5.3. Романтизм і німецька класична філософія

Незаперечний той факт, що класицизм і романтизм у Німеччині не тільки довший час існували паралельно, але й обидві течії мали певне ідеалістичне підґрунтя. На романтизм раннього періоду мали вплив: філософські думки Йогана Готліба Фіхте (1762–1814) та Ф. В. Й. Шеллінга (1775–1854). Фіхте навіть називають передовим філософом романтичної доби. Саме він дуже чітко поставив “Я” у центр світу.

І. Бичко акцентує увагу на тому, що філософська позиція Шеллінга відіграла особливу роль у розгортанні кризи німецької класичної філософії. Зазнавши глибокого впливу пантеїстичної філософії Спінози, Шеллінг приходить до думки про єдність природи та людського духу. (Природа – це видимий дух, а дух – невидима природа). У вступі до праці “Система трансцендентального ідеалізму” (1800), яка вважається квінтесенцією його філософських поглядів раннього періоду, він розкриває поняття трансцендентальної філософії; зазначає, що будь-яке знання ґрунтується на збіжності об’єктивного й суб’єктивного, істина полягає якраз у збіжності уявлень із відповідними їм предметами. Сукупність усього винятково об’єктивного у нашому знанні Шеллінг називає природою; сукупність усього суб’єктивного називає “Я” чи інтелігенцією.

Ці два поняття протилежні. Але в кожному знанні потрібний збіг того й іншого, завдання якраз і полягає в тому, щоб пояснити цей збіг. Можливі два варіанти розгляду проблеми: ми приймаємо у якості первинного об’єктивне і запитуємо, як до нього приєднується суб'єктивне, яке з ним збігається? Або в якості первинного визнаємо суб’єктивне, і тоді завдання полягає в тому, щоб пояснити, як до нього приєднується об’єктивне. Як природа стає чимось таким, що уявляється? Як до природи приєднується інтелігенція? У цьому випадку природа чи об’єктивне сприймається в якості первинного. Це завдання природознавства. Будь-якому природознавству властиве прагнення йти від природи до інтелігенції, привнести у явища природи теорію. Найвищим ступенем досконалості природознавства було б повне одухотворення всіх законів природи, яке перетворило б їх у закони споглядання та мислення. Феномени (матеріальне) повинні повністю зникнути, залишитися мають тільки закони (формальне). Найдосконалішою була б така теорія природи, у якій природа повністю б розчинилася в інтелігенціях. Природознавству притаманна тенденція наділяти природу розумом, і саме тому природознавство стає натурфілософією, отже, завдання натурфілософії вважати первинним об’єктивне і виводити з нього суб’єктивне. Якщо ж трансцендентальна філософія існує, то їй залишається йти тільки у зворотному напрямку – виходити із суб’єктивного в якості первинного й абсолютного і виводити з нього об’єктивне. Подібно до того як натурфілософ намагається усунути все суб’єктивне у своїх знаннях, так і трансцендентальний філософ намагається не допускати об’єктивного у чисто суб’єктивний принцип знання. Засобом такого усунення слугує абсолютний скептицизм.

Головне упередження, проти якого виступає трансцендентальний філософ – це те, що поза нами існують речі, на користь чого серйозних доказів немає. Шеллінг переконаний, що реальний розвиток – це перетворення у протилежність. Протилежності повинні збігтися. Суб’єктивному належить, нарешті, набути об’єктивності, до якої воно прагне. Свідомому – збігтися з несвідомим, свобода має стати необхідністю. Самосвідомість повинна перетворюватися в дещо протилежне тому, що вона є, повинна занурюватися у об’єктивність, але вже не в природну, а об’єктивність вищого порядку, яка породжується самим прогресом самосвідомості, – у тотожність із продуктом діяльності її самої. Філософія трансцендентального ідеалізму починає з розгляду інтелектуальної діяльності. Ця філософія має справу із суб’єктивним, і якщо за звичного пізнання акт пізнання приховується предметом (об’єктом), то в трансцендентальному розгляді за пізнавальним актом зникає об’єкт як такий – це знання про знання. Акт безпосереднього мисленого уявлення інтелектуальної дії у момент її здійснення Шеллінг називає інтелектуальною інтуїцією, яка виступає у нього засобом філософування. Шеллінг робить інтелектуальну інтуїцію головним ключем до розв’язання діалектичних суперечностей, способом приведення протилежностей до єдності. Він підкреслює безумовну безпосередність знання (про тотожність протилежних моментів) в акті інтелектуального споглядання.

В “Системі трансцендентального ідеалізму” інтелектуальна інтуїція отримує систематичне застосування. У цьому творі вона виступає в найбільш характерному своєму застосуванні: вимагається одночасно породжувати думку і невтомно стежити за актом її породження. Філософ розглядає свій предмет у становленні, змушуючи його виникати ніби в себе на очах. Це здійснюється через акти інтелектуальної інтуїції. Тільки ми припиняємо її роботу, щоб розглянути її саму і виразити в поняттях – її вже немає. Ця діяльність ніяк не може стати об’єктом для інтелекту. Вона може стати об’єктом тільки для естетичного акту уяви, тобто вона схоплюється естетичним спогляданням, в естетичному баченні вона об’єктивована. Шеллінг зауважує, що істинний органон філософії – філософія мистецтва. Якщо припустити, що все-таки існує таке споглядання, об’єктом якого є абсолютно тотожне, саме собою несуб’єктивне і необ’єктивне, якщо ми у зв’язку з цим спогляданням, яке може бути лише інтелектуальним, будемо посилатися на безпосередній досвід, то виникає запитання, як це споглядання також може бути об’єктивним, тобто як усунути сумнів, чи не ґрунтується воно просто на суб’єктивній ілюзії, якщо немає загальної та всіма визнаної об’єктивності цього споглядання? Такою загальновизнаною об’єктивністю інтелектуального споглядання, яка містить можливість будь-якого сумніву, виявляється мистецтво.

Естетичне споглядання – це об’єктивоване інтелектуальне споглядання. Тільки твір мистецтва відображає для мене те, що нічим іншим не відображається, те абсолютно тотожне, яке навіть у “Я” вже розділене. Шеллінг уважає, що філософія, а разом із нею і всі науки були народжені поезією, та можна очікувати, що, досягнувши свого завершення, вони повернуться окремими струмками у той загальний океан поезії, з якого вони вийшли. Проміжною ланкою між філософією та поезією Шеллінг називає міфологію.