7.2. Аналітична психологія к. Г. Юнга

Карл Густав Юнг (1875–1961) – швейцарський психоаналітик, теоретик глибинного психоаналізу, творець одного з напрямків психоаналізу – аналітичної психології. На відміну від Фройда, він прийшов до розуміння неминучості суб’єктивізму будь-якої психології. Юнг також не прийняв фройдівського біологізму в розумінні людини, а намагався аналізувати її як істоту духовну, релігійну. Він, на противагу Фройду, наголошував, що причина неврозів у сьогоденні, а дитячі фантазії – другорядні.

Юнг, як і Фройд, наполягав, що людське життя детермінується не тільки свідомістю, але й несвідомим. За його словами, одну п’яту, одну третину чи навіть половину життя людина проживає у несвідомому стані (раннє дитинство, сон, інстинктивні функції). Свідомості властива певна звуженість, у кожен момент вона здатна засвоїти тільки обмежений об’єм матеріалу, все решта при цьому виявляється несвідомим.

Несвідомі процеси для безпосереднього спостереження не доступні, їх продукти, які перетинають поріг свідомості, можна поділити на два класи. До першого класу належить матеріал, який має явно індивідуальне походження – це продукти індивідуального несвідомого. До другого класу Юнг зараховує продукти колективного несвідомого.

Індивідуальне несвідоме (особисте, персональне несвідоме) – віддзеркалює особистісний досвід окремої людини і складається з переживань, які колись були свідомими, але через забуття або витіснення втратили свій свідомий характер, а також підпорогові сприйняття. Індивідуальне несвідоме відповідає образу тіні, який часто зустрічається у сновидіннях. Тінь – це негативна частина особистості, сума прихованих, невигідних властивостей, або недостатньо розвинутих змістів особистого несвідомого.

Колективне несвідоме – вміщує в собі загальнолюдський досвід. Це резервуар усіх архетипів. Юнг зазначає, що, як і наше тіло, душа має власну історію, можна звичайно дивуватися, чому в людини апендицит. Хто знає для чого він? Ми просто з ним народжуємося, як і тіло, наше несвідоме вмістилище реліктових останків і спогадів про минуле. Дослідження структури колективного несвідомого приводять до таких же дивовижних відкриттів, що і заняття порівняльною анатомією. Мозок має свою історію, він несе на собі сліди цієї історії так, як і тіло, там є архаїчні залишки.

У „Тевістокських лекціях” Юнг наводить такий приклад. Один американський негр розповів йому сон, у якому одним із персонажів виявилася людина розіп’ята на колесі. Але цей негр був дуже малоосвіченою людиною з Півдня, причому він не володів особливим інтелектом. Юнг зазначає, що враховуючи загальновідому релігійність негрів, можна було б з більшою ймовірністю очікувати, що він побачить у сні людину розп’яту на хресті. Хрест був частиною його власного досвіду. Висновок Юнга: очевидно, тут йде мова про архетипний образ, оскільки розп’яття на колесі – міфологічний мотив. Це давнє колесо-сонце, розп’яття на ньому вважалося жертвою, якою намагалися умилостивити сонячного бога. Ідея сонячного колеса стара, як свідчать пам’ятники, знайдені в Родезії, ми можемо простежувати її аж до епох мезоліту та палеоліту. Тут треба врахувати, що справжнє колесо винайдено тільки в бронзовому віці, а в епоху палеоліту люди ще не мали такого інструменту. Отже, колесо-сонце, знайдене в Родезії, у свій час було оригінальним прозрінням, архетипним прообразом. Образ кола, проте ненатуралістичний: воно завжди розділялося на чотири чи вісім секторів. Такий символ – розсічене коло – зустрічається протягом всієї історії людства, а також у сновидіннях сучасних людей. Можна навіть припустити, що винахід справжнього колеса почався з появи такого видіння. Сон згаданого негра виявився повторенням грецького міфологічного мотиву Іксіона, якого Зевс покарав за образу богів та людей і прикував до колеса, що безперервно обертається. Юнг зауважує, що негр навряд чи вивчав грецьку міфологію, чи бачив якісь грецькі сюжети, окрім того, зображення Іксіона достатньо рідкісні.

