26. 2. Людина і політика

Наукові та практичні завдання, поставлені перед сучасним суспільством, обумовлюють актуальність оволодіння знаннями про природу, механізми та функції політики. Політична психологія як самостійний науковий напрямок сприяє формуванню компетентності у сфері політики на етапі навчання у вищій школі. Психологія політики як навчальна дисципліна зосереджує увагу на психологічних особливостях влади, політичного лідерства, закономірностях виборчого процесу та політичної діяльності. Предметом політичної психології виступають психологічні компоненти політичного життя суспільства, що формуються в процесі політичної соціалізації і проявля­ються в політичній свідомості та поведінці.

Політична соціалізація – це процес включення індивіда в політичну систе­му через оснащення його досвідом цієї системи, закріпленим у політичній культурі. Це засвоєння індивідом норм і культурних кодів, які визначають його відношення до політики та дії в політичній сфері. Політична соціалізація виступає як процес взаємодії індивіда і політичної системи, метою якого є адаптація індивіда до даної системи, перетворення його на громадянина. Результатом політичної соціалізації є політична активність, пасивність чи відчуження. У результаті політичної соціалізації формується політична свідомість і політична поведінка особистості.

Політична психіка забезпечує функціонування політичної свідомості та поведінки. Політична психіка включає 3 блоки: політичне сприйняття (наприклад, політичної інформації), політичне мислення (обмірковування політичної інфор­мації та прийняття політичних рішень), політичні почуття (емоційна оцінка висновків політичного мислення).

Політична свідомість виступає результатом сприйняття суб’єктом навколишньої дійсності, що пов’язана з політикою і в яку він включений. Політична свідомість представлена пов’язаними з політикою усвідомлюваними діями та станами індивіда.

Структура політичної свідомості може класифікуватися залежно від суб’єкта політичної свідомості і бути представлена як індивідуальна, групова і масова політична свідомість. Індивідуальна політична свідомість – особлива властивість та якість окремої особистості, яка сприймає, оцінює політику, а також цілеспрямовано діє в політичному плані. Групова політична свідомість – узагальнена свідомість конкретних великих (соціальні класи, страти) та малих (політична еліта, «правлячий клас» тощо) груп. Масова політична свідомість – масова свідомість суспільства (або його частини) стосовно питань, які мають важливий для багатьох людей зміст і обумовлюють політичні наслідки.

Розгляд психологічного рівня політичної свідомості передбачає функціонування мотиваційного і когнітивного блоків політичної свідомості. За функціональними формами політичної свідомості вона виявляється в політичних знаннях та уміннях, а також політичних цінностях, орієнтаціях, переконаннях, настановленнях, оцінках.

Особливою формою політичної свідомості є політична самосвідомість. Політична самосвідомість – це процес вироблення системи уявлень суб’єкта про себе в соціально-політичному плані, на основі якої будуються від­носини з іншими суб’єктами та об’єктами політики. Це усвідомлення себе в політиці як самостійного діяча.

Близьким до політичної свідомості є поняття політичної культури. Політична культура – історичний досвід, пам’ять соціальних спільнот і окремих індивідів у сфері політики, її орієнтації впливають на політичну пове­дінку. Це система історично сформованих, відносно сталих настанов, переконань, уявлень, моделей поведінки, що виявляються в діяльності суб’єктів життя суспільства на основі спадкоємності. У більш вузькому значенні політична культура – це комплекс уявлень національної чи соціально-політичної спільноти про світ політики, політичне, закони та правила їх формування.

Політична поведінка – процес взаємодії політичних суб’єктів із політикою, тобто сукупність дій та вчинків суб’єкта політики по відношенню до політичних інститутів у межах політичного процесу. Це результат функціонування трьох блоків політичної психіки, політичної свідомості, підсвідомого і культури. Це зовнішній бік політичної діяльності. На вищому рівні це діяльність із координації чужих інтересів у межах суспільства (політична діяльність професіона­лів-політиків). На середньому рівні – діяльність із політичної демонстрації власних інтересів (активність політичних партій, функці­онерів політичних організацій). На нижчому рівні – політична соціалізація (засвоєння політичної культури пересічними громадянами).

