18.4. Формування концепції зовнішньополітичного курсу. Альтернативні варіанти геополітичної орієнтації України. Західний напрям зовнішньої політики. Україна та держави снд

Після проголошення Акта про державну незалежність Україна вперше стала рівноправним суб’єктом у міжнародних відносинах.

5 грудня 1991 р. Верховна Рада звернулася з Заявою до парламентів і народів світу, у якій наголошувалося, що Україна у повній відповідності з цілями і принципами ООН спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі.

Для обґрунтування власної лінії на міжнародній арені 2 липня 1993 р. Верховна Рада України схвалила «Основні напрями зовнішньої політики України».

В основу моделі зовнішньої політики 1991 – 1994 рр. було покладено принцип «балансу інтересів», що зумовлено геополітичним становищем України, її залежністю від партнерів по СНД, суперечливими внутрішніми процесами, уповільненим темпом економічних реформ тощо.

Після президентських виборів 1994 р. розвиток зовнішньої політики України пішов шляхом модифікації, розстановки нових акцентів у пріоритетах. Базовими принципами модифікації було проголошено виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм.

Важливим аспектом у процесі формування концепції зовнішньополітичного курсу стало прийняття нової Конституції України, яка юридично закріпила принципи зовнішньополітичної діяльності, спрямовані на забезпечення національних інтересів і безпеки нашої держави.

У своїй інавгураційній промові 30 листопада 1999 р. Л. Кучма в черговий раз підтвердив стратегію багатовекторної політики нашої держави. Серед магістральних напрямків значилися США, ЄС та Росія, які на думку українського керівництва, не заперечують, а доповнюють один одного.

Після президентських виборів 2004 р. Міністерство закордонних справ України визначило такі пріоритетні завданя:

1) програма оновлення МЗС «Українська дипломатія назустріч людям»; 2) «Відкриємо світ для українців»; 3) «Кордони України: прозорі для людей і бізнесу, закриті для злочинців»; 4) «Європейська і євроантлантична інтеграція – це передусім демократичні цінності і стандарти»; 5) «Зовнішньоекономічна активність – гарантія процвітання держави, її енергетичної безпеки, створення нових робочих місць»; 6) «Українська культура у світі. Вихід у світовий цивілізаційний простір».

Отже, протягом 1991 – 2006 рр. активно відбувалися вироблення та апробація концепції зовнішньополітичного курсу незалежної України.

Основні пріоритетні напрямки зовнішньої політики України.

Західний напрямок. Розвиток всебічних відносин з європейськими країнами. 1992 р. президент України підписав Заключний Акт наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), що сприяло інтеграції України в європейські структури. На саміті НБСЄ у листопаді 1999 р. Л. Кучма підписав Хартію Європейської безпеки на ХХІ ст.

9 листопада 1995 р. Україна стала 37 членом Ради Європи. 1996 р. Україна приєдналася до об’єднання держав “Центр Європейських ініціатив”. Підписано угоди, в яких закріплено відсутність будь-яких територіальних претензій, з усіма європейськими сусідами України.

Стрижнем стратегії економічного та соціального розвитку на найближчі десять років має стати створення реальних передумов вступу України до Європейського союзу. 1998 р. набрала чинності Угода про партнерство та співробітництво між Україною та Європейським союзом. 2000 р. Указами Президента України затверджено Стратегічну програму інтеграції України в ЄС. Важливе значення для стану відносин між нашою державою та Євросоюзом мало схвалення Європейською Радою у грудні 1999 р. спільної стратегії ЄС та України. Принциповим кроком у зміцненні та розвитку стратегічного партнерства стали п’ятий самміт Україна – ЄС (Ялта, вересень 2000 р.). З 1 січня 2000 р. Україна вперше як незалежна держава почала виконувати функції непостійного члена Ради Безпеки, що означає підвищення її відповідальності за підтримання міжнародного миру.

На сучасному етапі основними формами співробітництва України та ЄС є технічна допомога, торгівля й інвестиційна діяльність.

Характерними для процесу інтеграції України до європейських структур є надто обережна позиція Євросоюзу, уповільнений розвиток економічних зв’язків. Активізації інтеграційних процесів перешкоджають такі чинники: 1) Суттєві відмінності нормативно-правової бази України та ЄС; 2) зношеність основних виробничих фондів української економіки; 3) низький рівень конкурентоспроможності більшості українських підприємств; 4) недостатня розвинутість української економіки; 5) намагання провідних західних держав зберегти стабільність ЄС.

Крім того, суттєво ускладнюють процес інтеграції України до європейських структур корпоративна закритість системи державного управління, високий рівень корупції, слабкість демократичних інституцій і нерозвинутість громадянського суспільства, утиски свободи преси, політичні проблеми, що спричинили критику Ради Європи, відсутність стабільного національного консенсусу з провідних питань внутрішнього розвитку і зовнішньої політики.

Намагаючись гарантувати власну безпеку, Україна в межах процесуінтеграції до європейських структур активізувала свої контакти з Північноатлантичним союзом (НАТО). Внаслідок цього в травні 1997 р. у Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО. 9 липня 1997 р. у Мадриді Президентом України Л. Кучмою та лідерами 16 держав – членів альянсу – було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО. Протягом 1994 – 1999 рр. Україна брала участь у багатьох заходах, передбачених програмою «Партнерство заради миру», у тому числі й спільних військових навчаннях.

