215 Теорія журналістики

У роки тоталітарної журналістики, тотальної монопартійності перед «підручними» публіцистами ставилося коротке, як наказ на полі бою, завдання: «Оспівати!». А тим часом треба було по­вертатись до основних засад професії журналіста, публіциста.

У тих же Сполучених Штатах Америки, наприклад, досить три­валий час уважали, нібито журналістика вимагає лише одного — спритності. Жорстока конкуренція за першість у висвітленні по­дій виробила до початку століття стереотип американського журна­ліста. Йому були притаманні здатність дізнаватися про події ще до того, як вони траплялися, уміння прибувати до місця пожежі чи загадкової пригоди набагато раніше пожежників і поліції, абсо­лютний цинізм і повна відсутність розбірливості у виборі теми. Від нього не вимагалося красот стилю. Існував лише один крите­рій — швидкість. Частково це утрируваний портрет. Бо ж амери­канська журналістика першої половини століття дала світові Ер-неста Хемінгуея й інших видатних майстрів пера. Але тенденція простежувалася достатньо чітко. Якість була не найголовнішою вимогою. Без цього не зрозуміти, чому в США десятиріччями вва­жалося, що професія журналіста не вимагає спеціального поглиб­леного навчання. Журналістом могла, у принципі, стати будь-яка людина, котрій за характером підходили «умови гри».

Вододілом епох в американській журналістиці стала друга сві­това війна. Драматичні події вимагали від американських жур­налістів не тільки опису, а й пояснення. Ускладнення внутріш­ніх і зовнішніх політичних процесів у повоєнний період ставили перед журналістикою нові, складніші завдання. У цих умовах успіх кореспондента почав залежати від якості його повідомлень, уміння спостерігати, аналізувати і робити висновки. Із представників «старої школи» самоуків лишилися в лавах тільки найбільш до­свідчені й талановиті журналісти. Але для нового покоління їх­ній шлях до професії вже не підходив. Вимагалися глибокі знан­ня, професійні навички. Відповіддю була масова поява шкіл і факультетів журналістики.

Справді: з чого починається публіцист? Із студентської (а може, й учнівської) лави. Але й у журналіст­ських колективах свої біди. Роками у підготовці журналістів пе­реважало головним чином інструктивне навчання, розвивався практицизм, мало уваги приділялося окремим галузям публі­цистичної творчості і необхідним знанням, сказати б, оснащен­ню публіциста, особливо основам економіки, політології, куль­тури, політики, екології тощо. Навчання було спрямоване на під­готовку матеріалів, точніше, на технологію підготовки, на роботу з технікою в теле- і радіопубліцистиці.

216

Стратегія і тактика журналістської творчості

В Україні поступово відбуваються радикальні зміни й у вищій школі. Проте необхідна перебудова навчання не може орієнту­ватися на аргументи, що те чи інше раніш виправдало себе. Не може тому, що створюються зовсім нові умови для процесу де­мократизації суспільства, національного відродження, а, зреш­тою, і для виховання нового публіцистичного мислення.

Зримо підвищується нині значення ґрунтовної теоретичної і фахової підготовки публіцистів, яка допоможе їм замінити орі­єнтацію за допомогою безлічі інструкцій самостійною, винахід­ливою соціально-політичною орієнтацією. Лише це може дати більш свідоме розуміння нової лінії суспільного розвитку, ново­го мислення, ролі пріоритетних напрямів розвитку суспільства, де більше свобод і прав людини буде пов'язано з більш розвину­тою демократією, з ширшою творчою ініціативою мас.

При підготовці майбутніх публіцистів у вузі наголошувалося на тому, що вирішальним, мовляв, є практика, мистецтво писа­ти. Подібна точка зору інколи призводить навіть до того, що грубо недооцінюється самоосвіта, все менше публіцистів, за сло­вами Пушкіна, «укушенных желаньем славы», позначених «син­дромом всезнайства», читають свою спеціальну літературу. Звід­си розвивалось уявлення, що «коли головний щось від мене хоче, коли він ставить переді мною завдання, то він же має сказати, де мені взяти інформацію, як матеріал опрацювати і де про постав­лену проблему йдеться». Коли ж матеріал уже написаний, то можна було сподіватися, що хтось із «відповідальних» виправить можливі помилки, коректор не пропустить ні граматичних, ні стилістичних помилок, черговий редактор відшукає більш вда­лий заголовок.