Історія політико-психологічних поглядів поділяється на два періоди: 1) до виникнення психології як окремої науки (Платон, Арістотель, Н. Макіавеллі, М. Вебер та інші); 2) після виникнення психології як окремої науки (біхевіоризм, психоаналіз, гуманістична психологія) тощо.

Психологія правителя вперше була детально описана Нікколо Макіавеллі (ХV–XVI ст.). У його роботах можна виокремити основні положення макіавеллізму:

1. Оточення. Необхідно з’ясувати, хто небезпечніше для володаря – ті, хто бажає зберегти, що має, чи ті, хто прагне придбати, чого не має.

2. Нагорода та покарання. Карають за дрібні вчинки, а за значні – нагороджують. Коли страждають усі, мало хто захоче помститися. Нагороджувати слід поступово, а карати миттєво. Добрі справи робити потроху, щоб підлеглі мали час для вдячної оцінки. Нагороди цінують, коли вони рідкі. Покарання краще здійснювати зразу і в значних дозах. Одноразова жорстокість пере­носиться з меншим роздратуванням, ніж розтягнута в часі.

3. Власність. Людина може змиритися з втратою влади і свободи, але ніколи не змириться із втратою майна. Честолюбство – пасивна форма виразу пристрасті до накопичення.

4. Успіх. Натовп іде за видимістю успіху. Досягнутий успіх виправдовує навіть нечесні засоби. Переможців не судять.

5. Любов і страх. Той, кого бояться, здатний керувати так же легко, як і той, кого люблять. Якщо володар прагне досягнути влади, йому слід користуватися символа­ми мотива любові. Але утримати її можна, лише спираючись на мотив страху.

6. Обов’язки. Бути щедрим – значить бути залежним. Передбачливий володар не повинен виконувати всі свої обов’язки (якщо тільки невиконання принесе шкоду). Заслужити ненависть за добрі справи так же легко, як і за погані.

7. Лідер. Мудрий лідер поєднує в собі якості лева і лиса.

8. Мета і засоби. Мета має враховувати засоби, а засоби – обставини, гуманізм цілей і реалізм засобів.

9. Мораль. Політик не може керуватися моральними нормами, тому що політика – сфера відносного, а мораль – об­ласть абсолютного.

10. Управлінські рішення. Приймаючи рішення, лідер повинен зважувати, на боці якого менше незручностей. Сумнівним є інший шлях, коли вибираєш те, що обіцяє більше користі.

В історії науки відмічається суперечливе ставлення до позицій макіавеллізму від критики та неприйняття до прагнення експериментально дослідити та апробувати на практиці. Однією з найбільш давніх категорій політичної психології є поняття «харизма». Цей термін походить від грецького слова «harisma» – божий дар, благодать. У науку це поняття було введено М. Вебером, який виділив три типи легітимності влади: заснованої на традиції, на праві (легально-раціональна) та на харизмі. Харизматичний лідер («посланець бога, втілення долі») – це суб’єкт, який розглядає свою закон­ність як дар небес. До основних психологічних особливостей харизматичного лідера відносять потужний динамічний потенціал для соціальних змін, слідування субординації, вимогливість, автократичність, демонстрація надприродних можливостей через екстраординарні дії, догматичність тощо. Харизматичний лідер не терпить критики, згуртовує прибічників, які створюють феномен «групової думки» (переконаність у непогрішимості, всемогутності, проникливості і правоті).

Кожен, хто свідомо осягне природу власного несвідомого, здатний чини­ти харизматичний вплив на оточення. Механізм харизматичного вливу розкрито в концепції К.-Г. Юнга. За К.-Г. Юнгом, «Я» прагне до ідентифікації з харизматичністю архетипа (компонента колективного несвідомого), а індивід при цьому відчуває надлюдські можливості (розширення своєї особистості за індивідуальні межі – психічна інфляція). Але це відчуття частіше ілюзорне, оскільки не «Я» підкорило архетипічні сили несвідомого, а навпаки. Тоді індивід перестає розвиватися і може бути «роздавлений» архетипічною маскою. К.-Г. Юнг уважав, що в деяких випадках індивід може підкорити архетипічний образ. Тоді він стає «мана»-особистістю (харизматиком). Така особистість стає об’єктом архетипічних проекцій інших.

