Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
история украины / КонспектИсправ.doc
Скачиваний:
158
Добавлен:
10.02.2016
Размер:
825.34 Кб
Скачать

18.2. Формування політичної системи. Конституційний процес. Сучасне політичне життя в Україні

До серпня 1991р. політичні партії та організації в Україні умовно поділялися на дві групи: комуністичну й антикомуністичну. Після перемоги сил демократії, проголошення незалежності України і розпаду СРСР блок антикомуністичних сил розпався, оскільки спільна мета, що їх об'єднувала, була досягнута, на передній план виступили вузькопартійні інтереси та завдання.

Наприкінці 2000 р. в Україні було зареєстровано більше 100 політичних партій та організацій. Їх кількість непостійна: активно відбуваються інтеграційні й дезінтеграційні процеси, виникнення та розпаду партій і політичних груп. Розмаїття партій та організацій зумовлене незавершеністю процесу структуризації українського суспільства, гострою боротьбою всередині партій за лідерство, що часто призводить до розколів, виникнення регіональних партій тощо.

Політична ситуація в Україні у перші роки незалежності залишалася напруженою. Нова влада проголосила програмні орієнтири своєї політики, однак ейфорія щодо оперативного і кардинального вирішення суспільно-економічних проблем швидко минула. Передусім не було вироблено чіткої концепції державотворення, що сконцентрувало б зусилля широких народних мас. За грудень 1991 – квітень 1994 р. Верховна Рада України прийняла кількасот законів, але за відсутності концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства багато з них виявилися нежиттєздатними.

Верховна Рада претендувала на всю повноту влади в країні, але із запровадженням посади Президента розпочався непростий, а почасти – болісний процес розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову.

З метою оптимізації структури влади у червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. Однак конституційний процес затягнувся на п’ять років.

Прийняття Конституції завершило період державного становлення, закріпило правові основи незалежності України й стало закономірним та логічним завершенням тривалого і складного конституційного процесу, який відбувався у два етапи. Перший етап: 1990 – 1993 рр. Головним на цьому етапі було опрацювання на основі чинних конституційних положень легітимного, що відповідав би сподіванням громадян, логічного та юридично завершеного проекту Конституції. Другий етап: 1994 – 1996 рр. Основним на цьому етапі було вироблення логічно і юридично завершеного документа, що узгоджував би позиції різних політичних сил.

28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла Конституцію України. У Конституції Україна визначена як незалежна, суверенна, демократична, соціальна і правова держава. За формою правління Україна є республікою, за державним устроєм – унітарною, тобто єдиною державою. З прийняттям Конституції завершилося остаточне формування законодавчої, виконавчої і судової влади в Україні. Главою держави є Президент, який виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав та свобод людини та громадянина. У цілому Конституція визначає всі основні засади та напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави, орієнтири реформування нашого суспільства. Вона є першоосновою подальшої розбудови України як демократичної, соціальної і правової держави.

З часу прийняття нової Конституції політичне життя в Україні розвивалося швидкими темпами: 1) у березні 1998 р. парламентські вибори (спікером обрано О. Ткаченка); 2) у жовтні-листопаді 1999 р. вибори Президента України; 3) протистояння у парламенті у 2000 р. між лівою меншістю та правоцентристською більшістю (переобрання керівництва – спікером став І. Плющ); 4) протистояння між опозицією та владою у березні 2001 р.; уряд В. Ющенка; 5) створення у Верховній Раді ІІІ скликання парламентської більшості; 6) вибори до Верховної Ради 2002 р.; 7) у грудні 2001 р. створено коаліційний уряд на чолі з В. Януковичем; 8) у березні 2002 р. вперше відбулися вибори на пропорційній основі до українського парламенту четвертого скликання (попри те, що більшість голосів набрав опозиційний блок В. Ющенка «Наша Україна», більшість у парламенті створили провладні фракції – «За єдину Україну». Спікером обрано В. Литвина).

Суперечливість і неоднозначність перебігу державотворчих процесів протягом перших років незалежності, дійшовши критичної точки, вилилися у потужний вибух масового невдоволення під час президентських виборів 2004 р., названого «помаранчевою революцією».

