12. Поняття і зміст свободи особистості.

Свобода особистості - це і питання про свободу волі, і про вибір, і про взаємозв'язок різних компонентів структури особистості: вольового, раціонального, ціннісного. Свобода також тісно зв'язана з проблемою відповідальності. Тривалий період за певних умов у вітчизняній філософії панувала точка зору, що свобода є усвідомленою необхідністю. Джерела ідей йдуть до філософських концепцій свободи Спінози, Гольбаха, Фейербаха, Маркса. Свобода людини подавалася як чітко вписана в систему зовнішнього соціального і природного визначення, де особа мала лише право усвідомити необхідність і діяти у її межах. Адже саме свобода за внутрішньою суттю тільки й може надати можливість людині бути і залишатися самою собою і не підкорятися обставинам. У зв'язку з цим треба розглянути найбільш концептуальні філософські теорії свободи особи. Такими є концепції Іммануїла Канта і Миколи Бердяева.

Структура свободи особиВ структуру свободи особи входить як необхідний компонент внутрішня свобода людини. Завдяки внутрішній свободі людина має свої власні принципи, погляди, переконання, цінності і здобуває духовну незалежність. У розумінні суті внутрішньої свободи важливим є аспект самовизначення людини навіть наперекір зовнішнім обставинам життя. Тільки внутрішня свобода забезпечує дійсно вільний вибір людини, і так закладається діюча, творча суть особи. Свобода у зовнішньому прояві є інтенціональною: особі притаманне прагнення до самореалізації. У тісному зв'язку з внутрішньою свободою особи знаходиться такий важливий елемент свободи, як вибір. У вільному виборі суттєвим є момент самовизначення особистості, коли вирішується власна позиція чи складна моральна проблема. Ситуація вибору виникає тільки при наявності кількох мотивів. Мотив становить певну внутрішню силу, що впливає на поведінку людини. Особистість тільки тоді має свободу вибору, коли може протиставити один мотив іншому. Мова йде про боротьбу мотивів, про наявність кількох мотивів. Якщо мотив один, то нема і самого моменту вибору.Воля - усвідомлена цілеспрямованість людини на реалізацію власних намірів. Воля людини об'єднує у собі два основі компоненти: чуттєво-ціннісний і раціональний. Особистість постійно оцінює і обмірковує свої мотиви (раціональний компонент), також прагне до їх здійснення чи подолання небажаних мотивів (емоційний компонент). Воля виявляється переважно у самій практичній можливості вибору: воля діє у прийнятті рішення та здійсненні його, а саме рішення - це результат вибору. Вибір і рішення - найважливіші прояви суті волі. Людина має свободу волі тоді, коли сама має можливість і здібність зробити власний вибір. А коли людина не може подолати зовнішні негативні фактори, не може обрати відповідний мотив, що йде від ЇЇ власної індивідуальної суті, то така людина є залежною від іншої волі.

. Отже, незалежність від інших - суттєва характеристика буття і самобутності волі. Воля існує тоді, коли сама визначає себе, володіє собою. Самовизначення і самоволодіння - це і є свобода волі. Свобода - суттєва якість волі особи.

13. Поняття і зміст рівноправності.

В.Є. Чиркін підкреслює, що слід розрізняти поняття «рівність» і «рівноправність», оскільки люди нерівні за своїми фізичними і психічними можливостями, за рівнем життя, іншими характеристиками, і в цьому відношенні жодне право не в змозі їх урівняти.

На думку П.М. Рабіновича, рівноправність – це однаковість, тобто рівність, прав людини і громадянина у всіх і кожного. Вона поділяється на загально-соціальну та юридичну. Загально-соціальна рівноправність – це однаковість основних прав і свобод кожної людини, тобто вона полягає у фактичній рівності прав і свобод людини. Юридична рівноправність – це однаковість, рівність юридичного статусу державно-правоздатних суб'єктів, насамперед, рівність їх основних (конституційних) прав та юридичних обов'язків. Вона полягає у формальній рівності прав і свобод. Рівність людей – це фактична, реальна однаковість їхніх соціальних можливостей у використанні прав та свобод людини й у виконанні соціальних обов'язків .