Аналізуючи політичне несвідоме, О. Донченко, Ю. Романенко виділяють архетипи, зумовлені візантійською компонентою менталітету українців: архетип вічного учня (інфантилізм, геронтократія); архетип героїзованого злочинця (вбачання елітарності в девіантній поведінці); архетип домінування уречевленого над процесуальним (консерватизм); архетип об’єктивно-речової детермінації буття (екстернальність); архетип обрядності та імітативності (центрація на засобах діяльності, а не на результаті); архетип вічного повернення (традиціоналізм); архетип едукативності психокультури (квазікомпенсація меншовартості); архетип анігілятивної рівності (нехтування стратегічними інтересами); архетип долі (героїчні вчинки в екстремальних умовах і очікування в умовах повсякденння); архетип ідеалізації старовини; архетип тотожності істини і влади; архетип центрованої провини (потреба в спокутуванні, яка утримує залежність); архетип вічної правди (нав’язування одностайності); архетип звеличення юродивого. Зазначені архетипи можуть бути враховані як під час побудови іміджу політичного лідера, так і під час аналізу та управління поведінкою електорату.

Поняття про владу до політичної психології прийшло із соціальних наук. Використання слова влада, з одного боку, дозволяє утворювати побутові метафори (опинитися у владі хвиль, владі музики, почуттів, подолати владу злиднів, вирватися з-під влади чар тощо), з другого боку, будувати наукову категорію. Філософ Т. Гоббс говорив, що влада є засобом чогось досягти в майбутньому, а саме життя є вічним прагненням до влади. Б. Рассел розглядав владу як фундаментальне поняття, яке об’єднує всі соціальні науки, аналогічне поняттю енергії у фізиці. Він уважав, що влада може бути визначена як досягнення наміченого ефекту. Соціолог М. Вебер визнавав, що влада означає будь-яку закріплену суспільними відносинами можливість наполягати на своєму, навіть при наявності опору, незалежно від того, у чому ця можливість виражається. У суспільних науках переважає аналіз відносин влади, що склалися.

Культурно-мовленнєвий концепт «влада» як категорія дискурсу був проаналізований Є. Шейгалом. Змістовий мінімум концепту «влада» в українській лінгвокультурі складають компоненти «панування», «право», «здатність». Влада як наукове поняття включає компоненти «вплив», «контроль», «авторитет». Асоціативні зв’язки лексеми «влада» показують, що в масовій свідомості влада мислиться як об’єкт відчуженої приналежності, фізичний об’єкт, що має геометричні параметри, здатний до самостійного руху та підданий маніпуляціям. У метафорі влади поєднуються два суперечливих образи: механізму та живої істоти. Окрім того, влада постає потужним емоціогенним фактором. Оціночні характеристики влади, за даними афоризмів та вільних асоціацій, демонструють перевагу негативної морально-етичної оцінки поданого феномену; психологічне визнання природного характеру вищої влади поєднується із невірою в силу закону, прагнення до влади розглядається як невід’ємна риса людської природи; підкреслюється руйнівна дія влади на людину.

У психології акцент ставиться на дослідженні процесу використання влади. К. Левін твердив, що владу А над В можна визначити як відношення сили впливу до сили опору. Х. Хекхаузен відзначав: коли А використовує владу, щоб вплинути на поведінку В, то В не повинен бажати того, що вимагає А. А має враховувати мотиви В. В повинен мати можливість зробити дещо відмінне від того, що від нього бажає А. У політичній психології визначають такі види влади:

1. Референтна влада. Основана на бажанні людини бути схожою на того, хто викликає симпатію, повагу. Людина, яку ми беремо за взірець, може чинити на нас вплив.

2. Експертна влада. Людина, яка довела свою компетентність у значимому для нас питанні, може бути впливовою для нас і в питаннях за межами своєї компетенції.

3. Інформаційна влада. Проявляється тоді, коли А володіє інформацією, здатною примусити В побачити наслідки своєї поведінки в іншому світлі (шантаж, компромат).

4. Влада нагороди. Пов’язана з прагненням до одержання нагороди і переконанням у тому, що поданою нагородою володіє той, хто чинить вплив.

5. Влада примусу. Базується на прагненні уникнути покарання.

6. Інклюзивна влада. Вплив пов’язано з прагненням бути членом групи і діяти відповідно до групових норм.