Усе це має зникати з редакційної роботи.

Нам необхідно добре, по-науковому продумати вимоги, що ставляться до випускників інституту і факультетів журналістики, враховуючи професійно-політичний рівень журналіста національ­ної преси; із цього випливатиме реальність принципу і необхід­ності перманентного підвищення кваліфікації працівників пре­си. Коли підвищується рівень освіченості аудиторії, то й публі­цист має це враховувати, підвищувати вимоги до самого себе, керуючись усвідомленням своєї відповідальності. Адже в обов'язки публіциста входить уміння розпізнати в актуальній дійсності зна­чення подій і фактів раніше, ніж це усвідомить повністю решта членів суспільства. Справді, перш ніж досягнемо якісно нового стану нашого суспільства, ми маємо досягнути величезних інте-

217

Теорія журналістики

лектуальних успіхів, зробити значний крок вперед у творчому поясненні нових явищ і життєвих процесів.

Давно відома істина: добре пише той, хто добре мислить.

Зрозуміло, що якісно нові завдання, які вирішують народ і країна, вимагають якісних зрушень і в роботі засобів масової ін­формації. Адже не можна закликати до оновлення інших, не оно­вивши свого арсеналу підходів, методів, рішень.

Вдумаємось тільки, в якому величезному діапазоні покликані працювати публіцисти на сучасному етапі! Адже концепція соціа­льного прогресу включає найважливіші вузлові моменти: по-пер­ше, здійснення завдань, зв'язаних з подоланням тих негативних тенденцій, які мали місце; по-друге, перехід до нової якості еконо­мічного зростання, пов'язаної з інтенсифікацією виробництва та інших сфер людської діяльності; по-третє, посилення динамізму економічних і соціальних процесів.

Звідси й вимоги до преси, телебачення і радіо, щоб вони були здатні і просвітити аудиторію, і повести її на конкретні діла, які б допомогли якомога швидше спрямувати все суспільство до но­вих завдань.

Як показали соціологічні дослідження, в цілому на сторінках багатьох газет, журналів, у теле- і радіопередачах явища і факти соціально-економічного життя стали аналізуватись глибше і кон­структивніше. Але читач чекає більш живого спілкування з гост­рих питань нашого розвитку, незаформалізованих бесід із спеці­алістами, в тому числі і з ученими-суспільствознавцями, різного роду діалогів, відповідей на запитання.

Була колись така передача на нашому республіканському те­лебаченні: «Кіно без гри», в якій мова йшла про документальне кіно, про цей феномен публіцистики, про який великий Довженко сказав, що документальне кіно — це сигнали в майбутнє, що в його основі — не художній вимисел, не акторська гра, а дій­сність, життя, реально та конкретно існуючі тривоги й надії, болі і радощі.

Теоретики кіно і теоретики журналістики ламають списи впро­довж багатьох років: в який реєстр записати документальне кіно — у мистецький чи журналістський?

Як би там не було, а в наш час та ж кінодокументалістика має посісти своє місце як могутній засіб, насамперед публіцистичного осмислення наших проблем, відображення соціального досвіду людини, позбавитись боязні складної дійсності з її протиріччями, навчитися мужньо, точно і без прикрас не тільки відображати, а й глибоко аналізувати її.

218

Стратегія і тактика журналістської творчості

Нагадаємо з цього приводу слова відомого теоретика і прак­тика документального кіно Дзиги Вертова, на думку якого, мета документального кіно — не в простому фіксуванні життя, а у прискіпливій розшифровці світу, науковому його відображенні.

У 1924 р. він писав, що бачити і чути життя, підмічати його звиви й переломи, вловлювати хряскіт кісток побуту під пресом соціальних зрушень, стежити за ростом соціального організму, фіксувати й організовувати окремі характерні життєві явища у ціле, в екстракт, у висновок — ось наше важливе завдання.

Написано ніби в наш час — час оновлення, очищення, пере­ходу до нового якісного стану суспільства.

