Розділ 24. Здібності

24. 1. Поняття про здібностітапідходи до їх дослідження

Поняття про здібності уперше в науку ввів старогрецький філософ Платон в IV столітті до н. е. Саме від Платона йде уявлення про природжену нерівність людей за здібностями. Він говорив, що людська природа не може одночасно добре робити два мистецтва або дві науки.

Відтоді проблеми здібностей, які безпосередньо змикаються з класичним питанням людського буття, хвилювали і хвилюють уми мислителів. Спроби їх філософського осмислення зустрічаються в роботах Арістотеля, Августина, Хоми Аквінського, Гобса, Спінози, Декарта, Локка і багатьох інших філософів.

Власне психологічне вивчення проблеми здібностей починається наприкінці XIX – початку XX століття, коли психологія виділилася в самостійну науку з лона філософії.

Психологічна розробка основних теоретичних і методологічних передумов дослідження проблеми здібностей наведена в роботах Б. Г. Ананьєва, О. Л. Голубєвої, В. М. Дружиніна, Є. П. Ільїна, О. Г. Ковальова, Н. С. Лейтеса, О. М. Леонтьєва, В. М. М’ясищева, К. К. Платонова, С. Л. Рубінштейна, В. М. Русалова, Б. М. Теплова, М. А. Холодної, В. Д. Шадрикова, у яких велика увага приділена питанням про їх суть, природу виникнення, формування і розвитку.

Можна виділити два підходи до розуміння проблеми здібностей: особистісно-діяльнісний і функціональний.

Особливістю особистісно-діяльнісного підходу є розгляд здібностей з позиції особистості (при визначенні місця здібностей серед інших психологічних феноменів) і з позиції діяльності (при поясненні генезису здібностей).

Особистісно-діяльнісний підхід у вивченні проблеми здібностей був започаткований відомим психологом Б. М. Тепловим, який розглядав здібності передусім як індивідуально-психологічні відмінності між людьми. У визначенні здібностей автор вважав, що вони повинні мати три істотні ознаки:

1. Під здібностями розуміються індивідуально-психологічні особливості особистості, що відрізняють одну людину від іншої; ніхто не стане говорити про здібності там, де йдеться про властивості, відносно яких усі люди рівні.

2. Здібностями називаються не всякі індивідуальні психологічні особливості, а лише такі, які мають відношення до успішності виконання якої-небудь діяльності або декількох видів діяльності, тому властивості характеру – запальність, чесність, справедливість та ін. до них не відносяться.

3. Здібності не зводяться до наявних знань, навичок або умінь, які отримуються в процесі життя і складають досвід людини.

Успішне виконання будь-якого виду людської діяльності, відмічає Б. М. Теплов, може бути забезпечене не окремою здатністю, а лише своєрідним їх поєднанням, яке характеризує цю особистість. Таке індивідуально-своєрідне поєднання здібностей, що визначає можливість успішного виконання конкретною людиною тієї або іншої діяльності, автор називає обдарованістю.

Обдарованість завжди конкретна, тобто співвідноситься з якою-небудь діяльністю. Але вона не єдиний чинник, що зумовлює успішність виконання діяльності, а створює тільки можливість в її досягненні. Для успішного виконання діяльності також потрібне володіння відповідними навичками й уміннями.

Одна з головних ідей Б. М. Теплова полягає в тому, що здібності формуються і розвиваються тільки в діяльності. Передумовою розвитку здібностей виступають задатки. До задатків він відносив здебільшого властивості вищої нервової діяльності.

Значну увагу теоретичній і практичній розробці проблеми здібностей приділив С. Л. Рубінштейн. У працях автор виклав свої погляди, передусім на розвиток, формування здібностей на виявлення їхньої психологічної структури.

Так, у роботі «Основи загальної психології» (1946) під здібностями він розумів придатність до певної діяльності. Головними показниками, які дозволяють судити про здібності, на його думку, є:

а) легкість засвоєння нової діяльності;

б) широта перенесення вироблених індивідом способів сприйняття і дії з однієї діяльності на іншу.

Згідно з С. Л. Рубінштейном, в основі здібностей лежать спадково закріплені передумови для їхнього розвитку у вигляді задатків. Під задатками він розумів анатомо-фізіологічні особливості нервово-мозкового апарату людини. При цьому він вважав, що здібності є функцією розвитку. Здібність є складним синтетичним утворенням особистості.