Отже, за визначенням Юнга, архетипи – це формальні зразки поведінки чи символічні образи, на основі яких оформлюються конкретні, наповнені змістом образи, які відповідають у реальному житті стереотипам свідомої діяльності людини. Очевидно, існує стільки ж архетипів, скільки життєвих ситуацій. В аналітичній психології описані архетипи Великої Матері, Старого Мудреця, Трійці, Четвериці, Дитини, Звіра, Персони, Тіні, Аніми/Анімуса, Самості та інші. Усі архетипні образи амбівалентні (вони водночас мають і позитивну сторону, і негативну, перебувають ніби “по той бік добра і зла”). Ознака колективних образів “космічність”, часова і просторова нескінченність, ненормальні швидкості й масштаби. Переживання архетипних символів поєднує водночас і захоплення, і жах, поклоніння та страх. Архетипи виявляють себе у міфах і казках, а також сновидіннях і видіння, таємних (езотеричних) ученнях.

Особливу увагу Юнг звертає на архетипи, що стосуються структури особистості – це Персона, Тінь, Аніма/Анімус, Самість.

Персона – своєрідна маска, яку особистість одягає у відповідь на вимоги соціального оточення. Персона лише фрагмент колективної психіки, вона інсценує індивідуальність.

Несвідомі процеси перебувають у компенсаторному зв’язку із свідомістю. Свідоме й несвідоме взаємно доповнюють ціле, яке символізується архетипом Самості.

Самість – центральний архетип особистості, довкола якого концентруються всі психічні властивості людини, центр тотальної особистості. Оскільки Самість охоплює не лише свідому, але і несвідому психіку, то вона виявляється вищою за нас величиною. Самість не можна повністю пізнати, тому, що частина не може знати цілого. Юнг називає Самість Богом у нас, Христос символ Самості. Завдання людини – стати власною Самістю, вивільнитися від персони й образів колективного несвідомого.

Несвідоме найчастіше символізується водою. Юнг зазначає, що той, хто дивиться у дзеркало вод, бачить своє власне відображення. Не всі до цього готові, усе негативне, як правило, проектується на інших, на зовнішній світ, якщо людина здатна побачити власну тінь і витримати знання про неї, то вона зустрічається із власним несвідомим. Після того як на поверхні вод бачимо власне обличчя, починають з’являтися інші живі істоти – риби, русалки, сирени, феї. Тут Юнг виокремлює два архетипи: Аніма й Анімус. У них зібрано вже колективне несвідоме. Тінь у принципі роздивитися нескладно, як каже Юнг, людина здатна визнати відносне зло своєї природи, але спроба зазирнути в обличчя абсолютного зла рідкісний і вражаючий за впливом досвідом.

Аніма – це душа, але це не душа як філософське поняття, а природний архетип, це частина жіночої душі в чоловікові. Чоловіча сутність апріорно налаштована на жінку. У несвідомому чоловіка наявний успадкований колективний образ жінки, за допомогою якого він пізнає жіночу природу. Аніма – це той фактор, який породжує проекції, з’являючись у снах, візіях чи фантазіях, вона завжди набуває персоніфікованої форми. Чоловік бажає тієї жінки, яка відповідала б його особливому типу власної несвідомої жіночності, тобто жінку, яка була б здатна прийняти проекцію його душі.

Аніма передусім проявляється як хаотичний життєвий потяг, водночас у ній є щось від таємного знання та прихованої мудрості. Разом з архетипом Аніми ми вступаємо у царство богів. Усе те, що стосується її є безумовно значимим, небезпечним, магічним. Бажаючи життя, вона бажає і добра й зла, життя – це не тільки благо, але і зло. Аніма консервативна, вона зберігає в собі давнє людство. Античній людині Аніма з’являлася як богиня чи як відьма. У середньовіччі – це Марія чи Церква.