Відповідно до тлумачного словника рівність – це рівне становище людей у суспільстві, що виражається в однаковому ставленні до засобів виробництва і в користуванні тими самими політичними і громадянськими правами. А рівноправність – користування однаковими, рівними з ким, чим-небудь правами.

13. Права людини, пільги,привілеї.

Під правовою пільгою розуміється правомірне полегшення становища суб'єкта, що дозволяє йому повніше задовольнити свої інтереси і що виражається як у наданні додаткових, особливих прав (переваг), так і у звільненні від обов'язків. Правовим пільг притаманні такі ознаки. По-перше, вони супроводжуються більш повним задоволенням інтересів суб'єктів, полегшенням умов їх життєдіяльності, що обов'язково має здійснюватися в рамках суспільних інтересів. При встановленні пільг законодавець ставить мету - соціально захистити, поліпшити становище окремих осіб, перевести процес задоволення їх інтересів в більш сприятливий режим. 

По-друге, правові пільги являють собою виключення з загальних правил, відхилення від єдиних вимог нормативного характеру, виступають способом юридичної диференціації. Чим досконаліша право, тим дифференцированнее воно регламентує конкретні питання суспільного життя.

По-третє, Пільги, як правило, фіксуються за допомогою нормативних, а не правозастосовних актів.

Категорію "пільга" потрібно відрізняти від категорії "гарантія", яка є ширшою за своїм обсягом, бо включає в себе крім пільг та інші юридичні засоби: заохочення, покарання, обов'язки, заборони і т. п.

Специфічною різновидом правових пільг виступають привілеї, під якими розуміють спеціальні (багато в чому виняткові, монопольні) пільги для конкретних суб'єктів, насамперед для владних органів і посадових осіб, необхідні їм з метою найбільш повного і якісного здійснення своїх певних обов'язків. Особливості привілеїв полягають у наступному. По-перше, якщо пільги покликані полегшувати становище різного роду суб'єктів, то привілеї в основному зорієнтовані на політичну еліту, владні органи і посадових осіб.

По-друге, пільги поширюються на більше коло осіб і мають більш широку сферу застосування.

По-третє, якщо пільги в домінанті своєї характеризують спеціальний правовий статус суб'єктів, бо передбачаються головним чином для відповідних груп і верств населення (інвалідів, пенсіонерів, студентів, матерів-одиначок та ін), то привілеї можуть встановлюватися як у спеціальному (дипломати, депутати, міністри тощо).

Привілеї - це вилучення як із загальних, так і з особливих норм права.

13. Гуманізм, свобода, рівноправність – основоположні принципи прав людини.

Історичний зміст гуманізму полягає в боротьбі за справедливе, засноване на рівноправності суспільство. Соціальна справедливість – головна риса гуманізму. Гуманізм як основоположний принцип державного і суспільного ладу лежить в основі конституційно-правового статусу людини громадянина. Положення ст. 3 Конституції України визначають гуманістичну спрямованість конституційного регулювання суспільних відносин, демократичний вектор розвитку національної правової системи. Ідеї гуманізму знайшли юридичний вираз в чинній Конституції України, в поточному законодавстві.

У Конституції України другий розділ починається не з соціально-економічних, а з громадянських (особистих) прав і свобод, тобто з прав і свобод, які утверджують гідність людини, її честь та репутацію.

Гуманістична спрямованість конституційно-правового статусу людини і громадянина проявляється також в наданні окремим категоріям осіб пільг та додаткових гарантій. Виходячи з гуманістичних принципів, Конституція України і поточне законодавство передбачають систему пільг і переваг для тих, хто потребує захисту (діти, жінки, хворі, інваліди тощо).

Принцип належності людині основних прав і свобод від народження та їх невідчужуваність знайшов чітке втілення в ст. 21 Конституції України, згідно з якою “усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними”. Характеризуючи основні права людини як невідчужувані, Конституція України підкреслює неможливість і неприпустимість позбавлення людини цих прав і свобод.

