6.4. Боротьба за возз’єднання Української держави (червень 1663 - вересень 1676 р.)

Слободищенський трактат відкрив новий етап боротьби за гетьманську булаву. Особливість цього етапу полягала в тому, що предметом бажань старшини одночасно стали дві булави. Лівобережжя, яке перебувало під патронатом Москви, дедалі більше відокремлюється та відмежовується від Правобережжя. Україна поділилася на два гетьманства – Правобережне і Лівобережне. Починається період перманентної спустошливої війни – Руїни.

Гетьманом Лівобережної України став Іван Брюховецький (1663 – 1668 рр.), Правобережної – Павло Тетеря (1663 – 1665 рр.).

Обидва вони зажили собі недобру славу чужинських поплічників. Тетеря, що тримався пропольської орієнтації, у 1664 р. спільно з поляками вдерся на Лівобережну Україну і спробував підняти козаків у похід на Москву, але невдало. Дещо пізніше переслідування Тетерею учасників антипольських повстань викликало настільки сильне незадоволення, що Тетеря зрікся гетьманства і втік до Польщі.

Іван Брюховецький, що правив на Лівобережжі, проводив промосковську політику. Він підписав у Москві угоди, які значно посилили російський контроль над Україною (Батуринські 1663 р. та Московські 1665 р.). 13 січня 1667 р. Москва таємно, без погодження з українцями, уклала з Польщею Андрусівське перемир’я на 13,5 років.

Згідно з договором Росії повернуто Смоленськ і Сіверську землю. Лівобережна Україна і Київ залишалися у складі Російської держави, а Правобережжя – під владою Польщі. Офіційне право управління Запорожжям зберігалося за Росією і Польщею. Насправді Запорожжя визнавало управління лише з боку Росії.

Ця угода глибоко обурила українське суспільство. У відповідь вибухнуло повстання проти Брюховецького та московських гарнізонів. У червні 1668 р. Брюховецький був убитий розгніваним натовпом.

Фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну поглиблювався. Боротьбу національно-патріотичних сил за об’єднання України очолив гетьман Правобережної України Петро Дорошенко (1665 – 1676 рр.).

П.Дорошенко здійснив кілька реформаційних кроків: починає систематично скликати військову раду, щоб заручитися народною підтримкою, створює постійне наймане військо, так звані сердюцькі полки, забезпечуючи цим незалежність від козацької старшини. На кордоні проводить нову митну лінію, розпочинає випускати власну монету, енергійно заселяє спустошені окраїни Правобережжя.

Активною була і зовнішньополітична діяльність П. Дорошенка. Розуміючи, що Річ Посполита не надасть допомоги в реалізації його плану об’єднання України, він уклав союз із Кримом, пішов на зближення з Туреччиною. Багато уваги гетьман приділив переговорам з Московщиною про протекцію царя за умови об’єднання етнічних земель України, але переговори зазнали невдачі.

Після вбивства І. Брюховецького, 1668 р. Петра Дорошенка проголошено гетьманом усієї України.

Відкрилася перспектива відродження возз’єднаної Української держави. Проте вкрай несприятливою була геополітична ситуація. Свою негативну роль відігравала і відсутність єдності в діях українських сил.

Для організації опору Польщі П. Дорошенко рушив на Правобережжя, а на Лівобережжі для боротьби з московськими військами залишив наказним гетьманом Дем’яна Многогрішного, який, опинившись внаслідок наступу російських військ у скрутній ситуації, перейшов на бік Московщини і при її підтримці був обраний гетьманом Лівобережної України (1668-1672)

Українська держава знову розкололася на два гетьманства.

За таких обставин П. Дорошенко посилює протурецьку орієнтацію. 1669 р. Корсунська старшинська рада погоджується на офіційне прийняття турецького протекторату. Влітку 1672 р. Оттоманська Порта розпочала воєнні дії проти Польщі, Правобережна Україна знову стала театром воєнних дій, а П. Дорошенко змушений був виступити на турецькому боці. Від перемоги Туреччини гетьман майже нічого не виграв, адже відповідно до Бучацького мирного договору (18 жовтня 1672 р.) Порта отримала Подільське воєводство, а за ним визнавалася територія “у старих кордонах” – Брацлавське та Київське воєводства. Більше того, Туреччина дедалі наполегливіше прагне перетворити Україну на безправного васала. Наприкінці 1672 р. Порта вимагає від гетьмана руйнації усіх фортець, за винятком Чигирина, сплати данини, роззброєння населення.

Сподівання гетьмана на турецьку протекцію не виправдалися. Авторитет гетьмана слабшає, він втрачає підтримку мас, соратників, навіть сердюцьких збройних формувань. Перебуваючи у безвихідному становищі, П. Дорошенко у вересні 1676 р. приймає рішення скласти гетьманські повноваження і здатися Росії. Зречення його від влади збіглося з ліквідацією тут державних інституцій, що й ознаменувало поразку національної революції. Центр політичного життя перемістився в Лівобережне гетьманство.

У ході тривалих війн за панування в українських землях між Московщиною, Річчю Посполитою, Туреччиною і Кримом Україна виявилася роздробленою: Слобожанщина, Лівобережжя, Київ і Запоріжжя перебували під владою Московщини; Правобережжя – під владою Речі Посполитої і частково Туреччини (Поділля). У складі Польщі залишилася Волинь і Галичина.

Розчленування українських земель було закріплено системою договорів між цими державами. Єдиний народ був розколотий і опинився в сферах впливу різних держав.