Тоді як Аніма – це материнський Ерос (відповідає за настрої), то Анімус – це батьківський Логос (відповідає за думки) – водночас чарівник, гном. Юнг наголошує, що хоча впливи цих двох архетипів можна усвідомлювати, самі вони перебувають поза свідомістю, недоступні для сприйняття й волі. Вони завжди залишаються автономними і можуть усвідомлюватися лише через стосунки з партнером протилежної статі.

Між Персоною й Анімою існує компенсаторне відношення, Аніма протистоїть Персоні. Ідентифікація із соціальною роллю стає джерелом неврозів. Тією мірою, якою світ спонукає індивіда до ідентифікації з маскою, тією ж мірою індивід зазнає впливу із середини. Несвідоме подавляє “я” з тією ж силою, якою його пригнічує Персона. Юнг зазначає, що стосовно Персони легше здійсни розрізнення, від Аніми ж відрізнити себе дуже важко.

Ланка, яка пов’язує особисте й колективне несвідоме, за Юнгом, – комплекс, який засвідчує силу й владу несвідомого над свідомими процесами. Людина випрацьовує штучний комплекс поведінки, що приховує її несвідомі глибини “я”.

Загалом людина, що володіє свідомістю, змушена пристосовуватися до свого внутрішнього світу. Юнг розрізняє два типи мислення: перше із них – логічне, направлене, яке відбувається у судженнях, словесне, вимагає зусиль волі, воно втомлює; друге – ненаправлене, міфологічне, яке є потоком образів, а не понять. Дикун, первісна людина зберігає гармонію внутрішнього й зовнішнього світу за допомогою міфології, магії, ритуалів. Дикун просто пристосовує весь зовнішній досвід до душевних подій, він несхильний до об’єктивного мислення. Міфологічне мислення дозволяє адаптуватися до внутрішнього світу, встановити рівновагу із силами несвідомого. У сновидіннях контроль логічного мислення послаблюється і ми знову вступаємо у втрачений для нашої свідомості фантастичний світ.

Юнг уважає, що релігія вічна, вона необхідна передусім як засіб збереження психічного здоров’я. Релігійна символіка – це запобіжник від енергії несвідомого. Цивілізація, яка втрачає своїх богів, свої міфи – приречена. Міф дає підґрунтя для існування, встановлює життєві координати. Коли міф руйнується, людина втрачає смисл свого існування.

Той факт, що на нас впливає (діє) Божество ми можемо констатувати лише через психіку. При цьому ми нездатні з’ясувати, чи ці впливи спричиняє Бог, чи наше несвідоме. Неможливо визначити, чи є Божество і несвідоме двома різними величинами. Точніше кажучи, образ Бога збігається не з несвідомим взагалі, а з його певним елементом – архетипом Самості. Емпірично неможливо відділити цей архетип від образу Бога. Емпірично достатньо впевнено можна констатувати, що в несвідомому наявний архетип цілісності, він спонтанно виявляє себе у сновидіннях, і що певна, незалежна від свідомої волі, тенденція полягає у тому, щоб стягувати інші архетипи до цього центру. Цей архетип породжує символи, що споконвіку характеризують і виражають Божество.

Мистецтво виявляється моделлю онтології несвідомого. Адже, на думку Юнга, існує два типи творчості – психологічний і візіонерський. Психологічний тип творчості завжди знаходиться у межах психологічно зрозумілого. Зміст психологічного типу доступний звичайній людській свідомості: життєвий досвід, пристрасні переживання, людська доля. Візіонерське мистецтво – перед ним людина завжди здивована, розгублена, інколи відчуває навіть відразу. Тут оживають сновидіння, нічні страхи, тривожні передчуття. Прикладом такого виду творчості є друга частина “Фауста” Гете, твори Вагнера. Поети, ясновидці, пророки інколи бачать духів, демонів, богів та інше. Те, що з’являється у візіонерському переживанні, є одним з образів колективного несвідомого. Часто давні міфологічні мотиви можуть ховатися за сучасною образною мовою та сучасними реаліями: наприклад, замість бою з драконом – залізнична катастрофа.

