1. Українська Народна республіка за доби Директорії. Акт злуки унр та зунр

У травні 1918 р. партії просоціалістичної орієнтації утворили Український національ­но-державний союз (з серпня Український національний союз). Для керівництва виступом обрали тим­часовий верховний орган УНР – Директорію – у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського, А. Макаренка. Члени Директорії прибувають до Білої Церкви і переходять до активних бойових дій. Після розгрому під Мотовилівкою (18 листопада 1918 р.) сил гетьмана до початку грудня армія УНР кон­тролювала майже всю територію України. Нейтралізувавши німців, перетягнув­ши на свій бік частину гетьманських військ, проголосивши гасла (радикаль­на аграрна реформа, відновлення 8-годинного робочого дня та ін.), Директорія забезпечила собі перемогу. Це дало змогу зібра­ти численну армію (100 тис. осіб). Опозиція складалася з політич­них угруповань, що мали різні інтереси. Цим пояснюються нечіткість програмних засад, суперечливість внутрішньої політики Директорії. 8 січня 1919 р. було проголошено ліквідацію приватної власності на землю, але в руках заможних селян перебували ділянки площею до 15 десятин землі. Відсутність визначених строків аграрного реформування, брак адміністративного апарату посилювали соціальне напруження. Директорія залишилася без підтримки селян і національних меншин та допомоги кваліфікованих кадрів, її влада послаблювалася відсутністю моделі державотворення. З трьох форм: парламентська республіка, республіка Рад та військова диктатура, Директорія обрала військову диктатуру. Грудневий 1918 р. Трудовий конгрес віддав усю повноту влади Директорії, яка перетворила­ся на диктатуру С. Петлюри з протисто­янням лідерів, відсутністю єдності щодо завдань та політичної орієнтації. Так, якщо В. Винниченко та його прибічники обстоювали “радянську платформу”, виступали за союз з більшовицькою Росією проти Антанти та пріоритетне вирішення соціальних проблем, то С. Петлюра зі своїми соратниками схилявся до зближен­ня з Антантою, а першочерговим завданням вважав зміц­нення держави через посилення армії та її адміністративних органів.

У цих умовах урядом Ра­дянської Росії було обрано модель війни з використанням маріонеткового уряду. Наприкінці листопада 1918 р. в Курську утворився Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. П’ятаковим. Наступним кроком стала публікація 24 грудня 1918 р. в газеті “Известия” – органі ВЦВК – циркуляра Наркомату закордонних справ РСФРР про те, що внаслідок анулювання Брестського мир­ного договору РНК РСФРР більше не визнає Україну як самостійну державу. Радянські війська дедалі більше заглиблювалися в укра­їнську територію, ведучи наступ на Полтаву, Ка­теринослав і Донбас. Крім того, в січні 1919 р. два отамани Григор'єв і Зелений оголосили про перехід на радянські позиції (50 тис.). Катеринославська губернія була центром діяльності формувань Махна, який не визнавав уряду Директорії. Ха­рактерними ознаками цього періоду були параліч влади, безлад, єврейські погроми, зростання отаманщини. Директорія нама­галася низкою дипломатичних кроків (спроби налагод­ження контактів з Антантою, проголошення Акта возз'єд­нання УНР і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) тощо) вивести державу з політичної ізоляції. Проте ці кроки були безуспішними. Безперспективним виявився курс на союз з Антантою, яка робила ставку на підтримку Добровольчої армії. Не виправдав сподівань і акт возз'єднання, як УНР, так і ЗУНР не мали реальних сил, щоб посилити інтеграцію та державність, між республіками існували розбіжності в політичних позиціях та орієнтації на міжнародній арені.

Сили директорії катастрофічно танули, наприкінці січня 1919 р. залишилось 21 тис. бійців. Армія страждала від нестачі матеріального постачання та озброєння, незадовільного санітарного стану. Після того, як радянські війська 12 січня захопили Чернігів, 19 січня – Полтаву, а 27 січня – Катеринослав, поразка Директорії стала очевидною. 5 лютого 1919 р. війська УНР залишають Київ, а навесні радянська влада була встановлена майже на всій території України.

Таким чином, приходу Директорії до влади сприяли народна підтримка, швидке формування численної армії, автори­тетні та впливові лідери. Проте суперечлива внутрішня політика, протистояння політичних лідерів, слабка армія, міжнародна ізоляція, втрата контролю за розвитком подій були слабкими сторонами Директорії, які не дали змоги їй утвердити незалежну УНР.