32. Розмежування лівого та правого екстремізму.

У політичній теорії екстремізм традиційно поділяється на «лівий» та «правий». Як свідчить політична практика, ліві екстремісти у своїх поглядах звертаються, як правило, до ідей марксизму-ленінізму та інших лівих течій (анархізм, лівий радикалізм), проголошуючи себе найбільш послідовними борцями «за справу пролетаріату», «трудящих мас» і т. п. Представники лівого екстремізму таврують капіталізм за соціальну нерівність, пригнічення особистості, експлуатацію, а соціалістичне суспільство піддають критиці за бюрократизацію, за зраду принципів класової боротьби і т. п. (наприклад, діяльність «Фракції Червоної армії» в Німеччині, «Червоних бригад» в Італії, «Сантендаро луміносо» в Перу, полпотівців у Камбоджі тощо). Хоч деякі «ліві» екстремістські організації подекуди й заборонено, більшість їх діє легально і навіть має своїх представників у парламентах та місцевих органах влади.

На противагу «лівим», «праві» екстремісти викривають вади буржуазного суспільства з украй консервативних позицій, тавруючи його за «занепад» моралі, наркоманію, егоїзм, споживацькі настрої, засилля «масової культури», брак «порядку» тощо. Найбільш послідовним правоекстремістським політичним рухом є фашизм, що виник в обстановці революційних процесів, які охопили країни Західної Європи після Першої світової війни і перемоги революції в Росії [17]. Фашизм уперше виник в Італії та Німеччині, а вже пізніше аналогічні рухи склалися в багатьох інших країнах світу. Які б національні особливості не були притаманні фашизму в різних країнах, сутність його скрізь була та сама: він виражав інтереси найбільш реакційних кіл капіталістичного суспільства, які надавали цьому рухові фінансову й політичну підтримку в його боротьбі проти революційних виступів трудящих мас, за зміцнення панування капіталістичного ладу в його найреакційніших варіантах, за розв’язування війни за переділ світу.

33. Теоретико-філософська течія лівого екстремізму.

Політичний екстремізм (від лат. extremus — крайній) — це схильність до крайніх поглядів і методів у політиці та ідеології.

Особливостями вияву екстремізму є ігнорування реального аналізу політичної ситуації; прагнення прискорити події; нерозуміння законів виходу суспільства з кризи, зокрема з політичної; невміння зіставляти масштаби і швидкість змін, що відбуваються; прагнення підкорити політичний процес волі без урахування співвідношення політичних сил, логіки політичного процесу; правовий нігілізм, руйнування державних і політичних структур, що історично склалися; ставка на силові методи.

Розрізняють екстремізм правий і лівий. Правий екстремізм — ультрареакційні позиції, які поділяють устремління фашистів, неофашистів.

Лівий екстремізм виявляється у теоретичних платформах, діяльності псевдореволюційних організацій. Це анархізм, троцькізм, маоїзм та ін.

34. Розповсюдження лівого екстремізму як політичного руху.

Є соц.- пол. явищем 20 ст. Яке полягає у прагненні негайного руйнування існуючої системи. Побудови більш справедливого суспільства на ідеологічній основі як соціалістичних так і комуністичних концепцій 19-20 ст. так і новітніх ліво-радикальних доктрин. Важливим фактором виникнення даної течії можна вважати зростання в технократичній атмосфері сучасного суспільства, відчуття особистого відчуження від протікаючи в ньому процесів. Основні завдання: пошук всесвітньої лівої альтернативи. Розробка маделей суспільства в традиціях марксизму, анархізму та утопічного соціалізму.

Анархізм (від - грецьк. anarchia — безвладдя) — це ідейно-політична течія, яка проголошує своєю метою знищення держави й заміну будь-яких форм примусової влади вільною і добровільною асоціацією громадян.

В основу анархо-індивідуалізму покладена ідея німецького філософа Макса Штірнера (1806—1856) про абсолютну свободу індивіда, який у своїх бажаннях і вчинках не має бути пов´язаним ні релігійними догмами, ні нормами права й моралі. Заперечуючи державу, М. Штірнер зводив соціальну організацію суспільства до так званої спілки егоїстів, метою якої було б налагодження обміну товарами між незалежними виробниками на основі взаємної поваги.

Вчення П. Ж. Прудона, назване «теорією взаємності», або «мютю-елізмом» (від франц. mutuel —взаємний), означало відмову від класової боротьби, прогнозувало, що робітничий клас має стати на шлях взаємної угоди з буржуазією. Найбільшого поширення воно набуло в 60-х роках XIX ст. У міру загострення класової боротьби, поширення революційних настроїв це вчення було витіснене анархо-комунізмом, найвідомішими теоретиками якого були російські революціонери Михайло Олександрович Бакунін (1814—1876) і Петро Олександрович Кропоткін (1842-1921)

Анархо-комуністична теорія П. О. Кропоткіна розроблена на грунті широких узагальнень у галузі природничих і суспільних наук. В основу свого вчення П. О. Кропоткін поклав сформульований ним «біологічний закон взаємної допомоги», який визначає нібито природне прагнення людей до співпраці, а не до боротьби одних з одними. На основі добровільно укладеної між об´єднаннями людей угоди буде створена федерація, як суспільство «вільного комунізму». Перехід до федерації вільних комун, які грунтуються на комуністичних засадах виробництва й розподілу, згідно з П. О. Кропоткіним, можливий лише через революційне руйнування всього того, що роз´єднує людей, насамперед приватної власності й держави.

Ідеї анархізму в XIX ст. набули деякого поширення у Франції, Швейцарії, Іспанії, Італії, США. Однак спроби анархістів шляхом агітації підштовхнути маси до повстання закінчились невдачею. Анархізм зробив поворот до тактики «пропаганди дією», яка покликана була за допомогою терору до представників пануючого класу спровокувати масові революційні виступи. Поразка анархізму й на цьому напрямі сприяла формуванню принципово нової тактичної лінії, яка передбачала використання робітничих профспілкових організацій у боротьбі за знищення буржуазної держави й започаткувала нову течію в міжнародному робітничому русі — анархо-синдикалізм.

Анархо-синдикалізм (від франц. syndicat — профспілка) ставить за мету знищення капіталістичного ладу за допомогою революційної боротьби профспілок. Виходячи з того, що основною функцією буржуазної держави є захист інтересів привілейованих верств суспільства, анархо-синдикалізм розглядає боротьбу з нею як головну складову процесу руйнування капіталістичного ладу, рушійною силою якого має бути не політична організація робітничого класу — партія, а економічна — профспілки.