Загалом події листопада – грудня 2004 р. стали логічним результатом системної політичної кризи і були зумовлені комплексом таких взаємопов’язаних суспільних чинників у різних сферах суспільного життя, які зробили революцію необхідною і можливою:

1) тривала відсутність у зовнішній політиці чіткого геополітичного вектора дій; 2) досвід «оксамитових» революцій у східноєвропейських країнах і на пострадянському просторі; 3) некоректне втручання окремих російських політиків, політтехнологів у у виборчий процес 2004 р.; 4) масовий протест демократичної світової спільноти проти фальсифікацій президентських виборів в Україні; 5) різнопланова самодискредитація вітчизняних владних структур; 6) загострення кризи управління, зумовлене відсутністю політично віповідальної системи влади; 7) ігнорування владою потреб суспільства в інформуванні його про перебіг суспільних процесів тощо; 8) сформованість потужної, збагаченої досвідом проведення масових акцій, здатної виступити єдиним фронтом опозиції; 9) посилення боротьби фінансово-олігархічних кланів за життєвий простір в економічній сфері України; 10) поглиблення диференціації у соціальній сфері; 11) усвідомлення за роки незалежності значною частиною громадян України національної ідентичності, корінних політичних та економічних інтересів, набуття ними здатності виражати власну соціальну і політичну волю.

Своєрідним каталізатором подій стали «справа Г. Гонгадзе», публікація «плівок Мельниченка», акція «Україна без Кучми», демонстрація 9 березня 2001 р. Приводом для для вибуху народного невдоволення стала масова фальсифікація владою результатів президентських виборів 2004 р. Рушійними силами революції були сформований в роки незалежності середній клас, молодь, інтелігенція. За характером вона була буржуазно-демократичною, оскільки засвідчила намагання завершити кардинальні трансформації, розпочаті у добу перебудови, які призвели наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст. до радикальних змін форми власності на засоби виробництва, але супроводжувалися не зміною, а перегрупування владних еліт.

Уже на початку виборчої кампанії помітні були масові факти незаконного втручання органів влади у виборчий процес. Особливістю агітаційної кампанії стали непоодинокі випадки розпалювання міжнаціональної ворожнечі та кримінального втручання у виборчий процес, на які правоохоронні органи реагували вибірково.

31 жовтня 2004 р. в Україні розпочалося голосування на виборах президента. На цю посаду претендували 24 кандидати, але основна боротьба розгорнулася між провладним кандидатом, «спадкоємцем», прем’єр-міністром України, головою «Партії регіонів» В. Януковичем та опозиційним лідером, головою політичного блоку партій «Наша Україна» В. Ющенком, які потрапили до другого туру виборів.

21 листопада відбувся другий тур виборів. За інформацією опозиції, у другому турі спостерігачі і члени виборчих комісійзафіксували понад 11 тис. порушень (у першому турі – 2 тис.). У відповідь на ці порушення опозиція оголосила загальнонаіональний страйк і закликала людей захистити свій вибір.

Епіцентром політичного життя України став київський майдан Незалежності. Тут було розсташоване наметове містечко опозиції, вирував велелюдний мітинг протесту. 23 листопада ініціатива мітингуючих на майдані Незалежності, які виступали проти визнання оголошених ЦВК (голова С. Ківалов) попередніх результатів виборів, була підхоплена в різних регіонах України.

Після того, як 24 листопада ЦВК оголосив результати другого туру виборів (В. Янукович набрав 49, 46% голосів, а В. Ющенко – 46, 61%), опозиція утворила Комітет національного порятунку та оголосила 25 листопада загальнодержавний політичний страйк.

Під тиском опозиції 26 листопада Верховний суд України заборонив ЦВК до прийняття свого рішення офіційно оприлюднювати результати виборів президента. Розпочався непростий процес політичного врегулювання конфлікту. У переговорах, крім обох кандидатів у президенти, взяли участь Президент України Л. Кучма, Президент Польщі О. Кваснєвський, Президент Литви В. Адамкус, Верховний представних ЄС з питань зовнішньої політики Х. Солана, Генеральний секретар ОБСЄ Я. Кубіш, спікер Державної Думи Росії Б. Гризлов. Прибічники В. Януковича контрзаходами (проведення мітингів у підтримку свого кандидата, з’їзду депутатів усіх рівнів південних і східних областей у Сіверодонецьку 28 листопада) намагалися посилити свої позиції. Результатом складних подій (тиску мітингувальників, переговорів за «круглим столом», постанов Верховної Ради України) стало призначення Верховним судом України (3 грудня) переголосування другого туру виборів з тими самими кандидатами на 26 грудня.