Як і Б. М. Теплов, С. Л. Рубінштейн уважав, що здібності не зводяться до знань, умінь, навичок. Вони взаємозумовлені; з одного боку, здібності є передумовою в опануванні знань і навичок, а з іншого, – самі здібності формуються в процесі цього засвоєння.

С. Л. Рубінштейн розрізняє поняття загальної обдарованості і спеціальних здібностей. Під загальною обдарованістю він розуміє сукупність усіх даних людини, від яких залежить продуктивність його діяльності, а під спеціальними здібностями – відношення цієї загальної обдарованості до окремих спеціальних галузей діяльності. Загальна обдарованість і спеціальні здібності знаходяться в взаємопроникній єдності.

Щодо питання про розвиток здібностей, ним сформульовані важливі положення, а саме:

здібності не можуть бути просто насаджені ззовні, для їхнього розвитку в індивіда існують внутрішні умови;

здібності не зумовлені, вони не існують в готовому виді до розвитку людини, а розвиваються в ній в процесі її взаємодії з речами і предметами, продуктами історичного розвитку.

С. Л. Рубінштейн сформулював основне правило розвитку здібностей людини. Він відмічав, що розвиток здібностей здійснюється по спіралі: реалізація можливості, яка представляє здатність одного рівня, відкриває нові можливості для подальшого розвитку, для розвитку здібностей цього рівня. Обдарованість людини визначається діапазоном нових можливостей, які відкриває реалізація наявних можливостей. Ядро розумових здібностей, за С. Л. Рубінштейном, складають можливості індивіда приходити до нових узагальнень.

Свою концепцію здібностей запропонував і О. М. Леонтьєв. Одне з основних положень його концепції здібностей полягає в думці про вирішальну роль соціальних умов і виховання в розвитку здібностей людини і меншою мірою надається значенню природній стороні здібностей.

О. М. Леонтьєв приєднується до визначення здібностей, яке прийняте іншими авторами і розуміє їх як властивості індивіда, ансамбль яких зумовлює успішність виконання певної діяльності. Маються на увазі властивості, які розвиваються онтогенетично в самій діяльності і, отже, залежно від зовнішніх умов. Головна ідея О. М. Леонтьєва майже в усіх його роботах, де він торкається проблеми здібностей, така: усі психічні функції і здібності, властиві людині як суспільній істоті, розвиваються і формуються в результаті опанування досвіду попередніх поколінь. При цьому він вважає: для того, щоб опанувати предмети, що утілюють людські здібності, які склалися в процесі розвитку суспільно-історичної практики, індивід повинен здійснити активну і адекватну діяльність відносно них.

Опанування досягнень громадського розвитку, «переведення» їх у «свої» здібності здійснюється через інших людей, тобто в процесі спілкування.

Інше положення О. М. Леонтьєва, що тісно пов’язане з уже наведеними судженнями, полягає в тому, що досягнення людської діяльності, її результат – рівень розвитку науки, виробництва, культури і т. ін. – не фіксуються в морфологічній структурі людини, тобто здібності, що відклалися в предметах культури, не передаються спадково. Здібності людини є новоутвореннями. За О. М. Леонтьєвим, біологічно успадковані властивості людини (задатки) не визначають психічних здібностей, а складають лише одну з умов психічних функцій і здібностей. Таким чином, О. М. Леонтьєв схильний більшою мірою підкреслювати роль виховання у формуванні здібностей.

Підхід О. М. Леонтьєва до проблеми здібностей викликає критику з боку ряду учених, які вважають прогресивною ідею про вирішальну роль виховання, разом з тим виступають проти перебільшеної ролі умов життя і виховання. На їхню думку, якщо бачити причину різних здібностей людей лише в різних умовах життя і виховання, то з цього можна зробити висновок, що при ідеальному навчанні і вихованні будь-яка нормальна людина в будь-якій діяльності може досягти будь-яких висот. Проте весь досвід, життєва практика, свідчення авторитетних представників науки і мистецтва говорять про інше.

Низка цікавих висловлювань із проблеми здібностей наведена в роботах Б. Г. Ананьєва. Так, в «Нарисах із психології» (1945) він вказує, що здібність утворюється внаслідок розвитку вищих функцій, у результаті якого можливе творче застосування накопичених знань. Розвиток здібностей не є самодостатнім процесом, він пов’язаний з розвитком цілісної особистості, її характерологічних якостей. У цій же роботі автор висуває положення про те, що здібності формуються як в діяльності, так і поведінці. Вчинок також є чинником формування здібностей.

