4.6. Система об’єктивного ідеалізму Гегеля

Поряд із Кантом, Фіхте, Шеллінгом, Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831) один із найвидатніших філософів-представників німецької класичної філософії. Головні праці: “Народна релігія й християнство”, “Феноменологія духу”, “Енциклопедія філософських наук”, “Філософія права”, “Філософія історії”. Цей філософ після критики традиційної метафізики Кантом здійснив чи не останню (якщо не враховувати Артура Шопенгауера) грандіозну спробу вибудувати метафізичну систему, яка знайшла віддзеркалення у праці “Енциклопедія філософських наук”. Але для цього йому знадобилися нові методологічні підходи. По-перше, він відстоює позиції радикального раціоналізму, а по-друге, доповнює класичну логіку діалектичною. Світ це – думка, й істина досягається тільки через думку. Уся реальність ґрунтується на законах діалектичної логіки. Першопричина всього – Абсолютна Ідея. Як система категорій вона розгортає себе за правилами діалектичної тріади: теза-антитеза-синтез. У Гегеля, оскільки закони мислення відповідають законам буття, онтологія та логіка практично збігаються.

У праці “Наука логіки” Гегель зазначає, що категорію “буття” часто уявляють собі як абсолютне багатство, а “ніщо”, навпаки, як абсолютну бідність. Проте якщо розглядати весь світ і казати “все є” – і не казати нічого більше, то ми залишаємо поза увагою все визначене, і маємо замість абсолютної повноти абсолютну порожнечу. Ніщо теж не визначене. Буття та ніщо, за Гегелем, – це просто порожні абстракції. Істину як буття, так і ніщо виявляє їх єдність – становлення.

Гегель розрізняє становлення логічне, становлення як життя та становлення як дух. Однак він наголошує, що принцип становлення застосовний лише для царства духу; природа не розвивається у часі, а тільки урізноманітнюється у просторі. Результатом становлення виявляється наявне буття – це буття вже з певною визначеністю, воно конечне й обмежене має свою міру, яка є результатом єдності кількості та якості.

Якість, кількість, міра, за Гегелем, – це різні стани деякого субстрату, а субстрат – це сутність. На відміну від багатьох попередників, Гегель уважає, що сутність не перебуває поза явищем. Вона не може існувати сама собою, вона з’являється, сутність – це те, що існує, існування – це явище, а явище – це вираження певних сутностей.

За Гегелем, дійсність – це перетворена у безпосередню єдність сутність й існування. Дійсність – це не лише здійснена можливість, але і можливості розвитку. Дійсність повинна відповідати поняттю, а поняття – це абсолютна творча сила, яка породжує все наявне, всі конкретні предмети. А звідси випливає й те, що істина – це відповідність об’єктивності поняттю. Предмети істинні тільки тоді, коли вони є тим, чим повинні бути, тобто коли їх реальність відповідає їх поняттю.

Про природу, а її Гегель визначає як інобуття Абсолютної Ідеї, він веде мову в у другому томі “Енциклопедії філософських наук” – “Філософія природи”. Природа об’єктивна, оскільки суб’єкт у ній відчужений. Вона пізнавана, оскільки дух долає відчуження. У природі не існує свободи. Тут дух скований, душі виникають тоді коли духовному началу вдається вирватися на свободу з пасивної матерії. Філософське вчення про природу у Гегеля поділяється на: механіку, фізику, органічну фізику (біологію). Вершину розвитку природи Гегель вбачає у тваринному організмі. Матерію виводить із категорій простору, часу, руху як їх діалектичну єдність.

Якщо у логіці дух був “мисленням у собі”, у природі – відчуженим “буттям для іншого”, то у “Філософії духу” він уже розглядається як такий, що вивільнився та існує для-себе. У філософії духу Гегель досліджує індивідуальну й суспільну свідомість людей. У вченні про суб’єктивний дух: (антропологія, феноменологія духу, психологія) розглядає становлення психіки людини, її індивідуальне й колективне пізнання. Природне тут домінує над духовним.

У вченні про об’єктивний дух: (абстрактне право, мораль, моральність [сім’я, громадянське суспільство, держава]) предметом дослідження стають соціальні процеси, інститути та суспільна свідомість.

Абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія) – це єдність суб’єктивного й об’єктивного, що досягається через розуміння. Філософія вищий ступінь Абсолютного духу, вона здійснює синтез і повне розкриття істин, що містяться в мистецтві та релігії. Тільки через філософію можна адекватно пізнавати Абсолютну Ідею, а отже, й глибинні засади світобудови.