7. Інтерналізаційна влада. Заснована на тому, що людині подобається робити те, що від неї вимагається.

8. Легітимна влада (нормативна). Мова йде про інтеріоризовані людиною норми, відповідно до яких дехто має право контролювати дотримання правил і наполягати на тому.

Характеристики суб’єкта владного впливу виділяються через поняття лідерства. Феномен лідерства пов’язаний із такими поняттями, як вплив, повага, авторитет, статус. При цьому слід зазначити, що авторитетом володіє той, хто більше, ніж інші, впливає на членів своєї групи; поважною можна назвати людину, якій потрібно від інших менше, ніж іншим від неї, а про високий статус йде мова, коли кожен член групи поважає і знає, що інші також поважають. Та людина, яка має високий статус і авторитет, є лідером. Становлення людини лідером обумовлено рядом факторів, зокрема, його особистими якостями, відносним рівнем розвитку в значимому для групи відношенні, ситуацією, вза­ємовідносинами з групою, характером групи та особливостями її членів. Така чисельність психологічних чинників розвитку лідерства обумовлює виникнення ряд відповідних теорій.

Вчення Х. Ортеги-і-Гассета про «людину маси» та «людину еліти» стало основою для відповідної типології політичного лідерства. За Х. Ортегою-і-Гассетом, «людина маси» не бажає визнавати над собою влади, а «людина еліти» вимоглива до себе та задоволена собою, життя для неї не має сенсу, якщо вона не присвячена чомусь вищому.

У типології Е. Шпрангера «політичний тип» – це людина, провідною цінністю якої є влада, яка прагне до духовної влади над іншими.

За Г. Лассуелом «політична людина» має акцентуацію на владі. Автор наводить такі риси homo politicusa: ненаситне прагнення до влади, використання інших цінностей та людей як засобів досягнення влади. Бажання влади тільки для себе, володіння технологіями влади.

Образ лідера в масовій свідомості виступає в ролі родового (символ ба­тька, досконалість, непідвладність часу, всюдисутність), політичного (вождь), національного (втілення домінуючих у соціумі цінностей) та сексуального символа (залежність образа лідера від сексуальних моделей, які переважають у суспільстві).

У психології політичного лідерства також розрізняють два його види, відповідно до ситуативної орієнтації. Інструментальне лідерство орієнтоване на діяльність та є ефективним у відносно стабільних ситуаціях. Емоційне лідерство орієнтоване на стосунки та виявляється більш ефективним у ситуаціях екстремальних. Таке лідерство властиве людям, яким більше притаманний авторитарний тип особистості. Авторитарна особистість відрізняється такими характеристиками, як конвенціоналізм (стійке ригідне дотримування традиційних соціальних цінностей), авторитарне підкорення (високий ступінь підкорення владі й авторитетам), авторитарна агресія (агресивність до тих, несхвалення кого заохочується владою).

У контексті проблематики лідерства досліджуються питання політичного іміджу. Підвищений інтерес до іміджевої проблематики сьогодні є ознакою епохи. Це зрозуміло, оскільки, за влучним висловом Гі де Бора, сучасне суспільство названо суспільством спектаклю. На думку вченого, проблема панування спектаклю під час кризи полягає в послабленні основної позиції – задоволення елементарних матеріальних потреб, які виключають інші потреби і вважаються достатніми для схвалення масою. Можна погодитись із далекоглядним Л. Фейєрбахом, який стверджує, що наш час надає перевагу образу порівняно з оригіналом. Окрім того, спектакль як тенденція до відтворення світу, який уже не сприймається безпосередньо, уважає зір привілейованим відчуттям, яким у попередні епохи був дотик. Але зір найбільше піддається містифікації, він протилежний діалогу, що визначається як засадничий принцип новітніх форм державного управління. Тож виникає питання – іміджева проблематика є вчорашнім чи завтрашнім днем її семантичного простору?

У пошуках відповіді на таке питання слід звернутися до характеристик суспільства, яке зумовило розвиток відповідних технологій в управлінні. Саме демократичне суспільство, ознакою якого є вибори як єдиний шлях до влади, спричинило розвиток технології побудови іміджу. Тож явища іміджу, засоби його створення є породженням демократії. Але це породження сприяє демократичній розбудові суспільства чи створює оманливу ілюзію демократії?

