2.5. Енциклопедична філософія Аристотеля

Аристотель (384–322 рр. до н.е.) народився в Македонії, місті Стагіра. Був учителем Александра Македонського. Заснував у Афінах свою філософську школу – перипатетичну. Твори: “Перша філософія”, “Фізика”, “Про небо”, “Про душу”, “Політика”, “Етика”, “Риторика”, “Поетика”, “Органон”. Як зазначає Б. Рассел, погляди Платона доповнені здоровим глуздом – це і є метафізика Аристотеля.

Аристотель не прийняв платонівського вчення про сутності як надчуттєві ідеї, він також відкинув тезу про надчуттєве Єдине. Аристотелеві форми існують у самих речах, а Єдине – це те саме, що і буття речі. За Аристотелем, змогу сущим бути дає форма (ειδος), або енергія. Форма робить матерію дійсністю, дає змогу бути чимось. Матерія це потенційне (можливе) суще; перехід до дійсного (актуального) відбувається через рух, завдяки формі. Матерія – це можливість, вона може бути, а може і не бути.

Рух завжди має якусь початкову причину. Це щось, що рухає, може бути якимось іншим сущим, тобто творчою причиною, яка надає форми матерії, маючи на думці вид (форму), тобто мету (кінцеву причину) своєї творчої енергії. Проте матерія в Аристотеля неповністю пасивна. Вона жадає форми, існує як потенціал. Рух вічний, енергія передує можливості. Аристотель приходить до висновку, що, очевидно, існує Першорушій, який ніколи не переходив із потенціального в актуальне, його сутністю є тільки енергія, він нетілесний і нематеріальний.

Першорушій ототожнюється Аристотелем із богом. Він стає передумовою тлумачення суті сущих, а також буття самого собою. Бог виявляється першоосновою буття. Він чистий вид, він мислить чистий вид, що є його власною сутністю й енергією. Бог мислить сам себе, він байдужий і відчужений. Якщо буття сущого в Аристотеля ототожнюється з енергією як рухом, то буття Першорушія ототожнюється з енергією як нерухомістю.

“Буття”, за Аристотелем, – це не категорія, першою категорією виявляється “сутність”, а сутність – це і є буття у своїй безпосередності, сутність відповідає на запитання: “що є річ?”. Сутність (форма) – це начало й причина буття, вона форма чуттєвої речі.

Багато дослідників уважають, що головним досягненням Аристотеля в онтології стало виокремлення двох класів категорій – які належать до чистого буття (до сфери, яка пізніше названа метафізичною онтологією) і до буття упорядкованої світобудови (те, що отримало назву натурфілософії). Перша філософія (метафізика), яку Аристотель визначив як науку, що досліджує суще як таке, а також те, що властиве йому, використовує поняття буття, становлення, акту, потенції, матерії, форми, а також десять категорій (субстанція, кількість, якість, місце, час та ін.). Натомість предметом фізики виявляється становлення та пов’язаний з ним рух і зміна щодо оточуючого світу та світобудови і душі.

Теорія пізнання. Першим рівнем пізнання Аристотель уважає чуттєвість, але через неї ми пізнаємо лише одиничне. Розум пізнає загальне. Мета пізнання – пізнати загальне. Аристотель заклав теоретичні засади логіки як науки. Сформулював закон суперечності, виключення третього, закон тотожності та закон достатньої підстави

Етика. У творі “Етика” Аристотель подає чітку структуру людської душі, до неї входять три частини: рослинна, тваринна та розумна душа. Саме розум відрізняє людину від інших живих істот. Розумна частина душі містить у собі розсудок і власне розум, тобто практичний та теоретичний розум. Відповідно до цього Аристотель поділяє всі доброчесності на дві групи: інтелектуальні (вони набуваються через навчання) та етичні – як результат звички. Чесноти для Аристотеля – це засіб досягнення щастя, а досконале щастя – це споглядання.

Аристотель дотримується думки, що етика частина політики. Він наводить такі аргументи: абсолютно неможливо брати участь у суспільному житті, не володіючи певними етичними якостями, а саме, якщо людина не достойна. Бути достойним, за Аристотелем, – означає мати доброчесності а той, хто збирається діяти в суспільному та політичному житті повинен бути людиною доброчесною. Гарантія доброчесного життя, за Аристотелем, – це помірність, ухиляння від крайнощів.

Політика. На думку Аристотеля, життя в державі – це природна сутність людини. Держава утворюється з об’єднання сімей. Стосунки в ній базуються на стосунках, що властиві сім’ї (чоловік-жінка, господар-раб). Держава вища за сім’ю й окрему людину. Держава забезпечує обмін, порядок і щасливе життя. Мета держави виховувати, плекати культурних, шляхетних людей. Ідеальна та держава, яка забезпечує максимально можливу міру щасливого життя для найбільшої кількості громадян. Аристотель говорить про природність рабства, природно, що існують раби і вільні люди. Розрізняє такі форми держави: позитивні (монархія, аристократія, політея), негативні: (тиранія, олігархія, демократія).

Як зазначав Е. Гуссерль у праці “Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія”, найбільш істотне у людині античності – це “філософська” форма існування, тобто прагнення зробити себе та своє життя вільним, побудувати його правила, зважаючи на правила чистого розуму, на філософію.