49.Загальна характеристика прав людини в дорадянський період.

Початок ХVІІІ ст. став часом зародження формування системи прав людини в Україні. У Пактах й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького від 1710 р. [19, ст.323-324], передбачалося, що до обов’язків гетьмана «належить великодушно направляти й поліпшувати усі права в країні стосовно надійного дотримання непорушних громадських вольностей».

Більш-менш системно вперше в історії України права людини були відображені в Третьому Універсалі Української Центральної Ради [15, ст.38-40] від 7 листопада 1917 р., який проголосив «свободу слова, друку, віри, зібраннів, союзів, страйків, недоторканности особи і мешкання, право і можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами», встановив восьмигодинний робочий день, приписав вжити «всіх заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування», наголосив на необхідності існування справедливого суду та скасував смертну кару. В Четвертому Універсалі [15, ст.49-51] всі ці права були підтверджені.

50. Загальна характеристика прав людини в радянський період.

У СРСР та інших комуністичних державах тривалий час панував дозвільний підхід до політичних прав, який по суті зводив їх нанівець, вимагаючи згоди влади на їх реалізацію. Для того ж щоб ці права можна було вільно реалізувати, їх надання повинно носити переважно реєстраційний характер, тобто умовою їх реалізації має бути не попереднє дозвіл влади, а лише повідомлення громадянами відповідних органів та врахування їх приписів щодо забезпечення законності і громадського порядку. До цивільних і політичних прав безпосередньо примикають права економічні. Вони пов'язані із забезпеченням вільного розпорядження індивідами предметами споживання і основними чинниками господарської діяльності: умовами виробництва і робочою силою: Аж до середини XX ст. найважливіші з цих прав - права приватної власності, підприємництва і вільного розпорядження робочою силою - зазвичай розглядалися як основоположні цивільні права. У сучасних юридичних документах ці права частіше називають економічними і виділяють у відносно самостійну групу, однопорядкові з правами громадянськими, політичними і т.п. Особливе місце серед економічних прав посідає право приватної власності. У країнах Заходу і в Росії до жовтня 1917 р. це право розглядалося як одне з найперших для існування громадянського суспільства і забезпечення індивідуальної свободи. У комуністичних же державах воно взагалі заперечувалося, зводилося до права особистої власності на предмети індивідуального споживання. Проте досвід усіх без винятку країн показав, що заборона приватної власності протиприродний для людини. Він підриває мотивацію сумлінної ініціативного праці, породжує масову господарську безвідповідальність і соціальне утриманство, веде до тоталітарної дегуманізації суспільства і до руйнування самої людської особистості. Індивід, позбавлений не контрольованої державою середовища проживання, засобів виробництва, можливостей проявити заповзятливість, потрапляє у тотальну залежність від влади, позбавляється свободи та індивідуальності. Крім того, відсутність права власності прирікає більшість громадян на бідність і злидні, оскільки без законодавчого визнання і фактичного здійснення цього права неможлива ефективна ринкова економіка. Саме приватна власність є тим найдрібніших цеглинкою, з яких складається все складна будівля сучасного господарського механізму, в тому числі і різні види групової власності: кооперативної, акціонерної і т.д. У той же час досвід історії свідчить про необхідність обмеження права приватної власності, втім, як майже будь-якого іншого права. Потреби економічного розвитку, зростання демократичного руху народних мас призвели до істотних змін самої трактування приватної власності, до її соціалізації, постановці підконтроль держави.