4.2. Емпіризм і раціоналізм у філософії Нового часу

Засновником сучасного індуктивного методу вважають Френсіса Бекона (1561–1626). Праці: “Новий Органон”, “Про гідність та примноження наук”, “Нова Атлантида”. Цей філософ різко критикував усю схоластичну філософію та науку, засуджував їх за безплідність і відставання від розвитку техніки та потреб життя. Справжня мета науки – приносити користь людині, збагачувати її новими винаходами. Лише завдяки науці людина може досягти могутності, панування над природою. “Знання – це сила”.

Бекон приходить до висновку, що нова наука потребує нового методу, і робить цю проблему центральною у своїй філософії. Як досягнути істинного знання? Людський розум перебуває у полоні хибних уявлень, забобонів, суб’єктивних суджень, упереджень, які, неначе примари (ідоли), відволікають його від істини, заважають бачити речі такими, якими вони є. Бекон застерігав дослідника від можливих помилок, висунув вимогу попереднього очищення розуму і розробив учення про Ідоли (або Примари) розуму. Вони поділяються на чотири класи: Ідоли Роду, Печери, Ринку (Площі), Театру.

Ідоли Роду знаходять підґрунтя в природі людини, у племені чи самому роді людей. Твердження, що відчуття людей – міра речей, хибне. Розум людини подібний до нерівного дзеркала, яке додає до природи речей свою природу, відображає речі у викривленому й спотвореному вигляді. Ідоли Печери – це заблудження окремої людини. У кожного, окрім помилок, властивих людському роду, є своя особлива печера, яка послаблює та спотворює світло природи. Це відбувається з різних причин: особливих вроджених властивостей кожного, виховання та розмови з іншими, читання книг, а також від авторитетів, перед якими хтось схиляється, внаслідок різниці у враженнях, яка залежить лише від того, чи отримують їх упереджені душі, чи душі холодні та спокійні. Ідоли Ринку виникають унаслідок взаємопов’язаності та спільності людей. Люди об’єднуються мовою. Слова ж установлюються відповідно до розуміння натовпу. Слова буквально ґвалтують розум, змішуючи все, і ведуть людей до порожніх і численних суперечок і тлумачень. Ідоли Театру – це ідоли, що вселилися в душі людей з різних догматів філософії та неправильних законів доведення. Бекон зазначає, що скільки є визнаних філософських систем, стільки поставлених і зіграних комедій, які репрезентують вигадані та штучні світи.

Бекон визнає чуттєвий досвід основою достовірного знання, водночас він указує на недоліки чуттєвого сприйняття. Людські чуття дають лише знання зовнішніх властивостей речей. Цю ваду чуттєвості можна подолати за допомогою різних приладів, але цього замало. У достовірному знанні природи вирішальне значення має науковий дослід, експеримент. Отже, вихідний пункт методології Бекона – союз досвіду й розуму. Філософ говорить про три можливі шляхи пізнання: шлях мурашки, шлях бджоли, шлях павука. Правильним методом уважає шлях бджоли. Метод, за яким відбувається сходження від одиничних фактів, окремих спостережень до теоретичних узагальнень, – це метод наукової індукції. Індуктивний вивід завжди має тільки імовірнісний характер. Щоб він став достовірним потрібно повністю вичерпати всі можливі випадки, а це зробити практично неможливо. Крім того, зазначає Бекон, дослідники враховують лише факти й випадки, які підтверджують результат індуктивного узагальнення, ігноруючи ті, що його заперечують. Він пропонує свій варіант методу – елімінативну індукцію.

Томас Гоббс (1588–1679) продовжив і поглибив філософські погляди Бекона. Праці: “Левіафан”, “Про громадянина”, “Про людину”, “Про тіло”. Він, визнаючи реальне існування винятково одиничних матеріальних (тілесних) речей, уважає, що філософія повинна досліджувати тіла, і поділяє її на філософію природи та філософію держави. До складу першої входить власне „перша філософія” та окремі науки про природу, зокрема фізика, геометрія та ін. До складу другої Гоббс додає етику та політику.