Юридична рівність громадян України, їх рівноправність як принцип конституційного статусу людини і громадянина в Україні є одним з основоположних. Стаття 24 Конституції встановлює, що “громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом”, а частина 1 ст. 21 проголошує: “Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах”. В ст. 24 Конституції виділені три основних аспекти цього принципу: а) рівність громадян в правах, тобто рівноправність; б) рівність громадян перед законом; в) рівність прав жінки і чоловіка.

13. Теорія природних прав людини.

Теорія природного права бере початок з давніх часів. Пов’язані з цією проблемою ідеї існували вже в Стародавній Греції (софісти, Арістотель, Демокріт, Сократ), Китаї (моїзм) та Римі (римські юристи, Цицерон).

Представники теорії вважають, що людині від народження належать невід’ємні права (на життя, особисту недоторканність, вступ у шлюб, свободу, власність, праця, рівність та ін.) Ці права є невідчужуваними, ніхто не може їх позбавити, за винятком випадків застосування покарання за злочини. Вони походять із самої природи людини як духовного і вільного істоти.

Природне право втілює вищу справедливість, і тому закони держави не повинні йому суперечити. Прихильники цієї теорії виділяють таке поняття, як позитивне право, в яке включаються закони, прийняті державою.

Найбільш видатні представники теорії — Руссо, Радищев, Монтеск’є, Локк, Гоббс, Гольбах та інші.

13. Західна доктрина прав людини.

Виходячи із постулатів нормативного позитивізму, на які спирається вітчизняна наука, права людини тлумачаться як таке, що є наслідком законодавчої діяльності держави. За такого підходу вітчизняна наука і надалі перебуватиме у глухому куті. При цьому, українські фахівці права у своїх наукових роботах поділяють права людини на «основні» та «неосновні» та й до того ще ототожнюють їх з «правами і обов’язками людини і громадянина». Якщо ж виходити із доктрини природнього права, на яку спирається західна юридична доктрина, то вона виходить із протилежного. А саме, вона веде мову лише про права людини і основоположні свободи.

Саме доктрина природнього права надала народження, посутнє наповнення і подальше юридичне оформлення такому поняттю, як «права людини». Тому при розкритті поняття «права людини» необхідно виходити саме із тлумачення даної доктрини, відповідно до якої, права людини постають як такі, що виступають джерелом конституції, а не її наслідком. При цьому, права людини обумовлюють потребу в конституціоналізмові, де конституція постає як суспільний договір членів спільноти (а не «основний закон держави») стосовно основоположних засад організації та функціонування державної влади обмеженого характеру, за мету для якої членами спільноти встановлено обов’язок влади – не тільки гарантувати, а й реально на практиці забезпечити людині її невід’ємні (невідчужувані) природні права та основоположні свободи.

Таким чином, Основоположні права та свободи людини і громадянина  — це правові можливості, які необхідні для існування та розвитку особи, які визнаються невід'ємними, мають бути загальними і рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів.

13. Соціалістична доктрина прав людини.

Пріоритет у соціалістичній доктрині надається державі, а не індивідові, свідомому регулюванню (плануванню), а не еволюційним соціальним процесам, політиці, а не економіці.

У політичній науці існують різноманітні тлумачення соціалізму. Найпоширеніші з них — з позиції марксизму і з погляду соціал-демократії.

Марксистська концепція соціалізму. Розглядає його як нижчу, незрілу фазу комунізму — суспільно-економічної формації, яка характеризується ліквідацією приватної власності та експлуататорських класів, утвердженням суспільної власності на засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу, здійсненням принципу "від кожного за здібностями, кожному за працею", забезпеченням соціальної справедливості, умов для всебічного гармонійного розвитку особистості.

Історія становлення соціал-демократії

Соціал-демократична концепція соціалізму визначає його як суспільний лад, що досягається не революційною ліквідацією, а реформуванням капіталізму зі збереженням приватної власності, забезпеченням зростання середнього класу і соціального партнерства, досягненням значно вищого рівня соціальної рівності й справедливості.