Висвітлення існуючих проблем кінодокументалістикою вима­гає перегляду, і, так би мовити, професіограми кінопрацівника. У нас є гарна «точка відліку». Ще 40 років тому Довженко писав: «У моєму уявленні кінопрацівник, кіножурналіст, кінооператор документального фільму — фігура незрівнянно більш складна,, ніж оператор художнього фільму. Кіножурналіст — людина з широким світоглядом, з критичним мисленням, з умінням виб­рати потрібне для даного часу, з гарним смаком, який володіє даром слова. Одним словом, це журналіст, і треба кінооператора виховувати як журналіста в найкращому смислі цього слова».

Багато робіт наших кінодокументалістів, що ми їх бачимо останнім часом, — у річищі Довженкових думок. Та це про кіно. А що ж у житті?

Очевидно, висвітлення пекучих проблем національного відро­дження, демократизації і гласності вимагає перегляду професіо­грами й публіциста.

Шлях сучасного журналіста, починаючи із студентської лави, — це повсякденна, нелегка робота, яка вимагає сміливості і принци­повості, соціальної активності та ясного розуму.

Сучасний журналіст — це людина зі смаком і без демагогії. Мені здається, так можна перекласти сучасною мовою відоме визначення «лицар без страху й докору». І ще — компетентний, комунікабельний, здатний на експромт, імпровізацію, цікавий співрозмовник, а головне — такий, що професійно займається своєю справою.

Що нам дасть професіограма?

Точну специфікацію спеціальності, її цільову орієнтацію на реалізацію бажаного профілю випускника.

Справді, вуз та й школа передбачають, що існують певні по­няття, які треба засвоїти, перш ніж перейти до вивчення інших речей. Потрібна робота у поті чола. А викладачів часом штовха-

219

Теорія журналістики

ють замінити справжнє навчання чимось зовнішньо привабли­вим, щоб заволодіти увагою аудиторії. Але ж не все так просто, потрібна наполеглива праця, тривале навчання, щоб добитися бажаних результатів.

От, скажімо, та ж необхідність досконалого володіння держав­ною мовою, якою є українська, про що йшлося у попередній темі.

Чому наголошуємо знову на цій проблемі?

Справа в тому, що в Україні з року в рік готували кадри жур­налістів з недостатнім знанням української мови як органічної національної форми культури, що свідчило про становище в на­шій республіці, яке склалося в останні 10—15 років. І це призво­дило до необхідності продовження масового лікнепу, скажімо, на телебаченні й радіо.

Втім, не тільки там.

Стереотип публіцистичного мислення за роки застою призвів і до мовного стереотипу. І що характерно, стереотип став масо­вим, він тиражується.

Якщо й далі нічого не зміниться, то ми чого доброго можемо в Україні перейти на сленг канадських українців четвертого поко­ління, правда, з іншим прононсом. Пам'ятаю, як у Торонто в одній українській родині нас запитали: «Ви чим приїхали — тре­ном чи каром?» Тобто: поїздом чи автомобілем? А на одній з ферм про її господаря сказали: «Гриць пішов до садочка фексу-вати фене» (фексувати — ремонтувати, фене — паркан).

Давно вже виникла потреба створити посібник словесної май­стерності публіциста.

Важливо, щоб публіцист був носієм високої духовної культу­ри народу, сприяв формуванню української мовної свідомості, способу світосприймання, менталітету, пропагував славні тради­ції рідного краю. Це не значить, що робити це треба на примі­тивному рівні: закликати виряджатися щодня у вишиту сорочку, стригтися під макітру, носити довгі фігурні козацькі вуса, їсти тільки куліш із салом розписаною петриківцями дерев'яною лож­кою. Є такі собі етнічні доморощені патріоти, особливо серед міської фрондуючої молоді (бачив таких і серед студентства): як правило, неспроможні вирватися із тісних лабет автаркізму, вони сумують за прадідівськими хатами під солом'яними стріхами, намагаються під гітару танцювати гопака чи співати «Реве та стог­не...».

Любити своє, наше, безперечно, треба: воно «не прошене, не дане». Але щоб оволодіти сучасним публіцистичним (читай: со-

220

Стратегія і тактика журналістської творчості

ціальним, науковим) мисленням, треба бути людиною з широ­ким світоглядом, людиною, яка зрощена на здоровому грунті національних надбань, спроможна осягнути велич високої ду­ховності інших народів у світовому контексті й уміти подискуту­вати хоча б на цю тему, скажімо, англійською чи іншою інозем­ною мовою з кафедри будь-якого європейського чи американсь­кого університету.