Як математик і філософ Гоббс намагався створити філософський метод пізнання з урахуванням раціонально-математичних принципів мислення. Індуктивний метод Гоббс доповнив дедуктивним методом, запозиченим у Декарта. Гоббс створив визначну, для свого часу, концепцію про роль знаків у пізнанні та їх класифікацію (типологію). На його думку, значення знаків у житті людей не обмежується їх гносеологічними функціями: певною мірою можна навіть говорити, що знаки створили саму людину, і її можна визначити як істоту, що оперує знаками. Мову люди винайшли на самому початку своєї історії. За Гоббсом – мова великий засіб пізнання, але водночас вона джерело хиб і помилок. Передусім потрібно переконатися у нашому власному незнанні, щоб звільнити ґрунт пізнавальної діяльності від хибних, неправильних понять, які спричинені вживанням слів, що дезорієнтують.

Людину Гоббс розглядає як матеріальне фізичне тіло, яке підпорядковується тим же законам, що й інші природні тіла. У додержавному стані людина насамперед керується інстинктом самозбереження, вона егоїстична, ворог іншим людям і перебуває поза мораллю. В умовах природного стану з часом зростає загроза для життя кожного, людей охоплює страх за своє життя, який зрештою спонукає до укладення суспільного договору і переходу до державного, суспільного життя.

Будову держави Гоббс розглядає як живий організм. Монарх – це її душа, чиновники – нерви і сухожилля, очі – таємні агенти, виконавчі та судові органи – суглоби і таке інше. Найбільш досконала форма правління, на його думку, – монархія. Гоббс пропонує таку модель держави, у якій людина повністю їй підпорядкована. Виконання закону та волі законодавця – це вища доброчесність громадян.

Джон Локк (1634–1704) автор праць “Есе про людський розум”, “Два трактати про державне правління”, “Три листи про віротерпимість”. Локк стверджував, що істина досягається зусиллями людини у її взаємодії з речами. Жодних вроджених ідей не існує. Відчуття започатковують будь-яке знання (сенсуалізм). Ідеї, що виникають у розумі, одночасні з відчуттями.

На думку Локка, існують первинні та вторинні якості. Первинні якості належать самим речам, невіддільні від них і існують у них самих так, як нами сприймаються. Це щільність, протяжність, фігура, рух (спокій), число. Вторинні якості речам не належать, а виникають у процесі їх чуттєвого сприйняття, це такі якості, як колір, смак, тепло, звук. Вони не існують незалежно від суб’єкта і тому вважаються уявними. Локк наполягав на тому, що чуттєвий досвід, ідеї, які виникають через відчуття, складають основу, фундамент пізнання. Іншим джерелом виступає рефлексія, спостереження над діяльністю нашого розуму. Рефлексія вторинна щодо відчуттів. Щоб вона виникла має існувати розвинений зовнішній досвід. Реально існують лише окремі чуттєві речі. Загальні ідеї утворюються завдяки діяльності розуму – процес абстрагування.

У своїх трактатах про державне правління Локк розвинув теорію буржуазного конституційного ладу. Вчення Локка здійснило вплив на формування юридичного світогляду й установлення буржуазного конституційного правління в країнах Європи й Америки. Багато політичних діячів таких, як Джефферсон, Франклін Бріссо були прибічниками й послідовниками Локка. Він написав Конституцію для Північної Кароліни, ухвалену 1669 року. Концепція походження держави у Локка багато в чому подібна до концепції Гоббса. Держава – це результат суспільного договору, завдяки якому відбувається перехід від природного стану до громадянського. Але якщо Гоббс фактично ототожнював державу і суспільство, то Локк розрізняє їх. За Локком, суспільство виникає раніше за державу. На противагу Гоббсу, він розглядає природний стан як такий, у якому панує взаємна доброзичливість. Це стан миру, доброї волі, взаємодопомоги й безпеки. Усі люди були вільними, незалежними та від народження рівними. За умов природного стану в житті людини панують природні закони, концентрований вираз яких – так зване природне право.

Головними серед непорушних прав людської особистості Локк називає: свободу, право на власне життя, право власності. Усі люди мають рівне право на ініціативу, на вияв творчої енергії, спрямованої на досягнення вигоди й щастя кожним індивідом. Ведучи мову про рівність людей у їх природному стані, Локк має на увазі рівність можливостей. Люди мають різні таланти, у них різні здібності, вони неоднаково працьовиті, а тому і розмір власності у них різний. Право на власність має фундаментальне значення для всієї правової системи громадянського суспільства. Саме власники становлять основу суспільного життя та держави, вони більше за інших зацікавлені в переході до громадянського стану. Основна мета вступу людей у суспільство – прагнення мирно й безпечно користуватися своєю власністю, а знаряддям і засобом для цього слугують закони.

