2. Колоніальна політика Російської імперії щодо України у XVIII ст. Скасування гетьманщини

Колоніальна політика Росії у XVIII ст. була спрямована на приєднання до імперії нових володінь. Після невдачі Прутського походу Петра І до Молдавії у 1711 р. Росія за Прутським договором втрачала Азов та повинна була зруйнувати фортеці на Азовському морі та Дніпрі.

У 1735 - 1739 рр. за часів правління Анни Іоанівни російська армія здобула кілька перемог у Криму та Молдавії. За Белградським трактатом 1739 р. Росія здобула незначні територіальні поступки з боку Туреччини.

Вирішальні події пов’язані з правлінням Катерини ІІ, коли шляхом колоніальних воєн Росія опанувала Північне Причорномор’я, Приазов’я та Крим. Під час війни 1768 - 1774 рр. російські війська здобули перемоги над турками під Хотином, Яссами, Ларгою та Кагулом, а флот – у Чесми. За Кучук-Кайнарджийським миром 1774 р. Росія (крім земель на Кавказі) одержувала територію між Бугом і Дніпром. Кримське ханство оголошувалося незалежним. У 1783 р. воно “добровільно” приєдналось до Росії. Під час війни 1789 - 1791 рр. російські війська О. Суворова здобули перемоги над турками під Очаковим, Бендерами, Фокшанами, на р. Римнік і здобули найміцнішу фортецю Ізмаїл. За Ясським миром 1791 р. до Росії були приєднані землі між Бугом і Дністром. Туреччина визнавала приєднання Криму до Росії.

У другій половині XVIII ст. зазнала втрат, а згодом і національної трагедії, Польща. У 1763 р. відбувся її перший поділ, що торкнувся українських земель – до Австрійської імперії відійшла Галичина (у 1775 р. – Буковина). За другим розділом Польщі (1793 р.) до Росії відійшли Київщина, Брацлавщина та Східна Волинь, за третім (1795 р.) – Західна Волинь. Так українці знов опинилися поділеними у межах двох держав. У Галичині, Буковині та Закарпатті в кінці XVIII ст. мешкало 1,8 млн українців. У Російській імперії – 8,6 млн українців: 3,2 млн на Лівобережжі, 3,4 млн – на Правобережжі, 1 млн – у Слобідській Україні і ще 1 млн – на Півдні, що швидко залюднювався. Але відбулося це виключно під тиском російської адміністрації (Г. Потьомкін), бо гетьманська влада в Україні наказала довго жити. Сталося це так.

За правління І. Скоропадського (1708 - 1722 рр.) влада гетьмана обмежується утворенням Київської і Азовської губерній на чолі з генерал-губернатором М. Леонтьєвим. Після смерті І. Скоропадського гетьмана не обирають, а призначають. Наказний гетьман П. Полуботок (1722 - 1727 рр.) закінчує своє життя у казематі Петропавловської фортеці. До 1727 р. Україною управляє Малоросійська Колегія на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Гетьман Д. Апостол (1728 - 1734 рр.) змушений був керувати Україною через Генеральну військову канцелярію і царського резидента. Після смерті Д. Апостола царський уряд не дозволив обирати нового гетьмана, а передав управління Україною Правлінню гетьманського уряду на чолі з князем О. Шаховським та генеральним обозним Я. Лизогубом.

Відновлення гетьманату відбулося при Єлизаветі Петрівні у 1750 р. у Глухові. Гетьманом стає К. Розумовський, брат фаворита цариці. Він здійснює судову реформу в Україні, прагне адміністративно-територіальних перетворень. Проте, Катерина ІІ 10 листопада 1764 р. видає маніфест про ліквідацію гетьманату в Україні. Управління покладається на Другу Малоросійську колегію (1764 - 1786 рр.). Потім на Україну розповсюджується загальноросійський губернський устрій.