На жаль, нам ще далеко до наукового мислення як неодмін­ної складової частини журналістської майстерності. Про яке на­укове мислення можна говорити, коли все це — з того застійного періоду.

Візьмемо, наприклад, газету «Зоря Полтавщини». Що ж но­вого сказали публіцисти в період соціальних зрушень?

Публікація «Ще раз про яловість корів»: «...в окремих госпо­дарствах утримують в стаді для парування телиць доморощених, невідомого походження бугайців... В результаті поганого догляду й годівлі бугайці виділяють сім'я низької якості, що веде до пе­регулів і яловості тварин. Запорукою боротьби з яловістю є ран­ня гінекологічна диспансеризація, вчасне виявлення корів, що протягом ЗО днів після стелення не прийшли в охоту на телиць з порушенням строків запліднення...». І все це друкується під багато-обіцяючими публіцистичними рубриками.

Публікація «Як вибрати і виростити порося»: «Голова у споро-спілих свиней коротка, з прогнутим профілем рила. Дуже важ­ливо, щоб у поросяти був правильний прикус (хороше змикання верхньої і нижньої щелеп). Криворилість і мопсовидність вказу­ють на їх нездоров'я».

Що це? Вісник агропрому чи народна незалежна газета?

А як іноді примітивно пишуть про такі ганебні явища, як нар­команія, проституція, алкоголізм. Зайва деталізація фактів при­зводить до їх популяризації, розкриття технології морального падіння юнака чи дівчини перетворюється на рекламу їх життя. Наприклад, «Молодь України» у статті «Знак біди» повідомляє: «За чотири місяці Віка заробила кілька тисяч (звісно, доларів), «обслуговуючи» моряків закордонних суден».

Своєрідно пояснює одеська газета причини аморальної пове­дінки частини молоді: «свої» — не винні, повії — із села чи «гас­тролерки», фарцівники — з Кавказу, наркомани — неодмінно з Москви чи Києва.

Відсутність опори на глибокі соціологічні дослідження, без чого немає справжньої публіцистики, призводить до імітації публіцистики, а точніше — профанації, підміни дії видимістю її.

221

Теорія журналістики

Чи ж досягнемо так мети? Адже було вже... Ось І. О. Бунін у книзі «Освобождение» Толстого» писав:

«Вспоминаю еще, как однажды я сказал ему, желая оказать приятное и даже слегка подольститься:

• Вот всюду возникают теперь эти общества трезвости. Он сдвинул брови:

• Какие общества?

• Общества трезвости...

— То есть, это когда собираются, чтобы водки не пить? Вздор. Чтобы не пить, незачем собираться, а уж если собираться, то надо пить. Все вздор, ложь, подмена действия видимостью его...» (Л. Н. Толстой в воспоминаниях современников. — М.: Худож. лит., 1978. - Т. 2 - С. 236).

їдемо ми, публіцисти, наїждженою колією. І не помічаємо, як біля своїх радіоприймачів регочуть люди, слухаючи, скажімо, сто­рінки художньо-документальної повісті херсонського автора «Ска­зання про степовичку». Це оповідь про керівника господарства, про людей, які її оточують. Задум добрий. Але як описується внутрішній стан героїні, представленої до республіканської на­городи: «Щаслива подія запам'яталася на все життя. Серце ладне було вирватися із грудей... Аж заточилася від хвилювання. І далі все було як сон. Хвилюючий, незабутній».

Ці й інші спостереження спонукали бодай побіжно сказати про цікавий досвід, з яким мені довелося ознайомитися в універ­ситеті фінського міста Тампере. Там існує студентський гурток «Друзі кафедри». Майбутні працівники пера оберігають чистоту рідної мови, сприяють розвитку кращих культурних традицій, збереженню пам'яток історії, культури. У бібліотеці я бачив, як молоді люди уважно вивчали газетні архіви початку XX ст. і як вони раділи, коли знаходили якесь незвичайне словосполучення або призабуте слово.

Гадаю, не гріх і нам повчитися у наших північних сусідів...

Людина і Умови, в яких ми живемо і працюємо,

журналістика міняються круто. Іншою стає людина, її

політична культура, духовні запити. А чи всі сфери нашої свідомості однаково розвиваються?

