9.3. Початок українського національного відродження в Україні. Кирило-Мефодіївське товариство

Українське національне відродження, так само як і відродження інших поневолених народів Європи, починалося з захоплення фольклором, народною культурою, історією своєї Батьківщини. Центром українського національного руху першої чверті ХІХ ст. був Харків. Там, 1805 р. за ініціативою місцевого дворянина, визначного вченого-енциклопедиста, громадського й політичного діяча Василя Назаровича Каразина було засновано першій на Наддніпрянщині університет, ректором якого тривалий час був відомий український поет Петро Гулак-Артемовський. У Харкові на початку ХІХ ст. виходили часописи “Украинский вестник” та “Украинский журнал”, у цьому місті писав свої повісті Григорій Квітка-Основ’яненко, видавав у 1832 – 1838 рр. історичну збірку “Запорожская старина” Ізмаїл Срезневський, починали свою діяльність М. Костомаров, А. Метлинський та інші відомі діячі.

Після створення у 1834 р. Київського університету ім. Св. Володимира до нього перемістився центр українського руху. Тут у 1845 р. виникло товариство “Київська молода”, з якого 1846 р. утворилося Кирило-Мефодіївське братство – перша українська політична організація. До її складу увійшли викладачі та студенти університету: визначний історик Микола Іванович Костомаров (1817 – 1885 рр.), Василь Бєлозерський, Микола Гулак, О. Навроцький, І. Посяда та ін. З товариством підтримували тісні зв’язки видатний письменник Пантелеймон Куліш та великий поет й художник Тарас Григорович Шевченко (1814 – 1861 рр.). Метою товариства було національне визволення та створення конфедерації слов’янських народів (українців, росіян, поляків, чехів, словаків, болгар, сербів та словенців) з наданням кожному з них широкої державної автономії на республіканські основі, а також ліквідація самодержавства, кріпацтва, поширення народної освіти тощо. Товариство мало програму – “Книгу буття українського народу” або “Закон божій”, написану М. Костомаровим (у псевдо-біблейській формі в ній захищалися права націй на самовизначення, ідеї демократизму та месіанської ролі українського народу) та статут, написаний М. Гулаком. На початку 1847 р. товариство було викрито поліцією. Його провідні члени отримали покарання у вигляді 1–3 років тюремного ув’язнення з подальшим засланням за межі України та столиць. Найбільше було покарано Т. Шевченко. За вірші антимонархічного спрямування вже немолодого поета відправили на 10 років служити солдатом до Середньої Азії із забороною писати та малювати.

9.4. Західноукраїнські землі в першій половині хіх ст.

Більшість українців на землях імперії Габсбургів (на початок ХІХ ст. їх там проживало приблизно 2,4 млн осіб) складало селянство, яке хоч і мало більше юридичної свободи ніж в Російській імперії, проте мусило відпрацьовувати низку повинностей на користь інонаціональних феодалів (у Галичині серед поміщиків переважали поляки, в Закарпатті – угорці).

Перші спроби підняти українську мову до рівня літературної та “пробудити” українців Галичини здійснили представники церковної (греко-католицької) інтелігенції. Ними було створено 1816 р. “Клерикальне товариство” у Перемишлі (лідер – Іван Могильницький ), а 1832 р. славнозвісну “Руську трійцю” у Львові. До останньої входили семінаристи Маркіян Шашкевич (1811 – 1843 рр.), Іван Вагилевич (1811 – 1886 рр.) та Яків Головацький (1814 – 1888 рр.), які підготували до друку збірку “Зоря” (1834 р.) й видали у Будапешті першій український альманах “Русалка Дністрова” (1836 р.). М. Шашкевич підготував першу “Читанку” для дітей. Проте під тиском переслідувань “Руська трійця” розпалася. М. Шашкевич помер у злиднях, І. Вагилевич – перейшов до польського руху, Я. Головацький, пізніше, – до “москвофілів”.

1848 р. Європа була охоплена низкою національно-демократичних революцій, що увійшли в історію під назвою “Весни народів”. В Австрійській імперії почалися демократичні зрушення. У квітні 1848 р. було скасовано залишки кріпацтва (панщину) в Галичині. У травні 1848 р. українці на чолі Григорієм Яхимовичем створили у Львові “Головну руську раду”, що мала свої відділення на місцях та видавала тижневик “Зоря галицька”, захищала економічні інтереси українських селян, вимагала для українців Галичини автономії й відокремлення, населеної переважно українцями, Східної Галичини від переважно польської Західної Галичини (так званої Малої Польщі). Цьому протистояли поляки, що мали свою організацію “Центральну раду народову” й при ній нечисленну організацію полонізованих українців – “Руській собор”. У зазначеному двобої (він вилився у протистояння з поляками на Слов’янському конгресі у Празі та у австрійському Рейхстазі) українцям перемогти не вдалося. Водночас австрійській уряд вдало зумів використати створені українцями збройні загони проти повсталих угорців (за вірну службу Габсбургам західних українців тоді навіть прозвали “тірольцями Сходу”). Під час революції українцями Галичини було здійснено низку культурних заходів: засновано “Галицько-руську матицю”, проведено “З’їзд руських вчених” (більше 100 делегатів), розпочато будівництво у Львові Народного дому, утворено кафедру української мови та літератури при Львівському університеті (перший керівник – Яків Головацький) тощо. Водночас австрійській уряд вдало зумів використати українські збройні загони проти повсталих угорців. За вірну службу Українці Буковини (тут відзначився керівник селянського постання депутат Лук’ян Кобилиця) та Закарпаття (тут головним діячем був Адольф Добрянський) прагнули об’єднання з Галичиною в єдиний автономний край, однак їх зусилля закінчилися нічим.