Юридично закріплене право на вибори лише в поєднанні з такими характеристиками вибору, як усвідомленість та раціональність, дає можливість запобігти такій ілюзії. Якщо звернутися до змістовних характеристик сучасних політтехнологій, то вони переважно розраховані на неусвідомлений канал сприйняття і зумовлюють залежність вибору від емоцій. Тоді, може, від іміджевих технологій у політиці та управлінні слід відмовлятись, може, актуальність їхнього дослідження не на часі? Це залежить від того, що ми розуміємо під явищем іміджу. З усього різноманіття визначень більшість включає такі ознаки зазначеного явища: імідж – це втілені в образі зовнішні прояви внутрішніх характеристик індивідуального чи колективного суб’єкта. Такий образ є змістом психіки, принаймні, групи людей, відрізняється оцінними характеристиками та впливає на успішність суб’єктів взаємодії, його формування є не одномоментним, а тривалим у часі процесом. Отже, імідж – це не просто образ, а чинник перебігу взаємодії, невербальний текст. А там, де є текст, є й комунікативний намір. Яким є комунікативний намір автора іміджевого тексту: дезінформація, маніпуляція чи бажання бути почутим? Лише останнє заслуговує на увагу дослідників іміджу, які надають перевагу новітнім моделям управління, засадничим принципом яких є принцип діалогічності.

Універсальними критеріями реалізації такого принципу є симетричність та взаєморозуміння суб’єктів взаємодії, їхні автономія та саморозвиток. Зазначені критерії можуть реалізуватись на різних рівнях, а саме:

на мотиваційному рівні діалогова взаємодія суб’єктів управлінських стосунків передбачає перевагу спрямованості на співробітництво, порівняно із суперництвом;

на емоційному рівні діалогічна взаємодія суб’єктів управлінських відносин передбачає не формальну демонстрацію готовності слугувати народу, будувати правову державу, забезпечувати достатню поінформованість суспільства, а не реальне здійснення зазначеного;

на раціональному рівні діалогічна взаємодія суб’єктів управлінських відносин передбачає рівність та гнучкість позицій в умовах дискусій, конструктивну конфронтацію в принципових питаннях;

рефлексивний рівень акцентує на ролі зворотнього зв’язку в забезпеченні ефективної взаємодії та на децентрації, що проявляється в тому, що держава, здійснюючи свої функції через основні гілки влади, приймає закони, забезпечує та оцінює їхнє виконання не заради себе самої, тобто не центруючись на собі, а розуміючи те, що вона функціонує заради того, хто делегував їй владні повноваження, тобто заради народу;

на творчому рівні діалогічна взаємодія суб’єктів владних відносин передбачає готовність до здійснення чи делегування самоврядних функцій та сприяння розвитку громадян як самоврядних суб’єктів.

Описані критерії та рівні реалізації принципу діалогічності як провідного в новітніх моделях державного управління дають можливість вийти на діалогічну характеристику іміджу. І дійсно, оскільки існують такі стилі взаємодії, як авторитарний, конформний, маніпулятивний, діалогічний, то імідж як соціально-психологічна категорія має комунікативно-стильові характеристики.

Діалогові характеристики іміджу проявляються залежно від його штучності чи природності, гнучкості чи ригідності, динамічності чи статичності, конструктивності чи деструктивності, комунікативності чи маніпулятивності, відповідності оригіналу, інформативності чи дезінформативності, від того, що він спричиняє симетричні чи ієрархічні відносини.

Такі характеристики іміджу суб’єктів владних відносин можуть виконувати експертні функції у визначенні їхньої відповідності демократичним засадам. Тому такі характеристики іміджу виявляються пріоритетним об’єктом уваги як у прикладній сфері, так і у сфері науки.

Питання для самоконтролю

1. У чому полягає призначення економічної психології?

2. Чим зумовлене психологічне вивчення економічної реальності?

3. Хто з видатних учених може вважатися засновником економічної психології як наукової дисципліни?

4. Визначте важливі передумови становлення економічної психології.

5. Які основні складники предмета економічної психології?

6. Які існують основні визначення поняття «економічна свідомість»?