Людина стала більше знати, але чи стала вона моральнішою, чи стала добрішою, збагатившись знаннями? Звичайно, ми розу­міємо, що знання і переконання, знання і мораль ще не завжди синхронно розвиваються. Ніде правди діти, в царині моральної свідомості у нас чимало негативних явищ. Нині з великою гос-

222

Стратегія і тактика журналістської творчості

тротою говоримо про необхідність перебудови трудового вихо­вання.

Сьогодні ті ж проблеми добробуту набули гостроти. Розмов­ляв якось з одним літнім селянином. Він мені каже: «При всіх нестатках я вже купив сім ящиків горілки для проводів онука до армії». Починаю рахувати: сім ящиків, а скільки там пляшок, скільки буде людей... Очевидно, він помітив моє здивування, бо сказав: «Нічого дивуватися, це більше, ніж у мого сусіда, він п'ять­ма ящиками обійшовся». Запитую: «А коли ви, наприклад, йшли в армію, теж так було заведено?» «Еге, — відповідає, — раніше однією, найбільше двома пляшками обходилися...».

Чимало проблем у галузі матеріальних і моральних стимулів. Хто хоче жити краще, повинен і працювати більше. Це всім зро­зуміло. Останнім часом ми часто повторюємо це. І принцип цей ми повинні утверджувати всіма засобами інформації. Пристрас­но. Зі знанням справи. Кинути гасло не важко, а от знайти шля­хи його здійснення, чим зараз і зайняте наше суспільство, знач­но складніше. Ось, наприклад, пишемо про підприємців, бізнес­менів, яким посміхнулася доля. Називаємо негативні явища, бо­ремося з ними. Але ж утворився серединний прошарок, як мо­виться, простих людей, бідних, понівечених життям. Як заради­ти «гнаним і голодним»?

Гостро суперечать процесу розбудови незалежної держави факти, якщо можна так висловитися, бурсацького ставлення до суспільних цінностей. Гадаю, дуже влучно сказав один із сати­ричних персонажів: «Багата в нас дуже країна, у нас багато всього — нам нічого не шкода».

Господарські питання — це питання і політичні, і виховні. Але зверніть увагу, якого вони набули сьогодні звучання! Став­лення до економіки стало категорією моральною.

Багато зараз говорять про селянство, турбуються про нього. Мені здається, деякі письменники зайшли так далеко, що оголо­сили селянство чи не єдиним охоронцем національного духу і всіх моральних цінностей. Це з одного боку.

Але з іншого боку, в нас дається взнаки необгрунтоване запе­речення цілого ряду переваг сільського способу життя.

Власне підсобне господарство, близькість до природи, стійкі міжсусідські контакти, любов до землі — це споконвічні цінності в Україні.

Спільна турбота преси, виховного механізму — як дійовіше зв'язати науковий світогляд з виховною практикою, школою, діть­ми, яким шляхом виховувати в них високі моральні якості. Муд-

223

Теорія журналістики

pi вчителі переконують: основою виховання у родині, дитячому садку, школі має бути праця. Ми покарали себе, призабувши нашу народну традицію, що з дитинства людина має працювати, а не тільки засвоювати принцип: товар-гроші.

Психологи, проводячи дослідження, питали школярів: чи по­добається вам працювати?

Учні перших-четвертих класів дружно, з піднесенням відпо­відали: праця дуже подобається.

У п'ятйх-сьомих — більшість сумнівалися у цьому.

У випускних — майже всі заявили, що праця їм нецікава; кра­ще торгувати або робити навар на процентах, краще баксами.

Чому? Таму що, коли треба було прищеплювати усім миром, публіцистичним словом любов до праці, вчити ремеслу, справі, ми малювали рожеві картини щасливого дитинства, безхмарної юності та успішно налагоджувати індустрію неробства у більшості піонерських і трудових таборів.

Радощів праці і солодощів десятого поту у шкільні роки, коли все це запам'ятовується назавжди, багато не пізнало.

Якось зайшов голова одного з господарств на Полтавщині у школу до старшокласників. Питає:

• Хто чемпіон країни з футболу? Хором відповідають.

• Хто завоював приз з хокею? Знову хором.

• Скільки коштує господарству літр молока? Тихо у класі.

• А скільки коштує господарству центнер пшениці? Немає відповіді.

