4. Радикалізм як соціально-культурна традиція та суспільно політичний рух.

Радикалізм як політичну течію характеризують: стійке надання переваги рішучим методам перетворень, динамічні зміни поглядів і дій; звернення до простих форм вирішення складних проблем, прагнення до форсування подій; заперечення диктаторських методів; обстоювання демократичних перетворень без урахування меж підтримки їх масами; прагнення поліпшити соціальне законодавство; розширення інтеграції, насамперед західноєвропейської; розвиток міждержавних відносин без дискримінації тощо.

У країнах Східної Європи організаційні структури радикалізму на зразок західноєвропейських не склалися, однак як позиція, напрям суспільно-політичної думки, метод дій, політичної діяльності він має свої особливості і свої крайні форми вираження.

Як відомо, В. Ленін розумів розвиток капіталізму на початку XX ст. як його заключну фазу, переддень соціалістичної революції. Загострення революційної ситуації в той час створило ілюзію можливості прориву до соціалізму, вселяло віру в швидку перемогу. Незрілість матеріальних передумов соціалізму, здавалося, можна замінити "інверсією" історичного процесу, тобто спочатку взяти владу, а потім використати її як підойму економічного розвитку. Цим зумовлювався і основний акцент на ідеї диктатури пролетаріату. Низький рівень масової політичної свідомості і культури передбачалося компенсувати авангардною роллю пролетарської партії, покликаної внести у робітничий рух соціалістичну свідомість. Таке суспільне середовище дало життя ленінізму як ліворадикальній інтерпретації марксизму.

Відомий крайній радикалізм Й. Сталіна. Сталінізм втілив у життя концепцію радикального перетворення суспільства методами насильства і необмеженого терору на основі перекручення і догматичної інтерпретації марксизму. Можна також говорити про радикалізм М. Хрущова, який прагнув обігнати історичний процес. 80-ті роки поставили проблему радикального перетворення країн, що орієнтувалися на соціалістичний ідеал. Радикалізм М. Горбачова пов'язаний з бажанням шляхом "прискорення", "оновлення" досягти "більше демократії", "більше соціалізму" за короткий строк. Тут сталися докорінні зміни. Саме радикали вимагали і добивалися скасування 6-ї статті Конституції СРСР про керівну роль КПРС, змін в урядових програмах, встановлення президентської влади, досягнення суверенітету і незалежності України тощо.

Радикалізму політики властиві пошук простих способів вирішення складних проблем; прагнення твердо запрограмувати зміни; абсолютизація можливостей раціонального управління; намагання форсувати події, що призводять до розриву між засобами і цілями політичної дії (цілі можуть бути благородними, засоби реалізації — безчесними); стійке тяжіння до використання крайніх засобів політичної дії, що породжує імпульси до насильства, віру в ефективне вирішення за його допомогою будь-яких політичних проблем; прояви правового нігілізму, що розглядається як вияв свободи, політичний запал та ін. Радикалізм не слід плутати з екстремізмом. Політичний екстремізм (від лат. extremus — крайній) — це схильність до крайніх поглядів і методів у політиці та ідеології.