13.2. Проголошення Зунр. Окупація Північної Буковини, Бессарабії та Закарпаття іноземними військами

Перша світова війна та жовтневі події в Росії стали чинниками, які кардинально змінили співвідношення міжнародних сил. Багатовікові імперії захиталися під потужним тиском револю­ційних вітрів. Австрійський цісар Карл 16 жовтня 1918 р. видає маніфест, суть якого полягала в пропозиції народам, що входили до складу Австро-Угорської імперії, створити власні сейми, які б представляли новостворені держави. Українські парламентарі, депутати галицького й буковинського сеймів 18 жовтня 1918 р. утворили у Львові Українську Національну Раду, яка поставила питання проголошення Української держави. Така позиція вступила в протиріччя з намірами поляків, які вже 28 жовтня в Кракові створили польську ліквідаційну комісію, завданням якої була передача влади польській адміністрації (1 листопада 1918 р.) Українські офіцери, які ще у вересні 1918 р. утво­рили Центральний військовий комітет, вирішили взяти владу. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1,5 тисячі українських вояків на чолі з сотником УСС Д. Вітовським оволоділи Львовом. Українська Національна Рада згодом поширила свій вплив на значну територію. 11 листопада було утворено Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким, а через два дні було затверджено конституційні основи Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). 21 листопада збройні формування поляків захопили Львів. Уряд Західноукраїнської Народної Республіки змушений був переїхати до Тернополя, а потім до Ста­ніслава. ЗУНР енергійно шукала підтримки на міжнародній арені і відкрила посольства в Австрії, Угорщині, Німеччині. Але світове співтовариство визнавати ЗУНР не поспішало. За цих обставин уряди ЗУНР і Директорії, намагаючись зміцнити свої позиції, 1 грудня 1918 р. у Фасто­ві укладають попередню угоду про об'єднання ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) та УНР (Наддніпрянська Україна). Проголошення Акта з’єднання відбулося 22 січня 1919 р. у Києві. Ця подія мала символічний характер і до справжнього об'єднання справа не дійшла. Водночас зближення дало практичні наслідки: під час реорганізації Української Галицької Армії (УГА) значну роль відіграли офіцери, реко­мендовані урядом УНР, насамперед генерал М. Омелянович-Павленко, який став командувачем УГА. Реорганізована УГА у середині січня 1919 р. методично витісняла поляків з Галичини. Збройні формування ЗУНР розпочали в сере­дині лютого 1919 р. Вовчухівську операцію. Успішний початок операції був перерваний втручанням представників Антанти. Західні держави направили 22 лютого 1919 р. до Галичи­ни місію, яка намагалася переконати керівництво ЗУНР у необхідності припинення протистояння та перенесення питання про належність Галичини на розгляд Паризької мирної конференції. Час, який було втрачено на переговори, поляки використали для зміцнення своєї армії. Польські збройні формування відтіснили УГА від Львова та поновили залізничне сполучення з Перемишлем. Стратегічна ініці­атива знову вислизнула з рук української сторони. Нова спроба замирення закінчилася не­вдачею. У травні 1919 р. польський уряд направив на український фронт 80-тисячну армію генерала Й. Геллера. Вже на початку червня 1919 р. польські війська кон­тролювали майже всю Галичину.

Вся повнота влади перейшла до диктатора ЗУНР Є. Петрушевича. 7 – 28 червня 1919 р. УГА провело Чортківську офензиву, що мала на меті стабілізувати ситуацію. Ця операція розгорталася успішно, але хронічна нестача зброї та боєприпасів, посилення міжнародного тиску стали основними причинами поразок, які розпочалися після 27 червня 1919 р. 16 – 18 липня формування УГА перейшли річку Збруч і Східна Галичина опинилася під польською окупацією.

Таким чином, зумовлені Першою світовою війною революційні процеси призвели до падіння Австро-Угорської імперії. Однією з новостворених держав стала Західноукраїнська Народна Республіка. З моменту її виникнення вона зіткнулася з претензіями на західноукраїнські землі сусідніх держав, особливо Польщі, збройною агресією на територію ЗУНР, міжнародним невизнанням тощо.

13.3. Боротьба за владу в Україні в 1919 – 1920 рр.

Проголошення УРСР. Запровадження політики “воєнного комунізму”. Боротьба проти Денікінщини

1919 р. увійшов у історію України встановленням радянської форми державності. Першим кроком стала відмова більшовиків від попередньої назви держави – Українська Народна Республіка. З 6 січня 1919 р. держава, що стверджувалася радянськими силами, одержала нову назву – Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Тимчасовий робітничо-селянський уряд України з переїздом до Харкова зазнав значних змін. По-перше, на чолі уряду, за рекомендацією В. Леніна, став X. Раковський. По-друге, український уряд став називатися Радою народних комісарів (РНК), а його підрозділи – народними комісаріатами. Юридичне оформлення радянської державності відбулося 10 березня 1919 р., коли III Всеукраїнський з’їзд рад (Харків) прийняв першу Конститу­цію УСРР. Прокламувалися скасування приватної власності, влада робітничого класу, свобода слова, зіб­рань і союзів тільки для трудового народу. Влада трудящих мала здійснюватися через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Централь­ними органами визначено Всеукраїнський з’їзд Рад, Все­український Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) та РНК, до компетенції яких входили всі загальнодер­жавні питання.

Модель соціально-еконо­мічної політики РНК України – “воєнний комунізм”. Його складові: націоналізація підприємств; заборона свободи торгівлі, згортання грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів, мілітаризація, встановлення державного контролю за виробництвом, загальна трудова повинність, продовольча розкладка. Продрозкладка була одним з елементів встановлення продовольчої диктатури, що включала монополію на утримання твердих цін, створення комітетів бідноти, формування продзагонів для примусової хлібозаготівлі. Така політика не подобалася українському селу. Навесні 1919 р. піднялася хвиля селянського руху. Очолювані отаманами Зеленим (Д. Терпило), Соколовським, Гончарем (Батрак), Орловським та іншими селяни почали повстання. У квітні відбулося 98 виступів, а в чер­вні – липні – вже 328. Піком антибільшовицьких повстань став виступ збройних формувань М. Григор’єва. Григор’євцям швидко вдалося захопити Катеринослав, Черкаси, Кременчук, Миколаїв, Херсон. Проте Григор’єва не підтримали інші лідери повстанців – Н. Махно, Зелений; Радянські війська придушили виступ М. Григор’єва. Внутрішній фронт поглинав все більше сил та ресурсів УСРР, роблячи крах більшовицького режиму неминучим.

Таким чином, 1919 р. на теренах України мала місце чергова спроба утвердження більшовицького режиму. Проявами цього процесу стали організація радянської державної структури і прийняття першої Конституції УСРР. Економічним підґрунтям реалізації більшовиками своїх планів була політика “воєнного комунізму”, наслідками якої став розрив економічних зв'язків між містом і селом, зростання соціального напруження. Відповіддю українського народу на продрозкладку став повстанський рух, який розхитував пануючий режим зсередини, суттєво ослаблюючи його.