4.2. Польська експансія на українські землі наприкінці хіv – початку хv ст. Зближення Литви і Польщі. Кревська унія 1385 р. Опозиція великого князя Вітовта

Польська колонізація українських земель почалася майже одночасно з литовською. Початок їй поклав Казимир Великий, приєднавши у 1347 р. Галичину до Польщі. Необхідно зазначити, що у просуванні на схід короля підтримували не лише магнати, що сподівалися поширити свої володіння в глиб українських земель, а й католицька церква, яка прагнула здобути новонавернених. Крім того, поляки уклали угоду з угорським королем Людовіком про спільні дії щодо завоювання українських земель.

Польське проникнення в Українські землі кардинально відрізнялось від Литовського: Польський уряд із самого початку утвердження у цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією, нав’язати польське право та адміністративну систему, витіснити православ’я шляхом утвердження католицизму, що викликало опір та протистояння місцевого населення.

Наприкінці ХІV ст. зовнішні та внутрішні обставини змусили литовських та польських феодалів почати процес об’єднання двох держав. Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством Литва отримала від Польщі пропозицію шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об’єднати сили двох держав. 14 серпня 1385 р. було укладено Кревську унію, за умовами якої Ягайло отримував титул короля Польщі й зобов’язувався окатоличити литовців та “навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до корони Польської”.

Однак Ягайло так і не вдалося провести до кінця укладену в Крево угоду, бо в особі Вітовта (двоюрідний брат Ягайла) владно заявила про себе тенденція до збереження політичний самостійності ВКЛ. Початок державному відродженню Литви був покладений Острівською угодою 1392 р., за якою Ягайло мав повернути Вітовту усі батьківські землі (передусім Троцьке князівство) й зробити його своїм намісником у Литві. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт незабаром переходить до ліквідації південно-західних удільних князівств (Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського), де починають управляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель.

Вітовт проводив і активну зовнішню політику. Його володіння сягали аж до Чорного моря, на узбережжі якого він збудував декілька фортець. Від політики південної колонізації довелося частково відмовитись після нищівної поразки литовського війська в 1399 р. на річці Ворскла в бою з татарськими загонами. Ця поразка похитнула позиції Литви і Вітовта, що змусило його піти на зближення з Польщею. За умовами Віленської унії (1401 р.) литовські князі визнавали васальну залежність Литви від Польщі. Після смерті Вітовта всі руські землі мали перейти під владу польської корони. Щоправда, перемога об’єднаних польсько-литовсько-руських військ над Тевтонським орденом в битві під Грюнвальдом (1410 р.) змусила польського короля піти на значні поступки Вітовту. На сеймі в м. Городлі 1413 р. було підписано унію, згідно з якою Польща визнавала існування великокнязівського престолу в Литві, але обрання великого князя мав контролювати і затверджувати польський король. Литовські феодали-католики зрівнювались в правах з польськими у вирішенні державних справ, в т.ч. і в питанні обрання великих князів литовських і королів польських.

Городельська унія значно зміцнила становище Литви на міжнародній арені, в той же час вона посилювала дискримінацію православних аристократів. Забивши клин між православними та католицькими феодалами, між православними народними масами й окатоличеною знаттю ВКЛ, унія спричинила в українських землях розкол, посилила соціальний та національно-релігійний гніт.