Держава, уважає Локк, має не обмежувати свободу й ініціативу людей, а гарантувати їх. Юридичні норми громадянського стану мають зберегти найліпші риси природного стану. Держава мусить гарантувати непорушні природні права людини: право на життя, свободу й власність – ці права є конституційним базисом правової держави. Виконавча влада, до якої Локк зараховував і судову, має належати кабінетові міністрів і лише частково королю. Джерело державної влади – народ, і народ, створюючи державу, не втрачає свого суверенітету. Якщо правитель не виконує своїх зобов’язань, то народ може скасувати свою угоду з ним. Народ має право навіть на насильницьке повалення державної влади, якщо вона не відповідає своєму призначенню. Локк був прихильником конституційної монархії та виступав як ідеолог політичного компромісу між абсолютною монархією й республікою.

Рене Декарт (Картезій) (1596–1650) уважається засновником нового способу філософування, нової парадигми філософії. М. Мамардашвілі у “Картезіанських роздумах” говорив про Декарта так: “він таємниця-при повному світлі, в історії філософії немає текстів, написаних більш прозоро, просто, елегантно, і водночас текстів більш незрозумілих, аніж декартівські”. На відміну від попередників, цей філософ розпочинає метафізичні дослідження із самого себе, із “Я”. У “Метафізичних роздумах” Декарт здійснює радикальну переоцінку всіх тих суджень, які досі приймалися ним на віру. Він констатує той факт, що все те, що ним досі сприймалося як істинне й обґрунтоване, він пізнав із чуттів або завдяки чуттям, але вони інколи оманливі, а тому, хто нас хоч раз ошукав, ми вже не довіряємо. Отже, насамперед проблематичним виявляється існування тілесних, просторових речей. Фізика, астрономія, медицина та інші науки, які залежать від розгляду складних речей, дуже сумнівні, недостовірні. Арифметика, геометрія й інші подібні науки містять у собі більшу достовірність і безсумнівність – адже незалежно від того чи я сплю, чи ні, розмірковує Декарт, два додати до трьох дорівнює п’ять, а квадрат ніколи не буде мати більше чотирьох сторін. Але чи завжди це так? Можливо, також існує не милостивий Бог, як єдине джерело істини, а якийсь злий геній, що спрямовує всі свої зусилля на те, щоб ошукати людину.

Висновок Декарта: все сумнівне. Потрібно знайти хоча б одну достовірну й незаперечну річ. Не існує нічого: ні неба, ні землі, ні розуму, ні тіла. Існує невідомий мені ошуканець, який постійно намагається ошукувати мене. Але якщо він мене обманює, то все-таки я, без сумніву, існую; і нехай, каже Декарт, він мене ошукує скільки завгодно, він не зможе домогтися, аби я став нічим, доки я думатиму, що я щось. Тому, за Декартом, тут належить зробити висновок: Я є, Я існую – неодмінно правильно щоразу, як я це осягаю розумом. Здатність мислити справді мій атрибут, воно (мислення) єдине не може бути відчужене від мене. Я є, я існую – це достовірно, але тільки до того часу, як я продовжую мислити, можливо, якщо я перестану мислити, я перестану існувати. Я – річ мисляча. А що таке мисляча річ? Це річ, яка сумнівається, пізнає, стверджує, заперечує, бажає, уявляє, відчуває. Тут з’являється чуттєвість. Декарт не інтелектуалізує чуттєвість, просто він розуміє, що будь-яке усвідомлюване відчуття – думка. Отже, ми все сприймаємо й пізнаємо через розум, через думку.

