27. 2. 2. Етнографія і етнопсихологія дитинства

Першими в культурантропології процес розвитку особистості стали цілеспрямовано вивчати прибічники концепції «Культура і особистість», зокрема, А. Кардинер, який розглядав ранній період життя людини як час, коли формується основа її особистості. Наявність причинного зв’язку між ранніми дослідами дитини і характерною для культури базовою особистістю він доводив за допомогою прикладів із досліджень культурантропологів. Наприклад, на острові Алор жінки зайняті землеробством і тому мало уваги приділяють дітям: нерегулярно їх годують, не вчать говорити і ходити. У результаті в дітей формується суперечливе відношення до матері – туга за материнською турботою і одночасно недовіра і ворожість, що у свою чергу призводить до формування відповідної базової особистості – недовірливої, підозрілої, такої, що характеризується пригніченою ворожістю до зовнішнього світу.

М. Мід була твердо переконана, що «саме культура є головним чинником, який учить дітей, як думати, відчувати і діяти в суспільстві» (М. Мід, 1988). Як і Кардинер, появу тих або інших рис вдачі вона безпосередньо зв’язувала зі специфікою соціалізації. Так, описуючи папуаське плем’я Нової Гвінеї мундугуморів, М. Мід підкреслює, що їх культура характеризується постійними сутичками, насильством і експлуатацією. Ці агресивні і люті канібали відносяться до дітей суворо, позбавляючи їх тепла і ласки. Дослідниця не втомлюється повторювати, що мундугумори не люблять дітей, і саме цим пояснює появу в них агресивних і ворожих рис вдачі. А в племені арапешів нормою, за спостереженнями М. Мід, являється властива не лише жінкам, але і чоловікам материнська дбайливість, прагнення підтримувати і леліяти дітей, привчати їх «до безперервного теплого відчуття безпеки», захищати від агресії і бійок. Саме обстановкою доброзичливості і вседозволеності, у якій росте маленький арапеш, пояснює дослідниця те, чому його агресивність не спрямована на інших людей, а з немовляти «поступово формується особистість добродушного, лагідного, сприйнятливого дорослого». Іншими словами, М. Мід приходить до висновку, що агресивність виникає через нестачу любові і турботи, а увага і ніжність прямо ведуть до доброзичливості і пацифізму.

На базі ретельних етнографічних досліджень американський культурантрополог Р. Ронер висунув концепцію соціалізації, що намагається пояснити і передбачити наслідки батьківського прийняття (позитивного ставлення) і відкидання (негативного ставлення) для поведінкового, когнітивного й емоційного розвитку особистості дитини – теорію батьківського прийняття/відкидання (R. Rohner, 1986). Р. Ронер виділив три типи можливого ставлення батьків до дитини (розуміння, тепле відношення і любов; ворожість і агресія; індиферентність), які різною мірою характеризують культури і взаємозв’язані з іншими вимірами батьківської поведінки, зокрема з батьківським контролем (мірою суворості/вседозволеності). Проте Р. Ронер підкреслює, що батьки у всьому світі зазвичай відносяться до своїх дітей із теплом і турботою (у середньому 101 культурі властивий досить високий рівень батьківського прийняття), і розглядає культури, що характеризуються відторгненням дітей батьками, лише як полюс набагато ширшого континууму.

Нині виміри методів соціалізації, запропоновані Р. Ронером, використовуються під час дослідження сприйняття батьківського контролю і прийняття/відкидання в контексті загальноприйнятих у культурі патернів поведінки, іншими словами, вони розглядаються як елементи не об’єктивної, а суб’єктивної культури. Згідно з емпіричними даними, у культурах, де строгий батьківський контроль переважає – як, наприклад, у Кореї – він сприймається дітьми і підлітками як норма, а отже, як батьківська дбайливість, а зовсім не як відторгнення і відсутність любові. У тих же культурах, де, як у сучасній Німеччині, високо оцінюється поблажлива (permissive) поведінка батьків, строгий контроль сприймається дітьми як відторгнення (Kagitcibasi, Berry, 1989).