— Чим вигідніше підвозити корми на ферму — кіньми чи трактором?

Мертва тиша.

Розговорився з десятикласником — дебелим хлопцем, вико­ханим батьками. Говорив і дивувався: не знає нічого, що складає основу життя родини. Не знає породи корови, яку доїть у хліві мати, порід свиней і курей, що є на обійсті, сортів яблунь і ви­шень, що ростуть у батьківському садку. Не відає, скільки жите­лів у селі, звідки бере початок річка, що тече біля порога, які пісні співають батьки.

Так, споконвічні цінності визначали стиль життя народу. Ча­сом друковане чи мовлене слово зорієнтоване не на конкретного, а на «середнього» слухача, читача, глядача. Адже нерідко із закли­ками ми звертаємося до людей діяльних, активних; гнівні викрит-

224

Стратегія і тактика журналістської творчості

тя пияцтва та наркоманії вислуховують непитущі. Тому не випад­ково в деяких колективах мирно співіснували безліч масових захо­дів і порушення громадського правопорядку, моралі.

Безумовно, у боротьбі з негативними явищами треба вико­ристовувати всі засоби. У нас протягом віків існував народний контроль. Як ми тепер говоримо, неформальний колектив знав про всіх і кожного, засуджував чи схвалював. Згодом ця глас­ність у результаті всіх соціальних зрушень серйозно трансфор­мувалася.

І ось рішуче взято курс на утвердження широкої гласності, за відсутністю якої розквітають патологічна вседозволеність, пору­шення норм здорової моралі. Справді, гласність — це форма гро­мадського самоуправління та громадського самоконтролю. І ще: гласність — це меч зцілющий.

Останнім часом у нас «міліє» безпосереднє спілкування лю­дей, навіть у селі воно все більше замінюється телевізором, ра­діо. Ми значно рідше буваємо в гостях, на сімейних святах, наше спілкування звузилося. Боротися треба з формалізмом, із заста­рілими, віджилими формами. З ломки формалізму і починати треба. Перебудовувати себе. Інакше ефекту не буде.

Що стосується побудови цивілізованого суспільства, то сюди входять і кадрові зміни, і активізація соціальної енергії мас, і виховання почуття патріотизму, і наведення порядку на вироб­ництві й у побуті, і психологічні зміни, і перебудова суспільної свідомості.

Нині наше суспільство, наш народ живуть у атмосфері мо­рального очищення. Як же не служити публіцистові цій благо­родній справі?

Народ — категорія моральна. Народ, як море на ранок, очи­щається від накипу, нашарувань та забруднень.

І нехай кожен із нас, хто тримає перо в руках, сьогодні не тільки побожиться на чисту, джерельну істину, не тільки прийме її, але й, очистившись, зробить все заради того, щоб вона тор­жествувала...

Кому з журналістів не відоме трепетне почуття, коли, розгор­нувши свіжий номер газети, що ще пахне друкарською фарбою, бачиш своє прізвище? Хай не під розворотом чи підвалом. Хай навіть під невеличкою заміткою.

Якось, відповідаючи на запитання, чим його приваблює обра­на професія, відомий публіцист В. Дунаев зазначив: тут не зна­ють ні чинів, ні вислуги років, ні знань. Не повинно тут бути ні поручиків, ні генералів, не місце тут любителям погонів і еполе-

225

Теорія журналістики

тів. На завдання посилають того журналіста, котрий саме зараз може краще зробити нарис, репортаж, фейлетон, а не того, у якого заслуги чи зв'язки. І читача також не введеш в оману: він одразу бачить, хто є хто, хто чого вартий. Тому не можна роз­слаблятися, чергувати вправні матеріали із слабенькими. Тому поза чергою дефіцитне визнання у читача не одержиш.

Наша гласність, демократизація вимагають від журналістів докорінного перегляду якості публіцистичної, масово-інформа­ційної діяльності.

Щоправда, і в застійні роки були ті, хто рятував демократію, чиє слово ніколи не потребувало реабілітації, воно так багато, як говорив Короленко, захоплювало з собою чужого настрою, було не повітряною кулькою, а знаряддям праці.

Як не згадати мого однокурсника Василя Симоненка, що так рано пішов від нас!