Юнг також зазначає, що у своїй лікарській праці він помітив, окрім багатьох індивідуальних відмінностей у людській психології, існування цілої низки і типових відмінностей. Передусім це два психологічні типи: інтровертний та екстравертний. Якщо орієнтування за об’єктом і за об’єктивними даними є виражено домінуючими – то це екстравертний тип. Настанова несвідомого при екстравертній настанові свідомості буде інтровертною. Для інтровертного типу вирішальна суб’єктивна домінанта. Як класичний приклад інтровертного мислення Юнг називає Тертуліана, а класичним прикладом екстравертного – Орігена. З цієї позиції у праці “Психологічні типи” він також розглядає дискусію між номіналістами та реалістами, емпіристами, сенсуалістами та раціоналістами.

Юнг зазначає, що сенсуаліст відстоює достовірність своєї “реальності”, а людина ідеї утверджує достовірність своєї психологічної дійсності. Психологія повинна прийняти факт існування цих двох (чи кількох) типів і у будь-якому випадку ніколи не приймати одного з типів як непорозуміння іншого; вона не повинна ніколи робити серйозної спроби зводити один тип до іншого, тут потрібні різні принципи психологічного пояснення.

Як один із аргументів на користь цього у Юнга виступає онтологічне доведення існування Бога. Він зауважує, що незважаючи на те, що Кант, здавалося б, ґрунтовно заперечив онтологічний аргумент, низка філософів після Канта взялися за цей аргумент. І виявилося, що в наш час ми так само далеко, або ще далі – до примирення таких пар протилежностей, як ідеалізм і реалізм, спіритуалізм чи матеріалізм, у тому числі залучаючи і всі побічні питання, аніж то було у перші періоди середньовіччя, коли принаймні було одне спільне світобачення. За словами Юнга, на користь онтологічного доведення, напевне, не знайдеться якогось логічного аргументу, здатного задовольнити наш сучасний інтелект. І це тому, що онтологічний аргумент сам у собі нічого спільного з логікою не має. У тій формі, у якій її передав історії Ансельм, онтологічне доведення – це не що інше, як психологічний факт, який лише згодом був інтелектуалізований чи раціоналізований, що, звичайно, не обійшлося без petitio principii та інших софізмів. Проте, на думку Юнга, саме це засвідчує значимість онтологічного аргументу, він продовжує існувати. Тут потрібно брати до уваги сам факт, а не його софістичні обгрунтування; єдина помилка онтологічного аргументу полягає в тому, що він намагається логічно аргументувати, тоді як насправді він значно важливіший, аніж просто логічні доведення; тут ми маємо справу з психологічним фактом, виявлення та дієвість якого так вражають своєю очевидністю, що цей факт жодної аргументації не потребує взагалі.

Особливу увагу Юнг приділяє важливості боротьби з тінню. Він доходить висновку, що події 30–40-х рр. ХХ ст. наводять на думку про специфічні психічні розлади. Ще у 1918 р., зазначає Юнг, він помітив специфічні порушення у несвідомій сфері своїх пацієнтів, які неможливо було пояснити їх індивідуальною психологією. Порушення у сфері колективного несвідомого Юнг виявляв у кожного свого німецького пацієнта. Але виявилося, що це властиво не лише німцям, хоча німці чутливіші. Поразка і соціальні катастрофи посилили стадний інстинкт у Німеччині, вочевидь, Німеччина стала першою жертвою серед західних націй – жертвою масового руху, який спричинився підйомом сил, які до того спали глибоко в несвідомому. Ці сили повинні були відіграти роль компенсації.

Хвиля, яка піднялася із глибин несвідомого після Першої світової війни, знайшла відбиток у індивідуальних сновидіннях, у формі колективних, міфологічних символів, що виражали первісні інстинкти, насилля та жорстокість, тобто сили тьми. Коли подібні символи проявляються у великої кількості індивідів і є для них незрозумілими, вони притягують таких індивідів один до одного ніби магнітом, і так формується натовп. Лідер для натовпу незабаром знайдеться – особистість, яка має найменшу опірність, найменше почуття відповідальності, і через причини своїх низьких схильностей, найбільшу волю до влади.

