22. 4. Теорії темпераменту

Концепція Г. Айзенка. Цей дослідник зібрав більше ста різноманітних слів, що описують різні прояви людини, у тому числі й динамічні, та оцінив ступінь їх прояву у великої кількості людей. Потім на основі спеціальної математичної процедури, що називають факторним аналізом, спробував звести їх у деякі основні взаємонезалежні блоки якостей з урахуванням їх фактичного поєднання у реальних людей.

У результаті з’явилися два основних фактори таких якостей: 1) екстраверсія–інтроверсія і 2) стабільність–невротизм (слід відзначити, що існує ще третій фактор: складність – простота внутрішнього світу, однак в різних дослідженнях він отримував різні інтерпретації, тому ми його не розглядаємо).

«Екстраверсія–інтроверсія» – глобальна характеристика загальної енергійності і експансивності як динамічних проявів людини.

Екстраверт, на думку Г. Айзенка, оптимістичний, імпульсивний, має широке коло знайомих. Екстравертам не властивий контроль над емоціями.

Інтроверт – спокійний, сором’язливий, планує заздалегідь свої дії, тримає почуття під контролем.

«Стабільність–невротизм» – глобальна характеристика загальної динамічності й емоційності як динамічних проявів людини.

Стабільний – збереження організованої поведінки, ситуативної цілеспрямованості у звичайних стресових ситуаціях, зрілість, відмінна адаптація, відсутність напруги, схильність до лідерства і спілкування.

Невротик – нестійкість, низька адаптація, схильність до швидкої зміни настрою, почуття вини і неспокою, депресивні реакції, розлади уваги, нестійкість у стресових ситуаціях, емоційність, імпульсивність, невпевненість у собі тощо.

Поєднання двох глобальних факторів призводить до наступної технологічної карти особистості (рис. 3). Дві перпендикулярні осі – два глобальних динамічних фактори, які виділив Г. Айзенк. У результаті їх сполучення створюється чотири основних «чистих» типи, що розташовані в чотирьох квадрантах схеми, а на чотирьох осях розташовані чотири змішаних типи.

Опис цих типів, які Г. Айзенк вивів цілком незалежно від теорії Гіппократа, несподівано виявилися дуже близькими, майже однаковими з гіппократівськими типами.

Поєднання екстраверсії та стабільності відповідає типові темпераменту С, екстраверсії та нейротизму – Х, інтроверсії та стабільності – Ф, інтроверсії та невротизму – М. При більш уважному поєднанні цих типів за Айзенком з традиційними типами за Гіппократом, можна відзначити низку розходжень, особливо стосовно Ф, однак усе ж така схожість цих типів вражає.

	Нестабільний
Інтровертований	Легко засмучується			Чуттєвий	Екстравертований
	Тривожний			Неспокійний
	Ригідний			Агресивний
	Схильний до роздумів			Збудливий
	Песимістичний			Мінливий
	Стриманий			Імпульсивний
	Нетовариський			Оптимістичний
	Тихий			Активний
	МЕЛАНХОЛІК			ХОЛЕРИК
	ФЛЕГМАТИК			САНГВІНІК
	Пасивний			Товариський
	Обережний			Контактний
	Розсудливий, розважливий			Говіркий
	Доброзичливий, миролюбний			Чуйний
	Контрольований			Невимушений
	Викликає довіру, надійний			Життєрадісний
	Рівний			Не схильний до занепокоєння
	Спокійний			Схильний до лідерства
	Стабільний

Рис. 3. Карта особистості за Г. Айзенком

Стосовно змішаних типів, виражений екстраверт (при середньому значенні на осі стабільність – нейротизм) відповідає типу ХС, виражений інтроверт (при тій самій умові) – типу МФ, виражений стабільний (при середньому значенні осі екстраверсія – невротизм) – типу ФС, виражений невротик (при тій самій умові) – типу МХ. Цікаво, що у Г. Айзенка змішаних типів чотири на відміну від шести типів Гіппократа (відсутні типи ХФ і МС).

Підкреслимо, що у співвідношенні результатів досліджень Г. Айзенка з типами за Гіппократом необхідно виділяти два аспекти: по-перше, дивовижну схожість, близькість отриманих результатів і описаних ними типів; по-друге, низку відмінностей. Проте, у цілому, концепція Г. Айзенка довела й обґрунтувала типологію Гіппократа.

Сьогодні, коли існування типів темпераменту в реальності є доказаним, маємо з’ясувати: що саме лежить в основі цих типів, які більш глибокі механізми їх викликають. Відповідь на це питання дає концепція Івана Петровича Павлова – великого російського і радянського фізіолога.