7. Назвіть функціональні складові актуалізованої економічної свідомості.

8. Що ви розумієте під економічною поведінкою людини?

9. Визначте критерії систематизації основних напрямків економічної психології.

10. Які монетарні типи особистості визначаються в дослідженнях західних та вітчизняних авторів?

11. Що вивчає політична психологія? Назвіть основні категорії політичної психології.

12. У чому полягають відмінності між такими поняттями, як політична свідомість та політична культура?

13. Якими психологічними рисами має володіти правитель, на думку Нікколо Макіавеллі? Які з цих вимог є актуальними в сучасному суспільстві?

14. Що таке «харизма»? Як здійснюється харизматичний вплив?

15. Які види влади ви знаєте? Наведіть приклад для кожного з видів влади.

16. Що таке політичне лідерство? Наведіть основні психологічні концепції політичного лідерства.

17. Назвіть види лідерства і наведіть приклади для кожного з них.

18. Які характеристики авторитарної особистості ви знаєте?

Література

Основна

1. Головатий М. Ф. Політична психологія. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 400 с.

2. Дейнека О. С. Экономическая психология. – СПб.: Изд-во СПбГУ, 2000. – 160 с.

3. Каверин С. Б. Потребность власти. – М.: Знание, 1991.

4. Конфисахор А. Г. Психология власти. – СПб., 2004. – 235 с.

5. Купрейченко А. Б. Современное состояние исследований в отечественной экономической психологии / Проблемы экономической психологии. – Том 1. – М.: Изд-во «Институт психологии РАН», 2004. – С. 58–82.

6. Ложкін Г. В., Комаровська В. Л., Воленюк Н. Ю. Економічна психологія. – К.: Видавничий дім «Професіонал», 2008. – 464 с.

7. Малахов С. В. Основы экономической психологии. – М., 1992. – 256 с.

8. Олстед Д. Маски авторитарности: Очерки о гуру / Пер. с англ. – М.: Прогресс-Традиция, 2002. – 408 с.

9. Ольшанский Д. В. Политическая психология. – СПб.: Питер, 2002. – 576 с.

10. Политическая психология / Под ред. А. А. Деркача. – М., 2001.

11. Політична психологія: Навч. посібник / За ред. С. О. Матвєєва. – К.: ЦУЛ, 2003. – 216 с.

12. Фернам А., Аргайл М. Деньги. Психология денег и финансового поведения / Под общей ред. А. Алексеева. – СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2005. – 352 с.

13. Швалб Ю. Практична психологія в економіці та бізнесі / Ю. Швалб, О. Данчева. – К., Лібра, – 1998. – 270 с.

14. Экономическая психология / Под ред. И. В. Андреевой. – СПб.: Питер, 2000. – 512 с.

Додаткова

1. Адорно Т. Авторитарная личность. – М.: Республика, 1998. – 304 с.

2. Знаков В. В. Методика исследования макиавеллизма личности. – М.: Смысл, 2001. – 20 с.

3. Макиавелли Н. Государь: Сочинения. – М.: ЗАО Изд-во ЭКСМО-Пресс; Харьков: Изд-во «Фолио», 2001. – 656 с.

4. Одайник В. Психология политики: политические и социальние идеи К.-Г. Юнга. – СПб., 1996. – 382 с.

5. Основы экономической психологии: Учебное пособие / Под ред. В. М. Соколинского. – М.: ФА, 1999. – 132 с.

6. Психология и психоанализ власти. Хрестоматия в 2-х томах. – Т. 1. – Самара: «Бахрах-М», 1999. – 608 с.

7. Спасенников В. В. Экономическая психология. – М.: PerSe, 2003. – 448 с.

8. Троицкая И. В. Психология предпринимательской деятельности и основы экономической психологии: Курс лекций. – СПб.: СПбГАСУ, 2010. – 176 с.

9. Халимов В. Ф. Основы кратологии. – М., 1995. – 304 с.

10. Шейгал Е. И. Власть как концепт и категория дискурса. Эссе о социальной власти языка. – Воронеж: ВГУ, 2001. – С. 57–64.

11. Шейнов В. П. Психология власти. – М., 2003. – 528 с.

12. Энкельманн Н. Б. Харизма. – М., 2000. – 272 с.