Словники синонімів, антонімів, паронімів

Ці словники теж значною мірою сприяють піднесенню мовної культури, розвивають навички стилістичної майстерності. Увага до синонімічних, антонімічних засобів допомагає збагачувати вираження думок і почуттів, досягати більшої точності, емоційності мовлення. 1960 р. вийшов “Короткий словник синонімів української мови” П. М. Деркача. Словник уміщує близько 4 279 синонімічних рядів. Укладено також “Синонімічний словник-мінімум української мови” В. С. Ващенка (1972).

Двотомний “Словник синонімів української мови” (1999–2000), укладений ученими Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні та Інституту української мови НАН України, нараховує понад 9 000 синонімічних рядів.

2001 р. вийшов “Словник синонімів української мови” Л. М. Полюги, у якому до найуживаніших слів підібрані синонімічні відповідники, що супроводжуються короткими тлумаченнями та стилістичними ремарками.

1988 р. побачив світ “Словник фразеологічних синонімів” Д. П. Коломієць та Є. С. Регушевського.

“Словник антонімів” Л. М. Полюги (1987, 1999) вміщує понад 2 000 антонімічних пар, що складають понад 250 словникових статей. Ставилась мета не лише дати тлумачення компонентів антонімічних пар та проілюструвати їх уживання, а й показати антонімічні слова в живих контекстуальних зв’язках, особливості сполучуваності антонімів, уживання їх у фразеологічних зворотах.

1986 р. вийшов “Словник паронімів української мови”, укладений Д. Г. Гринчишиним та О. А. Сербенською. Словник є першою спробою в українській лексикографії опису паронімів – близьких за звучанням, але різних за значенням і написанням слів. Описано понад 1 000 паронімів, які найчастіше трапляється у шкільних підручниках, навчальних посібниках, науково-популярних кннжках, публіцистиці, художній літературі, побутовому мовленні.

Орфографічні, орфоепічні та інші словники правильності мови

Українські орфографічні словники видавалися досить часто ще в 20-х роках, але зі зміною правопису в 1946 р. постала потреба створення нових словників цього типу. Першим був підготовлений “Словник-покажчик до “Українського правопису” П. Й. Горецького та І. М. Кириченка (1947). Відомий український лексикограф І. М. Кириченко згодом представив новий орфографічний словник у двох варіантах. Перший короткий орфографічний словник призначався для шкільного вжитку, а повніший (понад 40 000 слів) – розрахований на кваліфікованих користувачів. Обидва словники багато разів перевидавалися. Колектив науковців Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні створив великий (із реєстром до 114 000 слів) “Орфографічний словник української мови” (1975, 1977).

У зв’язку з деякими змінами в правописі сучасної української мови виникла потреба на нові словники. У 1994 році було видано “Орфографічний словник української мови”, укладений науковцями НАН України (близько 120 000 слів). “Орфографічний словник української мови” А. А. Бурячка (близько 35 000 слів) вийшов 1995 року. 1997 р. у Харкові було видано “Український орфографічний словник” за редакцією А. О. Свашенко (100 000 слів). 2001 року вийшов “Орфографічний словник української мови” А. О. Івченка (понад 40 000 слів).

До орфографічного своїм практичним призначенням наближаються словники акцентологічні та орфоепічні, тобто словники нормативного наголошення слова і правильної вимови. Словник наголосів уклав М. І. Погрібний. Цей словник, – зазначається у передмові, – є першою спробою охопити й зафіксувати літературне наголошення в усіх уживаних словах, у багатьох формах слів та в окремих словосполученнях.

1984 р. вийшла нова праця М. І. Погрібного – “Орфоепічний словник”. У словнику вміщено близько 44 000 слів. Він подає вимову і наголос слів відповідно до літературних норм. Виданню цього словника передував вихід академічного словника-довідника “Українська літературна вимова і наголос” за редакцією М. А. Жовтобрюха (1973). Словник уміщує близько 50 000 слів і відбиває українську літературну вимову. 1995 р. вийшов словник-довідник “Складні випадки наголошення” С. І. Головащука. 1997 р. видано “Українсько-російський словник наголосів” В. С. Калашника та Л. Г. Савченко.

Останнім часом з’являються словники комплексного характеру, у яких відомості про написання, вимову поєднуються з інформацією про особливості слововживання. Так у 1989 р. видано “Словник-довідник з правопису та слововживання” С. І. Головащука за редакцією В. М. Русанівського. У ньому вміщено понад 40 000 слів і словосполучень сучасної української мови, передусім тих, відмінювання, правопис і вживання яких викликає труднощі. Широко представлені власні назви, абревіатури.

1989 р. вийшов “Словник труднощів української мови” за редакцією С. Я. Єрмоленко, у якому пояснюється написання та вимова слів, словотворення, дається граматична і стилістична характеристика слів, наводяться приклади сполучуваності, зокрема керування У словнику зібрано найбільш складні випадки, які викликають труднощі в мовленні. Це перша спроба створення українського словника труднощів, хоч і невеликого за обсягом (близько 15 000 слів), але, безперечно, вдало зорієнтованого на реальні потреби мовної практики.