Концепція І. П. Павлова. Аналізуючи будь-яке психічне явище, у тому числі і темперамент, слід пригадати, що з матеріалістичної точки зору будь-якому психічному процесу відповідають процеси в головному мозку. У зв’язку із цим логічним є пошук основ типів темпераменту саме в особливостях роботи мозку, насамперед, вищої нервової діяльності, саме тих процесів, які прямо пов’язані із психікою.

Згідно з І. П. Павловим, існує декілька фізіологічних якостей нервової системи, які мають індивідуальні варіації.

Перша якість – «сила – чуттєвість» нервових процесів. Сила включає в себе два аспекти: а) витривалість нервових клітин кори, їх здатність довго працювати (у цьому аспекті сильна нервова система може успішно функціонувати цілий день без проблем, а чуттєва – лише нетривалий час, потім приходить стомлення); б) здатність ефективно реагувати на подразник цілком визначеної сили.

Сила подразника

Надпотужні

Потужні

Середні

Слабкі

А Б

Рис. 4. Типи вищої нервової діяльності і відповідні їм темпераменти за І. П. Павловим

Розташуємо на вертикальній осі (рис. 1) показники сили впливу, внизу – слабкі, посередині – середні, вгорі – потужні та надпотужні (наприклад, звуки від ледь чутних до надпотужних, або сила догани – від тонкого натяку до різкого дорікання). Зліва розміщені ті інтервали сили подразників, на які нервова система двох людей (А і Б) відповідає найбільш ефективно. В А нервова система сильна, тому його діапазон розташований зверху, у бік сильних подразників, а у Б – слабка, його діапазон зміщений донизу, до слабких подразників.

Припустимо, А і Б зазнають вплив середній за силою. Вони реагують на нього адекватно, можливо, навіть, однаково. Але при цьому такий вплив займає в А нижній діапазон його чуттєвості, він визначається як відносно слабкий. А для Б вплив припадає на середину діапазону, тобто є оптимальним. Сильний вплив, таким чином, є оптимальним для А та надпотужним для Б. Проте подразник надпотужної дії сприймається А як потужний, й А дає адекватну реакцію. Для Б ця дія перевищує діапазон і його реакція буде за межами адекватної: він або застигне, або закричить і т. ін.

Не менш показовим є порівняння реакції А і Б на подразник слабкої дії. Якщо Б сприймає й адекватно реагує на нього, то для А він є непомітним, малозначущим і не викликає жодної реакції.

Здатність сприймати слабкі подразники і реагувати на них називається чуттєвістю. Легко вказати, що сила і чуттєвість – це два протилежних полюси однієї й тієї ж якості нервової системи. Сильна нервова система, працюючи із сильними і середніми подразниками, абсолютно несхильна до сприймання слабких подразників. А слабка, навпаки, – чуттєва через те, що має справу із подразниками слабкої дії.

Таким чином, перевага сильної нервової системи полягає в її загальній витривалості і здатності витримувати подразники сильної дії, недолік – невисока здатність сприймати подразники слабкої дії. Перевагою слабкої нервової системи є висока чуттєвість, здатність сприймати дію подразників. Недолік її – загальна невисока витривалість, неможливість переносити подразники сильної дії. Зазначимо, що сполучення в одній нервовій системі високої сили та високої чуттєвості неможливі (точніше, надзвичайно нетипові) через те, що діапазон ефективного реагування завжди суворо обмежений і не може бути нескінченним.

Друга якість нервової системи – ступінь врівноваженості між двома основними нервовими процесами: збудження і гальмування. Збудження – це активізація нейронів, їх входження в процес функціонування, а гальмування – процес послаблення і припинення їхньої активності, входження в стан пасивності. Наприклад, коли людина починає швидко говорити, у неї відбувається збудження нервової системи. А коли людина в процесі розмови змушена зупинитися, відбувається процес гальмування. Усе наше життя складається зі сполучення цих двох процесів.

Урівноважена нервова система характеризується виникненням процесів збудження і гальмування однаковою мірою легкості та складності або вони виникають однаково швидко, легко, без затримок, або однаково повільно, важко, із затримками. Однак жоден із них не має ніякої переваги над іншими (звісно, така однаковість зазвичай буває приблизною). Такій людині однаково легко або однаково важко збуджуватися або загальмувати.

Неврівноважена нервова система тоді, коли один із цих процесів, а точніше збудження, виникає швидше, ніж інший, тобто гальмування, яке настає повільно і важко (ситуація, навпаки, коли над збудженням переважає гальмування, можлива швидше в теорії, ніж на практиці). Людина з неврівноваженою нервовою системою збуджується часто і за умови незначних приводів, проте пригальмувати власні реакції їй важко.

