4. Філософія нового часу

ТА НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

4.1. Особливості філософської парадигми Нового часу.

4.2. Емпіризм і раціоналізм у філософії Нового часу.

4.3. Докритичний період творчості Канта.

4.4. Вихідні принципи “Критики чистого розуму”.

4.5. Етика Канта.

4.6. Система об’єктивного ідеалізму Гегеля.

Ключові категорії, поняття, терміни: метафізика, логіка, гносеологія, онтологія, раціоналізм, емпіризм, сенсуалізм, індукція, дедукція, дуалізм, монізм, плюралізм, субстанція, монада, атрибут, модус, апріоризм, паралогізм, антиномізм, агностицизм, аналітичні судження, синтетичні судження, трансценденталізм, категоричний імператив, діалектика.

4.1. Особливості філософської парадигми Нового часу

Істотна особливість епохи Нового часу – те, що в цей період сформувалося розуміння раціональності, яке значною мірою зберігається і до сьогодні. Потрібно звернути увагу на те, що саме у Новий час сформувалася наука в сучасному розумінні слова. Відрізок часу від дати публікації праці Коперника “Про обертання небесних сфер” (1543) до публікації праці Ньютона “Математичні начала натурфілософії” (1687) називають періодом (першої) наукової революції. Народження науки в цьому випадку ототожнюється з народженням сучасної фізики та необхідного для неї математичного апарату. У XVII ст. відбувається визнання соціального статусу науки, народження її у якості особливого соціального інституту. Так у 1662 р. виникає Лондонське королівське товариство, а в 1666 р. – Паризька академія наук.

Наука стала узаконеною завдяки даній нею гарантії невтручання в діяльність пануючих інститутів. Вона різко відмежувала себе від інших феноменів культури та їх цінностей, тобто від релігії, моралі, освіти. У статуті Лондонського королівського товариства, який сформульований Робертом Гуком, записано, що мета Товариства: “вдосконалення знання про природні предмети і всі корисні мистецтва... за допомогою експериментів (не втручаючись у богослов’я, метафізику, мораль, політику, граматику, риторику чи логіку)”.

У філософії Нового часу домінуючою стає парадигма філософського мислення “cogito”. Перевага надається гносеологічній проблематиці. Філософи намагаються розробити універсальний метод пізнання. Підчас вирішення цього питання вони розділилися на дві основні течії – емпіристи (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк) і раціоналісти (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Ляйбніц).

Провідні філософи Нового часу, які також були і видатними природодослідниками, зробили спробу вибудовувати філософські системи за зразками науки. У цей період відбувається секуляризація філософії: заміна тиску авторитету церкви авторитетом науки. Відновлюється довіра до розуму. “Монархічна” модель Бога замінюється “деїстичною”, світ у Новий час уже розглядається як механізм, а Бог як годинникар. Окрім цього, у філософії Нового часу відбувається радикалізація сумніву, античне “здивування” витісняється “сумнівом”. Людина втрачає винятковий статус у світобудові, водночас посилюється зацікавленість соціально-етичною проблематикою, філософи пропонують низку доктрин розумного облаштування суспільства.

Загалом філософія у Новий час перебирає від релігії роль чинника єдності соціокультурного буття.