Декарт наголошує на активності свідомості, на тому, що ми бачимо речі так, як розуміємо їх. Я впевнений, що я – річ мисляча. Але чи я добре знаю, що взагалі потрібно, щоб бути в чомусь упевненим. Упевненість дає очевидність і простота. Наприклад, 2+3=5, але оскільки якийсь Бог міг дарувати мені таку природу, щоб я помилявся навіть стосовно речей, які видаються найочевиднішими, то потрібно розглянути питання про самого Бога, з’ясувати чи може цей Бог ошукувати. Для цього Декарт знову повертається до аналізу свідомості: які думки в нас є? звідки вони з’являються? Він виділяє думки як образи речей (ідеї), думки як афекти (бажання), думки як судження. Коли я щось уявляю, то я справді це уявляю. В афектах теж немає фальші, самі собою бажання істинні. Головна й найпоширеніша помилка, зазначає Декарт, полягає в тому, що ідеї всередині мене я розглядаю як подоби або відповідники речей, що існують поза мною. Як би я сприймав ідеї лише як своєрідні модуси або різновиди мого мислення, не співвідносячи їх ні з чим іншим у зовнішньому світі, у мене навряд чи з’явилися підстави схибити. Усі ідеї Декарт поділяє на ті, що видаються мені народженими разом зі мною, чужі та набуті, створені й придумані мною самим. Головним завданням, наполягає Декарт, належить розглянути ті ідеї, які здаються похідними від зовнішніх щодо людини предметів, щоб установити причини, які змушують нас розглядати ці ідеї як подібні до предметів. Перша причина – цього всього нас учить природа, а друга – у власному досвіді, який свідчить, що ці ідеї зовсім не залежать від моєї волі.

Найперше, що розглядає Декарт, – це ідею Бога. Чи є в ній щось, що не може виникнути від мене самого? Декарт приходить до висновку, що ідея Бога не може бути створена самою людиною. Бог справді існує. Він і дає людині ідею самого себе. Під словом “Бог” Декарт розуміє нескінченну, вічну, незмінну, незалежну, всевідаючу, всемогутню субстанцію, яка створює людину та всі інші існуючі речі. Бог володіє всіма довершеностями актуально. Ми конечне, недовершене буття, то звідки в нас ідея нескінченної субстанції? Звідки мені знати, що я сумніваюся або чогось бажаю, тобто, що мені чогось бракує, і я не зовсім досконалий? Лише завдяки тому, що я маю ідею буття досконалішого за моє, через порівняння я пізнаю свої недоліки. Бог також повинен бути творцем мого буття ще й тому, що весь час мого життя поділений на безліч відрізків, де кожен жодним способом не залежить від інших, отже, із того, що я існував раніше, ніяк не виводиться моє існування тепер, хіба що тільки існує якась причина, яка мене породжує і знову створює, відтак і зберігає.

Ще один аргумент Декарта – це теза про те, що існування Бога не можна відокремити від його сутності. Існування одна з досконалостей. Безглуздо осягати Бога позбавленого існування. Бог також не може бути ошуканцем – бо ошуканство пов’язане з недосконалістю, вадою. Бог не може мати вад. Думка про Бога як про найвище і довершене буття, видається Декарту очевидною й зрозумілою істиною. Пізнанню Бога перешкоджає те, що розум людини сповнений упередженнями, і те, що образи чуттєвих речей часто відволікають думку. Достовірність, істинність будь-якого знання залежить винятково від пізнання істинного Бога. Бог – сама істина, адже істина – це збіг буття й думки, поняття й реальності, сутності й існування. Усі ті ідеї, які вкладені Богом у душу людині, або навіяні ним, – істинні. Вони не можуть суперечити розумові та сприймаються ним чітко. Серед цих ідей – ідея Бога, ідея зовнішнього тілесного світу, ідея матеріального буття.