Не можу втриматись, аби не переповісти невеличкий епізод з нашої далекої юності.

В одному з номерів «Літературної України» прочитав я добір­ку невідомих, ранніх творів Василя Симоненка, підготовлену нашим же однокурсником Олесем Каліхевичем. І у «Посвяті» звернув увагу на два рядки:

І була із нами дівчина в машині, Може, трохи гарна, але біль­ше зла...

Мені здалося, що мова йде про нашу студентку, з якою й пов'язана ота, можливо, перша перевірка на журналістську зрі­лість, на уважне, справедливе ставлення до людини, на правиль­не розуміння отих високих категорій: журналістика і соціальна справедливість.

Були, пригадується, у нас на факультеті збори з популярним у ті часи порядком денним: поговоримо про кожного. Багатьом дісталося «на горіхи», а найбільше — тій, яка була «може, трохи гарна, але більше зла»: і вишукано, мовляв, одягається (справж­ня стиляга!), спідниця із заморської тканини, і пончиками, що навпроти університету з лотка продаються, завжди ласує, і не­контактна з однокурсниками, більше відмовчується, а на заува­ження відповідає зі злістю, і ще, і ще...

Тодішній редактор університетської багатотиражки, наш вик­ладач, доручив редакторові факультетської стіннівки «Слово-зброя» разом з кореспондентом вузівської газети Василем Симо-ненком написати дошкульний фейлетон про поведінку цієї дів­чини, щоб й інших провчити.

І от ми, признаюсь, з Василем написали фейлетон, довго-

226

Стратегія і тактика журналістської творчості

таки мучились, редактор багатотиражки похвалив і майже без правок заслав матеріал у номер.

А наступного дня підсідає до мене на лекції Симоненко, пох­мурий, стривожений, і каже:

— Несправедливо виходить. Та й з журналістською етикою якось не той... Як нас учать? З героєм неодмінно переговорити треба. А ми? Нашої героїні і на зборах не було, і з нею ми не говорили.

Що ж потім з'ясувалося?

Справді, тканина була заморська: батько-інвалід з фронту якусь плащ-палатку привіз, а пончиками ласує, бо вночі працює теле­фоністкою і заробляє копійчину на пончики і ще й додому виси­лає, бо сім'я велика, і не контактує з колективом, бо вдень після нічних чергувань дуже спати хочеться.

«Не зла вона, а справді — гарна, роботяща і розумна. Як же це ми «промазали»? — бідкався Василь. — Треба мадригал їй при­святити».

Одним словом, фейлетон (правда, з боєм) усе-таки вдалося зняти з полоси, хоча наш викладач хапався за серце: графік зір­вали ж...

Василя вже не було. І ось через багато років приходить одного разу до мене та, наша, колишня студентка, яка й сама тепер викладає, і каже: «А гранки того фейлетону Василь мені віддав-таки: мовляв, щоб я зробила якісь висновки».

— Ну, і зробила висновки? — сміючись, питаю.

—- Аякже, — відповідає. — Ось недавно проводила бесіду про, додержання принципу соціальної справедливості у студентсько­му колективі: заслужив — подяка, підвищена стипендія; ледарю­єш, порушуєш дисципліну — і маєш відповідно. А для ілюстрації про той випадок згадую. Тільки свого прізвища не називаю з педагогічних міркувань, зрозуміло.

Перші уроки нашої студентської пори не забуваються, коли на журфаці, який дав і Василя Симоненка, і чимало широ-кознаних нині журналістів і письменників, ми вчилися спра­ведливості, громадянської мужності й професійної зрілості, коли мріяли про день грядущий...

Національне Побудова сучасного громадянського сус-

відродження і преса пільства в Україні, до якого одвічно праг­нув і прагне наш народ, — це підсумок і етап цивілізаційного процесу, що так бурхливо розвивається на рубежі XX і XXI ст.

227

Теорія журналістики

Процеси національного відродження і демократизації приве­ли до переосмислення місця преси у громадянському суспільст­ві, стратегії і тактики журналістської творчості, до того, що звич­ний арсенал прийомів і методів, якими багато десятиліть корис­тувалися журналісти, зміниться. Зазнаючи оновлення, журналіс­тика в умовах національного відродження виступає як ефектив­ний інструмент суспільного впливу і досягнення громадянської злагоди.