26 грудня відбувся третій тур виборів. Президентом України став В. Ющенко, який набрав майже 52% голосів, а В. Янукович – трохи більше 44%.

«Помаранчева революція» мала такі наслідки для України і світу:

1) радикальна зміна образу України й українців у світі; 2) посилення євроінтеграційних тенденцій у зовнішній політиці; 3) надання імпульсу трансформаційним процесам, подальшої демократизації на пострадянському просторі; 4) започаткування нового етапу модернізації державно-політичної системи; 5) стимулювання процесів консолідації демократичних сил; 6) поява елементів верховенства права в системі судочинства; 7) створення передумов для відновлення курсу економічних реформ; 8) входження країни у завершальний етап процесу формування української політичної нації; 9) посилення відчуття у народу власної сили, усвідомлення ним себе суб’єктом історичного процесу; вихід на політичну арену середнього класу; 10) розширення меж свободи слова.

Кардинальні зміни у зміст і перспективи політичних трансформацій внесла «помаранчева революці. Тривалі переговори влади та опозиції щодо виходу України з політичної кризи завершились компромісом – «пакетним голосуванням» 8 грудня, яке частково інтегрувало та узгоджувало інтереси протидіючих сторін. Ухвалений пакет складався з трьох документів: законопроекту про внесення змін у закон про вибори президента і двох проектів поправок до Конституції України. З 1 січня 2006 р. поправки до Конституції, які змінювали форму правління в державі з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську, вступили в силу.

На початок серпня 2005 р. в Україні було зареєстровано 127 політичних партій.

У 2005 р. «помаранчеві сили» не витримали випробування владою: Президент України відправив у відставку уряд Ю. Тимошенко. Наслідком запропонованого Президентом України компромісу (підписання декларативного Універсалу) стало повернення на посаду голови уряду України В. Януковича.

У березні 2006 р. відбулися вибори до Верховної Ради України п’ятого скликання. «Помаранчеві сили» (блок «Наша Україна», блок Ю. Тимошенко, Соціалістична партія України (СПУ), Український народний рух (УНР), блок «Пора – «Реформи і Порядок») йшли окремо, але частина з них, які потрапили до парламенту (блок «Наша Україна», блок Ю. Тимошенко та СПУ), маючи можливості створити урядову коаліцію, в результаті «політичної зради» голови СПУ О. Мороза змушені були стати опозицією. У парламенті була сформована урядова коаліція у складі трьох політичних сил – «Партії регіонів», КПУ та СПУ. В державі розпочалося нове протистояння між Президентом України В. Ющенком, якого підтримувала пропрезидентська парламентська фракція «Наша Україна» та урядом України на чолі з В. Януковичем, який мав підтримку парламентської коаліції. Нову політичну кризу спричинив прийнятий Верховною Радою України закон «Про Кабінет Міністрів України», який суттєво відбирав повноваження у президента (підтримала опозиційна до уряду В. Януковича фракція Ю. Тимошенко), а також позитивні спроби урядової коаліції створити конституційну більшість, що дасть змогу вносити зміни до Конституції України, оголосити імпічмент президенту тощо. Формою протистояння стала «війна указів». Для виходу з кризи Президент України у 2007 р. оголосив три укази про розпуск парламенту та проведення позачергових виборів, на які не одразу змушена була погодитися урядова коаліція.

30 вересня 2007 р. відбулися позачергові парламентські вибори. До Верховної Ради України потрапили представники демократичних сил – блок «Наша Україна – Народна Самооборона», блок Ю. Тимошенко, а також «Партія регіонів», КПУ та блок В. Литвина. У грудні 2007 р. у парламенті була створена урядова демократична коаліція («Наша Україна – Народна Самооборона» та блок Ю. Тимошенко), яка спікером парламенту обрала А. Яценюка, а головою уряду – Ю. Тимошенко.

Соседние файлы в папке история украины