’язання народовських депутатів у сеймі бути беззастережно лояльними імперії, і при цьому, як висловився Франко, «мовчати про кривди народних мас». За це граф Бадені обіцяв народовцям кілька чиновницьких посад в адміністративному апараті Галичини, а також відкрити українську гімназію, збільшити число українських кафедр у Львівському університеті, запровадити український фонетичний правопис.

Хоч народовці й сподівалися «нової ери» для українців, але їх дії лише загострили протистояння між українськими політичними угрупуваннями краю. Так, боротьба з “новою ерою” стала головним завданням українських радикалів на чолі з Іваном Франко. Саме під його проводом в 1890 р. була заснована перша в українських землях (як Західних так і Східних) політична партія, яка отримала назву Руська-українська радикальна партія (РУРП). Вона проголосила прагнення до утвердження ідеалів наукового соціалізму і демократичних засад життя суспільства, а також піднесення почуття національної самосвідомості українців і, зрештою визначила мету – боротьба за створення незалежної української держави.

В 1899 р. в Західній Україні виникає також Національно-демократична партія (НДП) на чолі з Романчуком, до якої згодом приєдналися М. Грушевський та І.Франко. Націонал-демократи проголосили довготривалою метою національну незалежність; водночас до найближчих цілей вони відносили автономію та збереження відданості Габсбургам. В інших питаннях партія стояла на ліберальній платформі, уникаючи торкатися гострих соціальних проблем. В тому ж році, з метою обстоювання інтересів українських робітників, М. Ганкевич заснував Соціал-демократичну партію.

Політичні партії в західноукраїнських землях діяли цілком легально і, намагаючись завоювати на свій бік якомога більше виборців, в цілому дотримувалися поміркованого тону. Саме поміркована орієнтація та підтримка з боку таких народовських організацій, як «Просвіта», незабаром перетворили націонал-демократів на найбільш впливову українську партію в Західній Україні.

Таким чином, у другій половині ХІХ ст. західноукраїнці вже мали вагомі здобутки в суспільно-політичному житті. Тоді як у Наддніпрянщині українське національне життя знаходилося під цілковитою забороною, в Галичині та Буковині існували українські наукові товариства, школи, масові організації та кооперативи, парламентські представництва та політичні партії. Разом з тим переважна більшість населення потерпала від економічних злиднів, поширеним явищем тут була неписьменність селян, а прошарок національної освіченої еліти був зовсім вузький.