Проблема створення інформаційної культури на руїнах пост-тоталітарної, імперської структури — надзвичайно складна спра­ва. Поки що далеко до кращих зразків паблік рилейшнз — прав­дивої оперативної інформації, що стала ознакою способу життя на Заході. Але в Україні поняття «свобода преси» і «четверта вла­да» все більше відображають специфічне становлення журналіс­тики у суспільстві. Українська журналістика стає важливим засо­бом публічного демократичного функціонування сучасного грома­дянського суспільства.

Нова хвиля національного відродження справляє могутній вплив як в цілому на національний архетип, так і, зокрема, на структуру журналістської інформації.

Удосконалення політичної системи в незалежній Україні про­ходить в умовах жорсткої інформаційної експансії. Безперечно, на формуванні різних систем поширення масової інформації поз­начаються національно-суспільні особливості Співдружності Незалежних Держав. Але в процесі формування регіональних і міжнародних систем масової інформації виникає проблема: який нині статус колишніх центральних видань? Зрозуміло, що вони не є виданнями СНД: Співдружності поки що не до власної пе­ріодики. Так чиї ж вони — газети й журнали, що видаються у Москві? За територіальною ознакою — Росії, це зрозуміло всім.

А за юрисдикцією? Тут справа дещо складніша. Уряд Росії спершу демонстрував їх обмеження від «чисто» своєї періодики. Але потім відкрито визнав своїми і колишні центральні видання, як і свою юрисдикцію на телестудію «Останкино».

Висновок напрошується один: статус визначається тим, хто надає поліграфічну базу, виділяє папір.

В умовах національного відродження засоби масової інфор­мації переповнюють слова «парад суверенітетів», «єдиний народ», «самостійність», «розтиначі», «сепаратисти» та інші семантично порожні, але вибухово небезпечні. Суспільство довго жило мір­ками, що таврують, і сила інерції така, що продовжує ними жити, лиш змінивши знаки.

228

Стратегія і тактика журналістської творчості

Одне з помітних явищ національного відродження — виник­нення затяжної російсько-української війни газет, радіо, телеба­чення. Хоч вона й словесно-паперово-ефірна, але шкода від неї велика. Проблема ця — геопсихополітична. Тут недостатні на­віть об'єктивність, що взята сама по собі, здавалося б, неуперед-жений виклад фактів. Адже мова йде про національний престиж народу, який століттями пригнічували, мова йде про національ­не відродження.

Головне — амбівалентність почуттів нейтральних читачів-слу-хачів-глядачів. їх більшість, вони відкрито не дотримуються ні імперської, ні радикально-національної позиції. Але їх свідомість, почуття розриваються між крайніми точками зору, вони роздвою­ються у своїх переживаннях і змушені зрештою до когось при­стати. Нейтральна більшість поступово й непомітно опиняється по різних сторонах барикад.

Національне відродження виступає могутнім фактором форму­вання масової журналістики нового типу і дає можливість поста­вити її на об'єктивно зумовлене місце у демократичному соціумі молодої держави, керуючись перевіреними на практиці світови­ми стандартами. Мова йде про соціальну структуру і структуру національної аудиторії, про засоби масової інформації і пробле­му соціального стереотипу тощо.

Якщо правомірно говорити про деякі соціально-історичні особ­ливості функціонування журналістики у суспільстві тоталітарного й авторитарного характеру як засобу придушення національної свідомості, то газетно-публіцистичне мовлення в контексті ви­мог демократизації та оновлення суспільства сприяє становлен­ню нових національних, соціальних і професійних орієнтирів жур­налістів.

Сучасна національно-соціальна структура в Україні і журна­лістика розвиваються у тісному взаємозв'язку. Інформаційні про­цеси уніфікуються, диференціюються і регіоналізуються в умо­вах розпаду колишньої імперії.

Безперечно, динамічні процеси, що відбуваються в Україні, як і в інших суверенних державах, за умов втілення у життя ідеї державної незалежності, активно впливають і на засоби масової інформації, докорінно змінюючи розуміння їхньої ролі, призво-дячи до розбудови і все більшого ускладнення їх функцій.

Ці обставини змушують усі владні структури формувати ос­новні напрями державної політики у сфері національного інформаційного простору.

Є потреба ще раз повернутися до цієї проблеми, щоб краще