Розглядаючи питання про роль задатків в розвитку здібностей, Б. Г. Ананьєв пише про те, що необхідно враховувати природні особливості особистості, особливості роботи мозку як певні анатомо-фізіологічні передумови. На його думку, в процесі діяльності задатки перетворюються на здібності, стають ними.

Вивченню індивідуальних випадків дитячої обдарованості присвячені роботи Н. С. Лейтеса. Автор доходить висновку, що схильністю до праці, розумової напруги є засадничий чинник обдарованості. Здібності розглядаються автором як психологічні властивості особи, які є умовою успішного виконання певних видів діяльності. Від них залежать можливість здійснення і міра успішності діяльності. Н. С. Лейтес, вивчаючи питання про передумови загальних розумових здібностей, дійшов висновку, що такими є активність і саморегуляція. Ці загальні універсальні внутрішні умови здійснення будь-якої діяльності проявляються конкретно залежно від віку.

Розгляд здібностей в широкому особистісному плані характеризують роботи О. Г. Ковальової, В. М. М’ясищева, В. С. Мерліна, К. К. Платонова.

О. Г. Ковальов і В. М. М’ясищев ставлять питання про усунення розриву між здібностями й іншими властивостями особистості і вважають, що під здібностями потрібно розуміти ансамбль властивостей, які потрібні для успішного здійснення якоїсь діяльності, включаючи в них систему особистісних стосунків, а також особливості емоційні і вольові. В. С. Мерлін відносить до здібностей властивості індивіда і особистості, серед яких згадує відношення особистості до здійснюваної нею діяльності, а також індивідуальний стиль діяльності.

К. К. Платонов у розумінні здібностей виходить із зв’язку здібностей зі структурою особистості. Він вважає, що структура особистості складається з чотирьох підструктур. У першу підструктуру входять спрямованість, стосунки і моральні риси особистості. Це соціально зумовлена підструктура або спрямованість особистості. До другої входять знання, навички, уміння і звички. Коротко її можна назвати «досвідом». Третя об’єднує індивідуальні особливості окремих психічних процесів, або психічних функцій, що розуміються як форми віддзеркалення: емоції, відчуття мислення, сприймання, почуття, волю і пам’ять. Автор називає її «функціональними особливостями особистості». До четвертої підструктури входять властивості темпераменту або типологічні основи вищої нервової діяльності людини. Скорочено він називає її «біологічно зумовленою». Він підкреслює, що суть структури не стільки в елементах і підструктурах, скільки у їх взаємозв’язку. К. К. Платонов вказує, що разом з чотирма підструктурами, є дві загальні якості особи, до яких відносить характер і здібності.

На відміну від широкого особистісного плану розгляду проблеми здібностей запропоновані підходи, що розглядають здібності до того чи іншого виду діяльності як похідні від певного поєднання якостей особистості. Зокрема, цього погляду на проблему здібностей дотримується В. А. Крутецький, який вивчав математичні здібності. На його думку, для успішного виконання математичної діяльності необхідно:

1) активне, позитивне ставлення до математики, схильність займатися нею, що переходить на високому рівні розвитку в пристрасну захопленість;

2) ряд характерологічних рис, передусім працьовитість, організованість, самостійність, цілеспрямованість, наполегливість, а також стійкі інтелектуальні почуття (почуття задоволення від напруженої розумової роботи, радість творчості, відкриття тощо);

3) наявність під час діяльності сприятливих для її виконання психічних станів, наприклад стани зацікавленості, зосередженості, гарного «психічного» самопочуття тощо;

4) певний фонд знань, умінь і навичок у відповідній галузі;

5) певні індивідуально-психологічні особливості в сенсорній і розумовій сферах, що відповідають вимогам цієї діяльності.

Перші чотири категорії з перерахованих властивостей автор пропонує розглядати як загальні властивості, необхідні для будь-якої діяльності, а не вважати їх компонентами здібностей.

Синтез властивостей особистості – як значно ширше поняття, ніж здібності, – він вважає за краще називати придатністю або готовністю до діяльності. Поняття власне здібностей автор обмежує в основному сенсорною, розумовою і моторною сферами.

Так само як і інші автори, В. А. Крутецький вважає, що здібності – це завжди здібності до певного роду діяльності, вони існують тільки у відповідній конкретній діяльності людини.

Функціонально-генетичний підхід до проблеми здібностей представлений в роботах Є. П. Ільїна, В. Д. Шадрикова.