Ще одна проблема, яка хвилює Декарта, – це проблема істини й облуди (хиби). Якщо все, що я маю, дано мені Богом, і якщо він не вклав у мене здатності помилятися, то чому я помиляюся? Найголовнішими модусами мислення Декарт уважає розум і волю. Розум – це така форма мислення, у якій мисляче “Я” виступає як суб’єкт споглядання, сприймання. Воля – таке мислення, коли “Я” виступає як суб’єкт діяльності. Помилки виникають внаслідок неправильного поєднання розуму й волі у судженнях. На відміну від розуму, воля, або здатність вільного рішення, не має меж. Людина має свободу приймати рішення, здійснювати вибір. Оскільки воля значно ширша за розум, вона поширюється далеко за межі тих достовірних істин, які сприймаються нами інтуїтивно чи доводяться логікою. Звідси і виникають помилкові судження, у яких ми щось стверджуємо або заперечуємо щодо речей, про які не маємо чіткого знання. Щоб уникати хибних суджень потрібно стримувати волю та не переходити межі розуму. Свобода волі – це вияв божественного начала в людині, але саме через цю свободу людина потрапляє на шлях гріха у сфері моралі та помилки у пізнанні. Потрібно навчитися вміло користуватися волею, узгоджувати її з розумом. Декарт зауважує, що немає причини скаржитися, що Бог дав йому волю більшу за інтелект, оскільки воля, становлячи єдину і ніби неподільну річ, має, очевидно, таку природу, від якої не можна нічого відняти, не зруйнувавши її, тож чим вона більша, тим більше я повинен дякувати за доброту тому, хто мене нею обдарував. Людина, щоб уникнути помилок, мусить утримувати волю в межах свого знання та висловлювати судження тільки про речі, що чітко пізнаються розумом.

Одне із найважливіших положень філософії Декарта – розмежування матеріальної та духовної субстанції: розмежування душі й тіла, духу й матерії. Річ мисляча і річ матеріальна розглядаються Декартом як самостійні субстанції, підстава для цього – те, що розум сприймає їх чітко і ясно як незалежну одна від іншої. Атрибут матеріальної субстанції – протяжність, атрибут духовної – мислення.

Метод Декарта докорінно відрізняється від наукового методу Бекона. Він віддає перевагу методу логічної дедукції. Джерелом достовірного знання, на думку Декарта, може бути тільки людський розум, інтелект. Метод Декарта зафіксований у чотирьох правилах: перше правило – за істинні можна вважати лише ті положення, які не викликають жодного сумніву, які не потребують доведення, їх істинність просто очевидна; критерій істинності у Декарта – чіткість і ясність сприймання розумом; наприклад, твердження “ціле більше за частину” не потребує доказу, наш розум сприймає його як істинне, очевидне; друге правило – кожну складну річ або проблему потрібно ділити на прості складники і робити це доти, доки не прийдемо до простих, і очевидних нашому розуму речей; третє правило – потрібно дотримуватися певного порядку мислення, починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складних і важчих – це і є раціональна дедукція; тут необхідна інтуїція для встановлення логічних відношень між простими елементами знання; четверте правило – потрібно робити повний огляд, перелік усієї системи вивідного знання, всього ланцюга дедуктивних висновків, щоб не допустити помилки на якійсь із ланок. Декарт уважав, що дотримуючися певного порядку у висновках і керуючися правилами наукового методу, людський розум здатний проникнути в найвіддаленіші куточки світу.

Безпосередньою реакцією на дуалізм Декарта виявилося вчення Бенедикта Спінози (1632–1677). Він автор праць: “Богословсько-політичний трактат”, “Етика”. Цей філософ прагне подолати дуалізм свого попередника шляхом запровадження у філософію єдиної субстанції. На відміну від Декарта, Спіноза починає свою філософію не з суб’єкта, не з “Я”, не із самосвідомості, а з об’єкта, буття, субстанції. Субстанція, за Спінозою, – це самостійне, ні від чого незалежне буття. Вона причина самої себе (causa sui). З абсолютної довершеності субстанції постає необхідність її існування у таких працях, як “Основи філософії Декарта”, “Трактат про вдосконалення розуму” та інших, Спіноза характеризує субстанцію як вічну, безмежну, невизначену. Субстанція у Спінози – це Бог, водночас Він ототожнюється з природою (пантеїзм). Бог – це внутрішня щодо природних речей причина. Могутність Бога – закони й необхідність самої природи. Спіноза не ототожнює природу з матерією, матеріальне буття – один із нескінченних вимірів природи. Субстанція проявляється в нескінченному числі атрибутів, але людина здатна пізнавати лише два – мислення та протяжність.

Раціоналістичну теорію пізнання Декарта Спіноза доповнює поняттям “інтуїтивного пізнання” як адекватного розкриття природи речей. Інтуїція, за Спінозою, – найвищий вид пізнання. Розум здатний безпосередньо сприймати деякі адекватні ідеї, які виконують роль фундаменту для логічного міркування. Найважливіша серед них ідея Бога. Виходячи з цієї ідеї, за допомогою логічної дедукції можна відтворити об’єктивну логіку світу, осягнути всю природу. Загалом людина – це така частина природи, через яку вся природа приходить до самосвідомості, отже, головне призначення людини знати ідею кожної природної речі.

