11.3. Україна у роки Третьочервневої монархії (червень 1907 – липень 1914 р.). Столипінська аграрна реформа

До І та ІІ Державних дум потрапило понад 40 депутатів-українців, що об’єдналися в Українську думську громаду. Вона виступила з вимогою надати Україні політичну автономію і запровадити українську мову у школах, судах та місцевих адміністративних органах. Щоб допомогти УДГ, до Петербургу переїхав М. Грушевський.

3 червня 1907 р. було опубліковано царський маніфест про розпуск ІІ Державної думи. Згідно з законом про вибори до ІІІ Думи 80 % населення Росії позбавлялося виборчих прав, тому національно-демократичні партії України не змогли провести своїх представників до ІІІ Держдуми.

У країні розпочався період так званої столипінської реакції (1907 – 1909 рр.). У містах і селах лютували каральні військові команди. Тисячі робітників і селян були страчені без суду і слідства, десятки тисяч заслані на каторжні роботи.

Одночасно прем’єр П. Столипін намагався створити масову соціальну опору царському режиму у вигляді сільської буржуазії-куркулів. Царським указом від 9 листопада 1906 р. селянам дозволялося виходити з сільської общини на хутори та відруби, брати кредити в Селянському поземельному банку для заведення власного фермерського господарства. В Україні протягом 1906 – 1915 рр. з общини вийшли від 20,5 до 48 % селянських дворів. Одночасно з України до Сибіру було переселено близько 1 млн селян. Та незабаром 70 % з них повернулися назад.

У результаті столипінської реформи значно поглибився процес диференціації селянства. На 1917 р. в Україні налічувалось 4 221 тис. селянських господарств, з них бідняцьких – 2 431 тис. (57,1 %), середняцьких – 1 273 тис. (29,9 %), заможних – 517 тис. (12,2 %).

Провал столипінської реформи зумовив фізичне знищення самого П. Столипіна, яке сталося під час вистави у Київському міському театрі 1911 р.

Важливим елементом політики царизму в період реакції було насадження ідеології великодержавного шовінізму й посилення національного гніту. На Україні влада закривала українські школи, клуби “Просвіти”, газети та журнали. Українцям, як і іншим “інородцям”, заборонялося співати пісні та читати вірші рідною мовою. Радикально настроєні представники національної інтелігенції в 1908 р. об’єдналися у “Товариство українських поступовців” (ТУП), що пропагувало ідею національної автономії України у межах майбутньої конституційної Росії.

11.4. Західноукраїнські землі на початку хх ст. Соціально-економічний розвиток. Культурно-просвітницький рух

У західноукраїнських землях, які на початку ХХ ст. перебували в складі Австро-Угорщини, промисловість займалася добуванням та первісною переробкою сировини, належала вона переважно австрійському, німецькому та французькому капіталу. Найбільш інтенсивно розвивалася нафтова промисловість (Борислав). Західноукраїнські землі залишалися одним з основних постачальників лісу до європейських країн. У Галичині на початку ХХ ст. налічувалося 170 тис. робітників, на Буковині – 72 тис., в Закарпатті – 14 тис. найманих робітників. Заробітна плата в них була в 2-3 рази меншою за ту, що отримували робітники в Австрії. Галичина залишалася відсталим аграрним регіоном Австро-Угорської імперії.

В той же час західноукраїнські народовці, користуючись певною політичною свободою, оголосили “нову еру” на основі “австрійської конституції, вірності католицької релігії і австрійській державі” ставили мету створення “українського П’ємонту” (на честь держави, навколо якої у другій половині ХІХ ст. було об’єднано єдину незалежну Італію).

У середині утвореної в 1890 р. за ініціативою М. Драгоманова “Українсько-руської радикальної партії Галичини” згодом виділилося три угруповання: соціал-демократичне (І. Франко, М.  Павлик), власне радикальне та націонал-демократичне (В. Будзиновський, С. Данилович).

На початку ХХ ст. основною політичною силою у Галичині була націонал-демократична партія (з 1899 р.), якою керували М. Грушевський, К. Левицький, Ю. Романчук та Д. Савчук. Вона діяла в руслі народовської ідеї “українського П’ємонту”, який був розрахований на перетворення Галичини в плацдарм боротьби з “російським імперіалізмом”. На таких же позиціях стояла радикальна партія Буковини (С. Смаль-Стоцький, М. Василько). “Русько-католицький союз” (О. Барвінський, А. Шептицький) разом з греко-католицькою церквою відстоював інтереси австрійської монархії.

Не менш реакційною силою була партія “москвофілів” – “Руська народна партія” (О. Мончаловський), що об’єднувала великих землевласників та чиновництво. Вона заперечувала існування окремого українського народу.

Під впливом першої російської революції загострилася боротьба в краї за політичні свободи. Однак новий виборчий закон 1907 р. забезпечував панівне становище австро-угорських та польських буржуїв та поміщиків. Нарешті в лютому 1914 р. крайовий сейм схвалив новий виборчий закон, за яким українським партіям у парламенті краю відводилось 27,2 % місць.