44.Методичний сумнів Рене Декарта. «Cogito ergo sum».

Якщо філософія повинна бути дедуктивної системою типу Евклідової геометрії, то тоді необхідно знайти істинні передумови (аксіоми). Якщо засновки є не очевидними і сумнівними, то висновки (теореми) дедуктивної системи мають мало цінності. Але як можна знайти абсолютно очевидні і певні передумови для дедуктивної філософської системи? Відповісти на це питання дозволяє методичне сумнів. Воно є засобом виключення всіх положень, в яких ми можемо логічно сумніватися, і засобом пошуку положень, які логічно безперечні. Саме такі безперечні положення ми можемо використовувати в якості передумов істинної філософії. Методичний сумнів є способом (методом) виключення всіх тверджень, які не можуть бути передумовами дедуктивної філософської системи.  За допомогою методичного сумніву Декарт випробовує різні види знання.  1. Спочатку він розглядає філософську традицію. Чи можна в принципі сумніватися в тому, що говорять філософи? Так, відповідає Декарт. Це можливо тому, що філософи дійсно були і залишаються незгодними з багатьох питань.  2) Чи можливо логічно сумніватися в наших чуттєвих сприйняттях? Так, говорить Декарт і наводить такий аргумент. Фактом є те, що іноді ми схильні до ілюзій і галюцинацій. Наприклад, вежа може здаватися круглої, хоча згодом виявляється, що вона квадратна. Наші почуття не можуть забезпечити нас абсолютно очевидними передумовами для дедуктивної філософської системи.  3) Як особливе аргументу Декарт вказує, що він не має критерію для визначення того, чи перебуває він у повній свідомості або в стані сну. З цієї причини він може в принципі сумніватися в реальному існуванні зовнішнього світу.  Існує, чи що-небудь, у чому ми не можемо сумніватися? Так, відповідає Декарт. Навіть якщо ми сумніваємося у всьому, то не можемо сумніватися в тому, що ми сумніваємося, тобто в тому, що володіємо свідомістю і існуємо. Ми, отже, маємо абсолютно істинне твердження: «Я мислю, отже, я існую» (cogito ergo sum).  Людина, який формулює твердження cogito ergo sum, висловлює знання, в якому він не може сумніватися. Воно є рефлексивним знанням і не може бути спростовано. Той, хто сумнівається, не може в якості сумнівається сумніватися (або заперечувати), що він сумнівається і, отже, що він існує.  Звичайно, цього твердження мало для побудови цілої дедуктивної системи. Додаткові затвердження Декарта пов'язані з його доказом існування Бога. З подання про скоєний він робить висновок про існування досконалого істоти, Бога.  Досконалий Бог не обманює людей. Це дає нам впевненість у методі: все, що видається нам настільки ж самоочевидним, як затвердження cogito ergo sum, повинно бути знанням настільки ж достовірним. У цьому джерело декартовій раціоналістичної теорії пізнання: критерієм істинності пізнання є не емпіричне обгрунтування (як у емпіризмі), а ідеї, які постають ясними й виразними перед нашим розумом. 

45.Монадологія та лінгвофілософські ідеї в. Ляйбніца.Життя і твори і. Канта.

Він вважав, що всі монади рухомі й взаємопов’язані, він розрізняв три види атомів-монад (залежно від їх досконалості, запрограмованої Бо­гом): 1) найнижчі, що характеризуються «перцепцією», тобто пасивною здатністю до сприйняття. Тіла неживої природи містять монади нижчого ступеня, монади-перцепції; 2) монади-душі, які можуть мати відчуття та більш яскраві уявлення. Живі, тіла міс­тять монади-душі; 3) монади-духи, які характеризуються найви­щим ступенем розвитку, мають свідомість, «апперцепцію», здат­ність до міркування та рефлексії. Людина — це поєднання монад з матерією, де провідна роль належить монадам-духам, апперцеп-ціям, рефлексії. Кожна монада, завдяки внутрішній активній діяль­ності, прагне до вдосконалення й містить у собі своє минуле, су­часне й майбутнє.

Монади самі по собі не мають просторових характеристик, тому їх можна осягти лише розумом. Тіла ж, речі, які люди сприйма­ють за допомогою чуттєвого досвіду, — це поєднання монад з матерією, що відрізняються залежно від того, з якими монадами поєднується матерія. Поєднання монад з матерією не є випадко­вим, це результат передбаченої Богом Гармонії. Лейбніц першим у філософії Нового часу зробив спробу поєднати неживу й живу природу, тілесне та духовне, минуле й майбутнє. У гносеології та методології пізнання Лейбніц намагався подолати суперечність між емпіризмом та раціоналізмом. Він наголошував, що не лише раціональне знання ґрунтується на логічних доведеннях, а й до­свідне, емпіричне знання неможливе без застосування принципів розуму. Як і чимало інших філософів, він обстоював раціональне пояснення світу, вірив в існування вроджених ідей.

І. Кант (1724-1804р. ) народився в місті Кенігсберг. Здобув він класичну освіту, потім закінчив університет. Після закінчення 9 років був домашнім вчителем. В 1755р.  для того щоб зайняти посаду доцента захистив одну дисертацію, потім захистив другу докторську. Але місце зайняли. Тоді щоб зайняти професорську посаду він захистив третю. До цього йому прийшлось працювати бібліотекарем в імператорській бібліотеці. В 80-х роках він став ректором Кенігсберського університету. Все життя-не одружений. Був дуже педантичною людиною, по ньому місцеві жителі “звіряли” годинники.

Розрізняють три періоди в його діяльності:

1) 50-70 роки-докритичний період. В цей період він видав книгу “Всезагальна історія і теорія неба

2) 70-90 роки-критичний період. В той період він видав три праці :

- критика чистого розуму;

- критика практичного розуму;

- критика здібності судження.

3) Останній період – антропологічний