Соціал-демократія — ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.

Одним із перших розгорнуте обґрунтування соціал-демократичної ідеї здійснив німецький теоретик Едуард Бернштейн (1850—1932). Його теоретична позиція тісно пов'язана з політичною орієнтацією на реформи. На відміну від К. Маркса, він вважав неможливим завоювання політичної влади пролетаріатом, який не досяг того рівня політичної та моральної зрілості, щоб управляти суспільними процесами, перебрати на себе всю повноту державної влади. Перехід до соціалізму може відбутися не внаслідок революції, яку Бернштейн називав "політичним атавізмом і ознакою варварства", а лише через соціалізацію капіталізму. Найближчими цілями робітничого руху він вважав боротьбу за економічні й політичні права.

13. Соціальний зв*язок «громадянське суспільство – держава – людина».

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО – це сфера недержавних суспільних інститутів і відносин, сфера непримусової людської солідарності.

Поняття громадянського суспільства застосовується для пізнання усієї сукупності існуючих у суспільстві відносин, які не є державно-політичними, перебувають поза сферою державного директивного регулювання. У такому суспільстві самовияв вільних індивідів і добровільно сформованих організацій громадян захищені законом від прямого втручання і довільної регламентації з боку органів державної влади. Це справа розвитку вільного ринку, безперешкодного поширення духовних, моральних, національних цінностей тощо.

Підґрунтям громадянського суспільства є життя індивідів як приватних осіб, сукупність вільно встановлених міжособистісних зв'язків (сімейних, общинних, економічних, культурних, релігійних тощо), розмаїття властивих їм інтересів та можливостей виявлення останніх.

ТЕОРІЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА. Виникнення громадянського суспільства пов’язується з появою громадянина як самостійного, індивідуального члена суспільства, який усвідомлює себе таким, наділений певним комплексом невідчужуваних прав і свобод і відповідає перед суспільством за всі свої дії.

Платон і Арістотель – ототожнюючи суспільство з державою, водночас розглядали питання взаємовідносин людини і влади в контексті аналізу різних форм державного правління.

Н. Макіавеллі – першим запропонував покласти в основу здійснюваного будь-якою державою політичного курсу інтереси людини, а також ввів в обіг поняття держави в їх сучасному розумінні. Вбачаючи різницю між громадянським та політичним, Н. Макіавеллі у праці “Міркування з приводу першої декади Тита Лівія” фактично вперше наголосив, що держава постійно прагне підірвати будь-яку діяльність суспільства, щоб самій піднятися над ним, і цим відділив від держави те явище, яке згодом дістало назву “громадянського суспільства”. Саме поняття “громадянське суспільство” з’явилося лише у XVIII ст., зокрема у працях Г. Гроція, Т. Гоббса, Дж. Локка. Причому в різні часи у це поняття вкладався неоднаковий зміст.

ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ДЕРЖАВИ І ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Характеризуючи взаємовідносини між громадянським суспільством і державою, слід підкреслити, що суспільство повинне мати пріоритет над державою, а не навпаки, бо остання існує як регулятор суспільних відносин і гарант здійснення прав особи.

Згідно з сучасним поняттям, поряд з державою повинно існувати громадянське суспільство, але так, щоб ці дві сили перебували в діалектичному взаємозв’язку. Головне для держави – створення передумов для формування плюралізму державних і приватних суб’єктів, тобто потрібна держава, яка б більше гарантувала соціальні права і менше займалася оперативним управлінням

Зв’язок громадянського суспільства й держави проявляється й через права і свободи особи. З одного боку, конституційне проголошення і закріплення прав і свобод особи є політико-правовою основою розмежування громадянського суспільства й держави.

З другого боку, права і свободи є найголовнішою ланкою, котра з’єднує громадянське суспільство й державу: завдяки наявності у громадян політичних прав вони підпорядковують державу своєму впливові та здійснюють контроль над нею.