Третя якість нервової системи – її рухливість або інертність. Вона характеризує легкість чи важкість, швидкість чи уповільненість зміни процесів збудження та гальмування. При рухливій нервовій системі сильне збудження легко змінюється сильним гальмуванням і навпаки. При інертній нервовій системі така зміна відбувається повільно, надсилу, такі переходи бувають рідко. Така людина після стану сильного розслаблення довго приходить до стану активності, а досягнувши цього стану їй важко зупинити цю активність.

Коли на основі цих трьох якостей нервових процесів характеризують типи нервової діяльності, то зазвичай розглядають їх полюси, а середню ступінь їхнього прояву ігнорують. Таким чином, маємо три виміри «полярних» якостей: 1) сила–чуттєвість; 2) врівноваженість–неврівноваженість; 3) рухливість–інертність. Шляхом відбору серед усіх варіантів поєднань обрали 8 типів. Проте не всі вони мають місце в реальному житті, виявляються достатньо яскраво, відрізняються один від одного. З урахуванням цього виділяють чотири варіанти їх поєднань, що створюють типи нервової системи. Виявилося, що павловським чотирьом типам відповідають ті чотири типи, які виділив Гіппократ, тобто вони тотожні.

Відзначимо, що при чуттєвій нервовій системі виділення підтипів неврівноваженості та рухливості не має суттєвого значення через те, що слабкість, яка є домінуючою, пригнічує всі їх прояви. Іншими словами, фактична поведінка слабкого і врівноваженого типу мало чим відрізняється від поведінки слабкого і неврівноваженого. Аналогічно при сильній неврівноваженій системі виявлення підвидів із рухливою та інертною системою не відбувається через те, що якості неврівноваженості, які домінують над рухливістю – інертністю, майже нівелюють їх прояви. Таке подрібнення на типи має сенс лише в науково-дослідницьких цілях, у педагогічний практиці не використовується.

Таким чином, згідно з І. П. Павловим, в основі темпераменту лежать якості нервової системи і тип темпераменту характеризується визначеними поєднаннями цих якостей. Так, С – той, у якого нервова система сильна, рухлива, урівноважена, Ф – сильна, урівноважена, інертна, Х – сильна, неврівноважена, М – слаба, чуттєва. Якщо ці слова розшифрувати, дати розгорнуту характеристику цих якостей, то, С – людина з сильною, урівноваженою, рухливою нервовою системою, Ф – з сильною, врівноваженою, інертною нервовою системою, Х – з сильною, неврівноваженою нервовою системою. І далі якщо ці слова розшифрувати, дати розгорнуту характеристику, то маємо, наприклад: С – витривалий, працездатний, адекватно реагує на подразники великої сили, не чуттєвий до слабких подразників, процеси гальмування і збудження виникають з однаковою легкістю, при цьому можливі швидкі та багаторазові переходи від збудження до гальмування і навпаки.

Павловська концепція темпераменту припускає наявність змішаних типів. Наприклад, тип ФС характеризується сильною, урівноваженою нервовою системою, при цьому вона займає середню позицію на шкалі «рухливість–інертність». А ХС характеризується як сильна, рухлива нервова система, за шкалою «урівноваженість – неврівноваженість» займає середнє положення.

Згідно із загальним положенням про те, що будь-яке психічне явище безпосередньо пов’язано із нервовим процесом у мозку, концепція І. П. Павлова виявляє якості такого психічного явища, як темперамент, із ближньої її основи – нервових процесів у мозку й їх якостей. Такий підхід логічний і плідний. Проте, і нервова система, і нервові процеси – це не замкнений світ, вони, у свою чергу, тісно пов’язані з організмом і всіма його системами. Нервова система знаходиться в продуктах системи гуморальної, гормональної, а нервові процесі включають в себе різноманіття прояву обміну речовин. Таким чином, якості нервової системи розглядають не як ізольоване і самостійне явище, а як прояв деяких більш загальних якостей організму, пов’язаних із особливостями обміну речовин і генетичної програми. Тому, можливо, основи темпераменту і його типів підпорядковані анатомо-фізіологічній організації людини. Відповідь на це питання дає концепція У. Шелдона.

Концепція У. Шелдона. В основі більшості анатомо-фізіологічних процесів в організмі лежить генна програма й обумовлені нею особливості ендокринної системи, що виробляє гормони й інші важливі речовини. Якщо дещо спростити ситуацію, можна виділити три основних різновиди в організмі, що призводять до трьох типів фігури. Ці типи фігури виділяють залежно від розвитку в організмі однієї з ряду соматичних систем: травної, кістково-м’язової і тісно пов’язаної з нею дихальної та нервової системи.

Вісцеротонік – людина з переважаючим розвитком травної системи і жирової тканини. Така людина гладка, з великим животом та значною кількістю жирових відкладень в ділянках шиї, рук та ніг.

Соматотонік – людина з переважаючим розвитком кістково-м’язової і дихальної системи. Це людина з яскраво виділеною мускулатурою, щільними кістками, глибоким і спокійним диханням.