Особливістю запропонованого ними підходу є розгляд складу здібностей з позиції функції і функціональної системи, а виникнення (генезису) здібностей – з позиції природженості. Є. П. Ільїн бачить конкретний прояв здібностей, передусім в елементарних психічних і психомоторних функціях (процесах). Вони характеризують міру вираженості (прояву) якісних сторін функцій (сенсорної, мнемічної, рухової та ін.). Міра вираженості тієї або іншої сторони функції (наприклад, концентрації уваги, її перемикання або розподілу) – це й є здатність (хороша, середня, погана). Відмінності в мірі прояву цієї сторони функції зумовлені наявністю більшої або меншої кількості задатків. Вона немовби обвита задатками: чим більша кількість задатків сприяє прояву тієї або іншої сторони функції, тим більшою мірою виражена ця здібність. Отже, високий рівень прояву якісної сторони функції, зумовлений задатками, і є, згідно з Є. П. Ільїним, здібністю.

Особливістю функціонально-генетичного підходу до розгляду проблеми здібностей є визнання їх генетичної зумовленості, природженості.

Природженість здібностей признається багатьма ученими. Визнання природженості здібностей дає можливість говорити про те, що вони існують до діяльності, і тому немає необхідності пов’язувати їх виникнення тільки з діяльністю (хоча і відривати здібності від діяльності теж не можна).

Генетична зумовленість здібностей доводиться у ряді досліджень, проведених на монозиготних близнюках та ін.

Найбільша кількість досліджень впливу генотипу на здібності проведена на прикладі загальних і спеціальних пізнавальних здібностей. У результаті виявлено, що вплив генетичної складової на відмінності в загальному інтелекті дорівнює як мінімум 0,50.

Загальні здібності більшою мірою генетично детерміновані, ніж спеціальні; відмінності в рівні вербального інтелекту більшою мірою зумовлені спадковістю, ніж відмінності в рівні невербального інтелекту.

Дослідження підтверджують гіпотезу про генетичну детермінацію відмінностей в рівні розвитку загального інтелекту і меншому впливі генотипу на відмінності в спеціальних пізнавальних здібностях.

Підсумовуючи дослідження впливу генотипу на розвиток здібностей, В. М. Дружинін (1999) відзначає, що його роль в детермінації варіації здібностей більша, ніж роль середовища, якщо:

1) здібність є загальною, а не спеціальною;

2) здібність тісно пов’язана із загальним інтелектом;

3) здібність не впливає безпосередньо на моторно-перцептивну взаємодію індивіда з середовищем;

4) здібність є специфічно людською, видовою ознакою Homo sapiens (наприклад, вербальна).

В інших психогенетичних дослідженнях з використанням близнюкового методу показано генетичну зумовленість відносно різних видів пам’яті, властивостей уваги, м’язової сили, швидкості, стрибучості, гнучкості. У той же час є дані, що з віком вплив генотипу на якості, що проявляються, послабляється, що свідчить про фенотипічну природу вимірюваних психічних і фізичних якостей, про зростання ролі досвіду в прояві цих якостей. Саме вплив знань і умінь на діяльність призводить до того, що спроба виявити зв’язок у монозиготних близнюків за багатьма параметрами рухової діяльності (результатам бігу на лижах, стрибкам і метанням, спритності) безуспішна, адже уміння не є прямими вимірниками здібностей. Як свідчать дані, образна пам’ять перебуває під сильним впливом генотипу, а словесно-логічна пам’ять такого впливу майже не випробовує, адже мова людини формується в процесі навчання, звідси і пам’ять на слова випробовує сильний вплив досвіду, а не тільки генотипу.

Ці дані ще раз свідчать на користь розподілу генотипічних і фенотипічних характеристик можливостей людини, відділення здібностей від якостей, знань і умінь як рядоположних понять.

Проте і функціонально-генетичний підхід до здібностей стикається з труднощами, які, по-перше, полягають в тому, що складні психічні функції (мова, мислення) не є природженими, оскільки включають не лише пізнавальні психічні процеси, але і знання, уміння. Дослідники роблять висновок, що спадкова різноманітність людей не торкається вищих проявів психіки людини й її інтелекту. Як вважає Є. П. Ільїн, ці вищі психічні прояви не варто називати здібностями, – краще говорити про інтелектуальні можливості.

Новий підхід до проблеми здібностей з позицій функціональної системи запропонував В. Д. Шадриков. Основні концептуальні положення цього підходу викладені у автором у книзі «Психологія діяльності і здібності людини» (1982).