Натиск масових інстинктів був симптомом компенсаторного руху несвідомого. Такий рух став можливим, тому, що у свідомості людей утворилося відчуження від природних законів людського існування. Завдяки індустріалізації величезні групи населення були відірвані від свого коріння та зібрані разом у крупних центрах. Ця нова форма існування – із своєю масовою психологією та соціальною залежністю від коливань ринку й оплати праці – породила на світ індивіда, який був нестабільним, незахищеним і піддавався впливам. Відчуття індивідуальної слабкості, пов’язане, звичайно, із небуттям, компенсовано досі не знаним прагненням влади.

Німці бажали порядку, але вони припустилися фатальної помилки, обравши своїм лідером головну жертву безпорядку і неконтрольованих бажань. Як і решта світу, вони не розуміли, у чому полягає значення Гітлера, не розуміли, що він символізував те, що є в кожному індивіді. Він був персоніфікацією всіх низьких людських виявів. Він був абсолютно не здатною, не адаптивною, безвідповідальною і психопатичною особистістю, сповненою порожніми, дитячими фантазіями, але обдарованою гострою інтуїцією щура чи безпритульника. Він представляв тінь, нижчий бік особистості кожного, у грандіозних масштабах, і це була друга причина, за якою за ним пішли.

На думку Юнга, людські войовничі інстинкти неможливо викорінити, а тому стан абсолютного миру неможливий, конфлікт завжди залишається. Але тут справа за кожним, потрібно свою агресивність повернути в себе. Психолог вірить у індивідуальне, як єдиний носій думки і життя в цілому. Усе, що перевищує розміри конкретної людини, водночас пробуджує відповідні нелюдські сили в її несвідомому. У будь-якій країні Заходу існують невеликі групи “підривних елементів”, і зупинити розповсюдження їх ідей може лише критичний розум окремого вищою мірою розвиненого і розумово стабільного шару населення. Не потрібно переоцінювати “товщину” цього шару. У кожній країні вона різна й залежить від національних особливостей народу.

Маса придушує проникливість і вдумливість, і якщо поріг подолано, то наступає своєрідне колективне безумство, яке швидко перетворюється у психічну епідемію. За таких умов на самий верх піднімаються ті елементи, які в епоху правління розуму вважаються асоціальними і існування яких суспільство лише терпить. Противагою масовій свідомості Юнг уважає релігію. Спротив організованій масі може здійснити лише людина, яка так само добре організована у своїй індивідуальності як маса. Індивіду у його роз’єднаному стані потрібен принцип упорядкування та спрямування. Ego-свідомість хоче, щоб цю роль відігравала його воля, але при цьому залишає поза увагою потужні фактори несвідомого, які перебувають на шляху. Вона повинна пережити їх чи володіти нумінозним символом, який їх виражає й веде до їх синтезу.

Отже, будь-яка людина, яка має хоч якусь ego-свідомість, не сумнівається у тому, що знає сама себе, але ego знає тільки свій зміст і не знає несвідомого. “Псіхе” подібне до тіла, про фізіологію й анатомію якого звичайна людина теж мало знає. Структура й фізіологія мозку не пояснює психічний процес. “Псіхе” має специфічну природу. Юнг наголошує на тому, що у широкій зоні несвідомого, яка надійно захищена від критики і контролю свідомості, ми абсолютно беззахисні, відкриті усім видам психічних впливів і психічних інфекцій. Без свідомості не було б практично ніякого світу, оскільки світ існує для нас лише у тій мірі, у якій його усвідомлено відображає “псіхе”. Свідомість – попередня умова буття.

Праці Юнга: “Психологічні типи”, “Тевістокскі лекції”, “Відповідь Іову”, “Спогади. Роздуми. Сновидіння”, “Психологія і алхімія”, “Про сутність сновидінь”, “Нариси з аналітичної психології”.