25. 4. Психологія виховання

Одним з основних понять педагогічної психології є поняття «виховання». У широкому соціальному розумінні виховання можна розглядати як цілеспрямоване створення умов для розвитку особистості. У цьому випадку ми включаємо в цей процес соціалізацію, тобто вплив на особистість суспільства в цілому. У вужчому розумінні «виховання» – це діяльність, спрямована на формування різнобічно освіченої та гармонійно розвинутої особистості.

У різних психолого-педагогічних концепціях загальна ціль виховання трактується залежно від філософської, соціальної, методологічної позиції. В основу може бути покладене ставлення особистості до довколишнього світу чи до себе самого, всебічність та гармонійність особистості, розвиток самосвідомості тощо. Визначимо загальну ціль виховання як формування творчої особистості – носія соціально значущих якостей та соціальних функцій. Поряд із загальною метою в процесі виховання постійно виникають спеціальні конкретні цілі, які мають дуже змінний характер.

Із психологічного погляду, предметом виховання є формування в особистості таких компонентів:

Потреби. Під потребою розуміємо стан живої істоти, що відображає її залежність від умов існування та спричиняє активність у ставленні до цих умов. Серед умов можна виділити біологічні (наприклад, у їжі), соціальні (наприклад, у спілкуванні), духовні. Потреба може проявлятися як потреба-об’єкт зовнішнього середовища, потреба-стан або потреба-властивість.

Мотиви – спонукання до діяльності, спрямованої на задоволення потреб, у яких виявляється активність суб’єкта.

Установки – неусвідомлюваний особистістю стан психологічної готовності до певної діяльності, за допомогою якої може бути задоволена та чи інша потреба.

Переконання – певні положення, судження, думки, знання про природу, суспільство, людину, істинність яких особистість не піддає сумнівам, вважає їх безперечно правильними, керується ними в житті.

Ідеали – взірець, до якого прагне людина у своїй діяльності та поведінці.

Ціннісні ставлення – позиція особистості до всього оточуючого і до самої себе, що зумовлює певний характер її поведінки стосовно кого-небудь чи чого-небудь.

Світогляд – інтеграція досвіду, знань і самосвідомості в цілісну картину світу, яка зумовлює життєву орієнтацію людини, її ставлення до дійсності та до самої себе.

Зміст повинен стати внутрішнім регулятором поведінки, дій та вчинків. При цьому слід пам’ятати, що зміст не тотожний формам прояву.

Можна розглянути різні підходи до класифікації методів виховання. Саме за джерелом передачі змісту виділяють такі групи методів:

1) словесні – розповідь, бесіда , інструкція;

2) практичні – вправа, тренування, самоуправління тренінг та інші;

3) наочні – ілюстрація, показ, демонстрація.

Виходячи з найпростішої структури особистості, це методи:

1) формування свідомості;

2) формування поведінки;

3) формування почуттів і ставлень.

Засобами соціально-психологічного впливу в процесі виховання є переконування, навіювання, наслідування, зараження, позитивне або негативне підкріплення (заохочення та покарання). До важливих механізмів процесу виховання слід віднести: копіювання, яке поступово набуває цілеспрямованого, творчого характеру; перенос знання, тобто формування понять; провідний вид діяльності; вправи, спілкування, самосвідомість і самооцінку. Забезпечення продуктивності дії цих механізмів належить до важливих чинників виховання. Доповнимо їх такими чинниками, як наявність цілей виховання, біологічні чинники, сім’я та особливості сімейного виховання, сумісна діяльність з іншими, включення в різні види діяльності, спрямованість, нарешті, особистість самого вихователя. При цьому важливою умовою є самодіяльність вихованця.

Здійснюючи процес виховання, слід перш за все знати самого вихованця, його біологічну природу, тип вищої нервової діяльності, темперамент, фізичну своєрідність, структуру його потреб, мотиви, особливості психічних процесів, здібності, інтереси, ідеали, духовну своєрідність, задатки, вольові якості, самооцінку, рівень домагань, специфічні умови життя, сім’ю. Такі знання дають можливість реалізувати індивідуальний підхід у процесі виховання. Важливою задачею в процесі виховання є озброєння вихованця знаннями про засоби, які забезпечують успішне задоволення соціально цінних спонукань, як і озброєння самими засобами задоволення потреб. Важливим принципом виховання є спрямованість на позитивне, створення умов для переживання успіху, акцент на позитивні емоції.

Безсумнівно, у процесі виховання слід враховувати й вікові аспекти: зміну провідного виду діяльності, вікову динаміку всіх процесів і сфер (емоційно-вольової, мотиваційної, пізнавальної), вікові особливості спілкування як з однолітками, так і з дорослими, рівень розвитку самосвідомості, статевий розвиток та статеву ідентифікацію, відповідно до вікових особливостей брати до уваги можливість впливати на дитину безпосередньо або опосередковано.

Інтерес становить можливість визначення наявності результату процесу виховання, тобто критерії вихованості. Визначимо основні з них:

1) наявність моральних принципів і засвоєність норм суспільства (гуманність, колективізм, емоційно-моральне дійове ставлення до людей, природи, матеріальних і духовних цінностей);

2) ставлення до діяльності (працелюбство, ініціативність, повага до людей праці, дисципліна);

3) відповідальність за свої вчинки, єдність слова й справи;

4) підтвердження знання правил конкретними вчинками;

5) система взаємовідносин із оточуючими;

6) стійкість принципів;

7) сутність мотивів, внутрішня зумовленість поведінки;

8) чесність;

9) повага до старших;

10) зовнішній вигляд;

11) ідеали;

12) культура мовлення;

13) стійкість до негативних впливів;

14) сприйнятливість до виховної дії;

15) самовиховання.

Рівень самовиховання характеризує внутрішню позицію вихованця, є проявом його активності. Можна говорити про важливу ціль виховання – спонукання дитини до самовиховання. Самовиховання спрямоване на зміни своєї особистості відповідно до свідомо поставлених цілей, згідно з переконаннями та ідеалами. Самовиховання реалізується за допомогою таких прийомів та методів:

самообов’язок або самонаказ – це добровільне завдання самому собі, спрямоване на самовдосконалення, формування в себе певної якості або позбавлення негативних рис;

самозвіт – аналіз змін, що виникли за певний період;

самопізнання або осмислення власної діяльності й поведінки – аналіз цілей, виявлення причин успіхів та невдач, корекція завдань тощо;

самоконтроль та самооцінка – самостимулювання, яке може бути як самозаохоченням, так і самопокаранням або самообмеженням.

Безсумнівно, самовиховання є ознакою внутрішнього, духовного світу людини та свідчить про здібність самостійно розвиватися. Такі чинники, як виховання, освіта, повинні стати спонукальною до такого розвитку силою.