Для обґрунтування свого погляду В. Д. Шадриков користується поняттям «психічна функція». Автор виходить з того, що психіка реалізує пізнавальну і регулятивну функції, які диференціюються і реалізуються у функціях віддзеркалення, переробки і зберіганні інформації, програмування, регуляції і контролю діяльності. Зазначені функції, з одного боку – включені в будь-яку діяльність, а з другого – самі можуть виступати в ролі діяльності, коли перед людиною постають завдання щось виявити, запам’ятати, представити, зробити тощо.

Психічні функції здійснюють найбільш загальні, родові форми діяльності. У той же час вони є «молекулярними» одиницями діяльності і виступають початковими при її аналізі. По відношенню до конкретної діяльності психічні функції характеризуються поліфункціональністю, тобто вони можуть включатися до різних діяльностей.

Виходячи з цього, автор робить висновок про те, що здібності слід співвідносити з відповідними психічними функціями. Оскільки психічні функції реалізуються в психічних процесах, то здібності необхідно співвідносити з властивостями пізнавальних і психомоторних процесів.

Кожна функціональна система реалізує певну психічну функцію. Як свідчать сучасні наукові дані, сукупність функціональних систем формують суперсистему – мозок. Функціональні системи спеціалізовані і мають здатність (властивість), завдяки якій у психічному процесі людина відчуває, мислить, сприймає, діє, запам’ятовує тощо.

В. Д. Шадриков уточнює традиційне визначення здібностей як індивідуально-психологічних особливостей, що вирізняють людей між собою і проявляються в успішності виконання діяльності. Для цього він звертається до аналізу терміна «особливості». Його розуміння можливе тільки в співвідношенні з категоріями «одиничне» і «загальне». Філософські категорії «одиничне», «особливе» і «загальне», як відомо, є такими, що виражають об’єктивні зв’язки світу і характеризують процес його пізнання.

Згідно з В. Д. Шадриковим, для того, щоб визначити здібності як особливості, необхідно визначити те одиничне і загальне, особливістю чого і є здібності. Він відмічає, що загальним для кожної здібності буде властивість, яка реалізовується конкретною психічною функцією, відрізняє одну психічну функцію від іншої. Це – властивість, заради якої ця психічна функція і формувалася в процесі еволюційного розвитку людини, наприклад, властивість адекватно відбивати дії об’єктивного світу (сприймання) або властивість відображати ці дії (пам’ять) і т. ін. Кожна конкретна властивість реалізується певною функціональною системою. Проявляється (виявляється) властивість у процесі взаємодії людини із зовнішнім світом.

Звідси – з позиції загального – здібності визначаються як властивості функціональних систем, що реалізовують пізнавальні і психомоторні процеси. З позицій одиничного (окремого, індивідуального) вони повинні розглядатися як та або інша властивість, виражена в конкретного індивіда. Одиничне буде представлене мірою вираженості властивості; міра відбиватиме діалектичну єдність якісного і кількісного прояву властивості. Таким чином, здібності за В. Д. Шадриковим, це властивості функціональних систем, що реалізують окремі психічні функції, які мають індивідуальну міру вираженості, що проявляється в успішності й якісній своєрідності освоєння і реалізації діяльності. Визначаючи індивідуальну міру вираженості здібностей, на думку автора, доцільно дотримуватися тих же параметрів, що і при характеристиці ефективності будь-якої діяльності: продуктивності, якості і надійності.

З позицій функціонального підходу до здібностей В. Д. Шадриков пропонує по-новому розглянути проблему співвідношення задатків і здібностей. Так, він вважає, що спеціальними задатками виступатимуть властивості нейронів і нейронних модулів. До загальних задатків слід віднести загальні властивості нервової системи, специфіку організації головного мозку, які впливають на продуктивність психічної діяльності.

Важливим є і положення про те, що здібності не формуються із задатків. Здібності і задатки є властивостями: перші – властивостями функціональних систем, другі – властивостями компонентів цих систем. З розвитком системи змінюються й її властивості, що визначаються як елементами системи, так і їх зв’язками. Властивості функціональних систем (здібності) – системні якості. При цьому у властивостях системи можуть проявлятися і проявляються властивості елементів, її складових (спеціальні задатки). Окрім цього, на продуктивність психічної діяльності впливають властивості суб- і суперсистем, які позначаються як загальні задатки. Загальні й спеціальні задатки, у свою чергу, також можуть інтерпретуватися як системні якості, якщо їх вивчати як елементи системи, властивостями яких вони є.