Після Празького саміту Північноатлантичного союзу Україна повинна була визначити свою позицію стосовно форм взаємодії та співробітництва з НАТО. 23 травня 2002 р. під час першого урядування В. Януковича Рада національної безпеки і оборони України прийняла політичне рішення щодо набуття Україною у перспективі повноправного членства в НАТО, що стало переломним моментом в її відносинах з Північноатлантичним союзом. Лише у 2003 р. з 256 заплпнованих заходів було виконано 230.

Нового імпульсу набули відносини Україна – НАТО після президентських виборів 2004 р. Вже у квітні 2005 р. у межах неформального саміту Північноатлантичного блоку у Вільнюсі відбулося засідання комісії Україна – НАТО на рівні міністрів закордонних справ. Українській стороні було запропоновано новий формат відносин – Інтенсифікований діалог (ІД), що є першим етапом на шляху до членства.

Як член ООН, Україна бере участь у миротворчих операціях в Ліберії, Боснії та Герцеговині, Косово (виведені підрозділи), Ліван (виведені підрозділи). 2004 – 2005 рр. український військовий контингент знаходився в Іраці (виведений за наказом Президента України В. Ющенка).

Європейський вектор зовнішньої політики України відкрив можливості для розвитку плідних двосторонніх відносин з європейськими держава (Німеччина, Польща, Угорщина, Словаччина тощо), США та іншими. Неоднозначно розвивалися протягом певного часу українсько-румунські відносини.

Україна і СНД. Уряд Б. Єльцина сподівався зберегти за Москвою становище керівного центру на всій території колишнього СРСР за допомогою механізму Співдружності незалежних держав. Статус СНД не конкретизувався, щоб у зручний час перетворити цей консультативний орган на конфедеративну або навіть федеративну державу. Україна виступає проти перетворення СНД на наддержавну структуру. У 1994 р. Україна приєдналася на правах асоційованого члена до економічного союзу у рамках СНД. У той же час вона не підписала Статут СНД, угоди про створення об’єднаних збройних сил, про сили спільного призначення та інші документи, які передбачали надання інститутам СНД державних функцій. Керівництво України робить наголос на економічній складовій у діяльності СНД, прагне до розширення співробітництва між країнами СНД на двосторонній основі.

19 вересня 2003 р. у Ялті, під час саміту глав держав-учасниць СНД, президентами Білорусі, Казахстану, Російської федерації та України було підписано Угоду про формування Єдиного економічного простору (ЄЕП), яку 20 квітня 2004 р. ратифікувала Верховна Рада України. Цей документ окреслив наміри держав-учасниць щодо реформування економічних взаємовідносин. Ідея створення ЄЕП викликала гостру дискусію в українському суспільстві.

Реагуючи на проект Угоди про формування ЄЕП, Євросоюз 16 вересня 2003 р. зробив заяву, в якій було стисло й чітко окреслено можливі наслідки для України від її участі в ЄЕП. У документі зазначалося, що участь у простій зоні торгівлї не створить особливих труднощів для України як щодо приєднання до СОТ, так і в поглибленні двосторонніх торгових відносин з Євросоюзом. Участь України в митному, економічному або валютному союзах у межах ЄЕП спричинить значні проблеми в її переговорах із СОТ, Євросоюзом, унеможливить створення зони вільної торговлі ЄС – Україна, позбавить Україну перспективи членства в Євросоюзі. Наприкінці 2007 р. питання про повномаштабну участь України у ЄЕП залишалося відкритим.

Отже, ставлення України до СНД у своєму розвитку еволюціонувало.

У 1997 р. Україна суттєво оновлює та модернізує тактику своїх стосунків у межах СНД. Ставку було зроблено на формування «другого центру впливу в СНД». 10 жовтня того ж року під час саміту Ради Європи в Стразбурзі Україною, Азербайджаном, Грузією та Молдовою було засновано консультативний форум ГУАМ. Стосунки в новоствореній міжнародній структурі розвивалися досить інтенсивно. 24 квітня 1999 р. у Вашингтоні відбулась зустріч президентів держав-учасниць ГУАМ та Узбекистану, після якої межі форуму розширилися й він отримав назву ГУУАМ. Основними напрямами співпраці в межах цього об’єднання було створення євразійського транспортного коридору, співробітництво у сфері врегулювання конфліктів, військово-технічне, економічне співробітництво, взаємодія в межах міжнародних організацій. А однією з пріоритетних програм – транспортування каспійських енергоносіїв.

Особливе значення для України має розвиток відносин з Росією, які тривалий час залишалися складними і суперечливими. 31 травня 1997 р. президенти України і Росії Л.Кучма і Б.Єльцин підписали Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською федерацією. Загалом на початок 2003 р. укладено 280 обопільних угод щодо розвитку й удосконалення співробітництва країн у всіх сферах. Українсько-російські відносини у 2004 – 2007 рр. розвивалися неоднозначно. Їх своєрідною перевіркою стала криза у 2004 р., пов’язана з о. Тузла. У стосунках двох держав продовжують існувати такі проблеми як постійне не врегульоване підвищення ціни на російські енергоносії (особливо газ), демаркація і делімітація Азовського моря, статус Керчинської протоки та маяків у Криму тощо.