Спіноза розглядає людину як частину природи і наполягає на тому, що саме закони природи повинні визначати людське життя. Першою й єдиною основою людської доброчесності Спіноза вважає прагнення до збереження існування. Основа моральності – корисність, а корисне для людини все те, що веде до пізнання. “Під добром, зазначає Спіноза, я розумію те, що як ми напевно знаємо, для нас корисне. Під злом те, що як ми, напевно, знаємо, перешкоджає нам мати якесь добро”. Пізнаючи Бога, людина отримує внутрішню свободу і щастя. Чим більше ми знаємо, тим менше ми залежимо від зовнішніх обставин, а отже, і менше страждаємо. Окрім того, сам процес пізнання дає людині сильний афект радості, чим звільняє від руйнівних пристрастей.

Спіноза – детермініст, “у природі речей немає нічого випадкового”. Випадковість – це тільки продукт людської уяви і виникає внаслідок браку знань. На відміну від уяви, розум прагне пізнати всі речі як необхідні. Людина не має свободи, вона усвідомлює свої бажання, але не знає причин, якими вони детерміновані.

Методологічна основа філософії Готфріда Ляйбніца (1646–1716) – раціоналізм. На його думку, головні принципи мислення – це водночас і закони природи. Він виокремлює п’ять таких головних принципів: закон загальних відмінностей, закон тотожності, закон монадної дискретності, закон безперервності, закон достатньої підстави.

Ляйбніц не приймає картезіанський дуалізм душі й тіла, а також не приймає спосіб, у який Спіноза долає цей дуалізм. Він пропонує своє вчення про індивідуальні субстанції – монади. Монади – це ідеальні начала речей, усі речі складаються з монад, вони прості субстанції, які не мають частин. Монади не можуть виникнути або бути зруйнованими природним шляхом. Вони створюються Богом і, як і Бог, вічні. За Ляйбніцем, існує три класи монад: “голі” монади, душі, духи. Бог – монада монад. Він володіє максимумом активності. Такі складні субстанції, як речі, тіла, рослини, тварини, люди формуються природним шляхом і набувають ознак тілесності, множинності та протяжності. Монади замкнуті, вони нічого не сприймають із зовні, а все створюють завдяки власній діяльності. Взаємодія відбувається завдяки наперед установленій гармонії.

Ляйбніц критикує емпіризм і його вчення про душу як “чисту дошку”, що отримує всі свої ідеї із зовнішнього досвіду, пасивно віддзеркалює дії зовнішніх причин. Він, як і Декарт, уважає, що всі ідеї вроджені, але це переважно темні перцепції, до чіткого усвідомлення яких душа ще повинна прийти у своєму духовному розвитку. Вічні та необхідні істини розуму належать нашій душі, на них ґрунтується уся наша діяльність як розумних істот, але це не означає, що ми їх весь час усвідомлюємо, свідомо мислимо, для їх розуміння потрібні додаткові інтелектуальні зусилля.

Основні гносеологічні ідеї Ляйбніц виклав у праці “Нові дослідження людського розуму”, він також автор творів: “Теодицея”, “Монадологія”, “Розмірковування про метафізику” та інші.

У “Теодицеї” Ляйбніц обґрунтовує думку, що наш світ – найбільш гармонійний світ, найліпший із усіх можливих. Саме у нашому світі виникає найліпша держава, сформувалася “найліпша монархія”, у ньому існує лише стільки зла і нещастя, щоб зберігати загальну гармонію. Щастя, радість, добро можна оцінити тільки на тлі страждань, зла, смутку. Ляйбніц розрізняє три види зла: метафізичне (недосконалість усіх земних творінь), фізичне (страждання), моральне (гріх). Відповідно до цього він говорить про три види необхідності – метафізичну (або логічну, згідно з якою існує лише те, що логічно несуперечливе), фізичну (вона збігається з фізичною каузальністю, яка не має винятків), моральну. Недосконалість людини, на думку Ляйбніца, спричинена недостатком у неї знань, вдосконалювати себе можна і потрібно через освіту.