3. Злочини проти особистих прав і свобод людини

Видовим об’єктом злочинів проти особистих прав і свобод людини є суспільні відносини, що забезпечують можливість збереження, розвитку і захисту морально-психологічної індивідуальності людини, її світогляду та духовності.

Об’єктивна сторона зазначених злочинів полягає як у дії (наприклад, розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) (ст. 168 КК), так і в бездіяльності (наприклад, ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК).

Злочини проти особистих прав і свобод людини, як правило, із формальним складом. Вони вважаються закінченими з моменту вчинення діяння, незалежно від настання наслідків. Проте деякі з них належать до злочинів із матеріальним складом. Наприклад, злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування (ст. 166) вважається закінченим злочином із моменту настання тяжких наслідків.

Місце, спосіб, обстановка, час вчинення цих злочинів є факультативними ознаками об’єктивної сторони і на кваліфікацію не впливають.

Суб’єктивна сторона злочинів проти особистих прав і свобод людини характеризується, як правило, умисною формою вини. Проте деякі з них вчиняються із змішаною формою вини, тобто коли протиправні дії вчиняються умисно, а ставлення до наслідків є необережним (наприклад, злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування (ст. 166 КК). Мотив і мета, як правило, є факультативними ознаками суб’єктивної сторони і на кваліфікацію не впливають. У деяких випадках вони передбачені диспозиціями відповідних статей і мають обов’язковий характер. Наприклад, зловживання опікунськими правами (ст. 167 КК) вчиняється з корисливою метою на шкоду підопічному.

Суб’єкт злочинів проти особистих прав і свобод людини може бути як загальний (фізична осудна особа, яка досягла 16-ти років), так і спеціальний (наприклад, батьки, опікуни, піклувальники, діти тощо).

Диспозиції кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за вчинення злочинів проти особистих прав і свобод людини є бланкетними, тому під час кваліфікації цих злочинів потрібно звертатися: по-перше, до законів: „Про міліцію” від 20 грудня 1990 р; „Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 р.; „Про оперативно-розшукову діяльність” від 18 лютого 1992 р.; „Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р.; „Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” від 30 червня 1993 р.; „Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р.; по-друге, до підзаконних актів: Правил опіки та піклування, затверджених наказом Державного комітету України у справах сім’ї та молоді, Міністерства освіти, МОЗ, Міністерства праці та соціальної політики від 26 травня 1999 р. № 34/166/131/88; Порядку ведення обліку дітей, які можуть бути усиновленні, осіб, які можуть усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 серпня 2003 р. № 1377; Положення про дитячий будинок сімейного типу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р. №564; Положення про прийомну сім’ю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 26 квітня 2002 р. № 565; Положення про Державний комітет України у справах релігій, затвердженого Указом Президента України від 14 листопада 2000 р. № 1229/2000. Особливе значення під час кваліфікації злочинів проти особистих прав і свобод людини мають: Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р.; Житловий кодекс України від 30 червня 1983 р.; Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р.; Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 р.