Церебротонік – людина з переважаючим розвитком нервової системи. Це худорлява людина, із майже відсутніми жировими і м’язовими тканинами, із крихкими кістками.

Згідно з У. Шелдоном, кожному з цих типів відповідають динамічні прояви індивідуальності, тобто типи темпераменту.

Так, вісцеротонік відповідає типу Ф, іноді С, дуже рідко Х та М. Соматотонік відповідає типам Х і С, майже ніколи Ф і М. Церебротонік – типу М, іноді – Х, майже ніколи Ф і С. Якщо визначати типи фігури за типами темпераменту, маємо таблицю:

Таблиця 1. Відповідність типів темпераменту і типів фігури

Тип темпераменту	Відповідні типи фігури
	Типово	Можливо	Нетипово
С Ф Х М	Соматотонік Вісцеротонік Соматотонік Церебротонік	Вісцеротонік Церебротонік	Церебротонік Соматотонік, церебротонік Вісцеротонік Вісцеротонік, соматотонік

Відзначимо, що в концепції У. Шелдона передбачається наявність проміжних типів фігури, а також тип гармонійний (коли всі види систем розвинені однаково). Звернемо увагу на те, що цю концепцію не слід розуміти спрощено, мовляв, анатомія тіла детермінує тип темпераменту, тобто М завжди худорлявий. Насправді, і тип темпераменту, і тип фігури визначається причиною, яка формує їх – гуморальною системою організму, що тісно пов’язана із генетичною програмою.

Наскільки концепція У. Шелдона відповідає дійсності? Неодноразово проводилися масові дослідження (участь декількох сотень людей), у них виявляли тип темпераменту, тип фігури, при цьому обирали відносно «чисті» типи і порівнювались тип темпераменту із типом фігури. Виявили, що деякі співвідношення існують, проте вони мають статистичний характер. Про що це свідчить? Наприклад, дослідження ста виражених Ф дають нам 90 вісцеротоніків і по п’ять соматотоніків і церебротоніків, – це було б блискуче підтвердження концепції. Але якщо б розподілення було по 30–35 людей – провал. Насправді, отримали середнє значення: більшість (40–50) справжні вісцеротоніки, по 20–25 соматотоніки і церебротоніки. Це означає, що насправді співвідношення є відносним та виявляється лише на великому статистичному матеріалі, але не відносно кожної окремої людини. Тобто, вісцеротонік може мати будь – який із типів темпераменту, як і інші два типи. Усе ж таки зазначимо, що деяка статистична схильність має місце, і є можливість стверджувати, що якщо, наприклад, перед нами вісцеротонік, то скоріше за все він Ф або С, і з малою вірогідністю – Х і М.

Таким чином, концепція У. Шелдона підтверджується частково. Нервова система, хоча й тісно пов’язана зі всіма іншими системами, відчуває на собі гуморальні впливи, проте всі її якості достатньо автономні та з анатомо-фізіологічними якостями організму пов’язані, але не тісно.

Порівняння концепцій темпераменту Гіппократа, Г. Айзенка, І. П. Павлова та У. Шелдона. Загальне співвідношення між ними можна визначити таким чином: Гіппократ завдяки своїм спостереженням виділив і описав чотири типи темпераменту: С, Ф, Х, М. Г. Айзенк, використавши складну математичну процедуру факторного аналізу, у цілому підтвердив фактичну реальність цих чотирьох типів. При цьому виділив два більш глибоких психологічних фактори, результатом сполучення яких було виділено такі типи: інтроверсія–екстраверсія і стабільність–нейротизм. І. П. Павлов на основі вивчення якостей нервової системи виділив три основні, сполученнями яких обумовлені типи темпераменту: сила–чуттєвість, урівноваженість–неврівноваженість, рухливість–інертність. У. Шелдон на основі вивчення типів фігури, пов’язаних із гуморальними особливостями організму, виділив три типи фігури: вісцеротонік, соматотонік, церебротонік і спробував їх пов’язати з чотирма типами темпераменту, однак співвідношення виявилося слабким.

Таким чином, типи темпераменту можна вважати наявними, їх реальність підтверджується концепціями Г. Айзенка та І. П. Павлова. Основу темпераменту на фізіологічному рівні складають якості нервової системи, які були виділені І. П. Павловим, а на власне психологічному рівні – два глобальних психологічних фактори, які були виділені Г. Айзенком. Пошук основ темпераменту на більш глибокому рівні – гуморальному, пов’язаному із фігурою, привів до виявлення слабкого статистичного впливу на темперамент, а також співвідношення між двома глобальними психологічними факторами Г. Айзенка і якостями нервової системи за І. П. Павловим залишаються в цілому невизначеними.