31. Розвиток прав людини і громадянина в 19 – 20ст. В законодавстві і суспільній практиці.

На початку ХХ ст. у Європі з’явилися конституції, які містили не тільки «класичні» - громадянські і політичні – права, але й включали статті, що торкалися прав економічних, соціальних та культурних, приписували урядові обов’язки у сферах зайнятості, освіти, громадського здоров’я, тощо (Конституція Німеччини 1919 року, радянські Конституції Росії та України 1918 року). Більш-менш системно вперше в історії України права людини були відображені в Третьому Універсалі Української Центральної Ради [15, ст.38-40] від 7 листопада 1917 р., який проголосив «свободу слова, друку, віри, зібраннів, союзів, страйків, недоторканности особи і мешкання, право і можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами», встановив восьмигодинний робочий день, приписав вжити «всіх заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування», наголосив на необхідності існування справедливого суду та скасував смертну кару. В Четвертому Універсалі [15, ст.49-51] всі ці права були підтверджені. Водночас на рубежі XVIII-XIX століть для зубожілих верств суспільства в країнах Європи практичне використання навіть проголошених у конституціях прав було суттєво ускладнене або взагалі неможливе, оскільки вимагало неабияких коштів, часу, знань. Це викликало масові протести деяких груп суспільства і, як наслідок, посилення уваги з боку держав до соціальних та економічних прав. Можна вказати на наступні істотні елементи формування на початку ХХ ст. в країнах Західної Європи доктрини прав людини [21, ст.26-27]. На першому місці залишаються громадянські права та політичні свободи, хоча їх індивідуалістичний (ліберальний) характер модерується підкресленням ролі суспільства в житті особистості. Свобода перестає бути абсолютною, що відбувається через все більше привертання уваги до рівності, яку повинні супроводжувати матеріальні гарантії. Таким чином, державі відводиться все більша роль у справі творення формальних гарантій (законодавство) і матеріальних забезпечень (зокрема, соціальна політика, податки) для економічних та соціальних прав. У 1942 р. вперше був вжитий англійський термін human rights – у Декларації Об’єднаних націй 26-ти держав-союзниць антигітлерівської коаліції [5]. Цей термін замінив термін natural rights - природні права – і пізніший термін the rights of man, який, до речі, деякі науковці [8, ст.19] перекладають як «права чоловіка», що не включали права жінок, і відображали незрілість тогочасної концепції рівності прав людини. Понад те, М.Антонович вважає, що у французькій Деларації 1789 р. також йшлося про «права чоловіка і громадянина».

32. Міжнародно-правове співробітництво в галузі прав людини до іі світової війни.

Проблема прав й основних свобод людини завжди хвилювала людство. Але в минулому вона практично не виходила за національні рамки і знаходила своє відбиття в працях вчених, в конституційних актах окремих держав. Варто пригадати, наприклад, працю англійського філософа Джона Локка "Два трактати про державу" (1960 р.), де він стверджував, що права людини мають природний характер і з'явилися раніше держави, американську Декларацію незалежності (1776 р.), французьку Декларацію прав людини і громадянина (І789 р.), Білль про права Сполучених Штатів (1791 р.), в яких проголошувалися основні права людини і покладався обов'язок на уряди гарантувати їх. Все це, безумовно, мало позитивне значення не тільки для забезпечення прав людини в той час, але й для подальшого розвитку цього інституту в національному праві та закріплені його в праві міжнародному. Однак, про існування якогось, навіть примітивного міжнародного механізму захисту цих прав в ті часи, зрозуміло, не могло бути й мови, Стан міжнародних відносин, міжнародна правосвідомість ще не досягли тоді такої позначки, щоб принцип поважання прав й основних свобод людини набув на міжнародній арені виразних рис і вів до створення якихось організаційних форм його забезпечення.

Тільки після другої світової війни, яка продемонструвала всьому людству, насамперед, на прикладі фашистської Німеччини, до яких жахливих наслідків може привести політика зневажливого ставлення правлячої верхівки до прав і свобод свого й чужих народів, принцип поважання прав людини набрав конкретного міжнародно-правового звучання. Розуміння тісного взаємозв'язку між дотриманням прав людини в окремих країнах і міжнародною безпекою й усвідомлення необхідності співпраці в галузі захисту цих прав спочатку відбилося в Статуті ООН, преамбула якого, зокрема, підкреслює рішуче прагнення народів утвердити віру в основні права людини, а ст. 55 закликає до їх поваги й дотримання стосовно всіх незалежно від раси, статі, мови чи релігії. Подальше міжнародно-правове закріплення й чітке окреслення комплекс цих прав знайшов у Загальній декларації прав людини 1948 р., інших документах ООН, наприклад, в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (1961 р.), Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.). Однак в системі ООН, зокрема, в силу існуючих в цій всесвітній міжнародній організації протиріч не була створена якась постійна правова інституція, яка відправляла би міжнародне правосуддя в галузі прав людини. ООН головним чином декларувала в своїх документах права й основні свободи людини та в деякій мірі контролювала їх здійснення на терені держав членів, як правило, без застосування якихось міжнародних санкцій до порушників.

Принцип дотримання прав людини у післявоєнні роки поступово вписувався й у регіональне міжнародно-правове поле і найбільш виразно проявив себе в Європі, зокрема, при створенні різних європейських структур. Цей принцип став наріжним каменем Ради Європи з моменту утворення цієї організації у 1949 р. Так, ст. З Статуту Ради Європи проголошує, що кожний член цієї організації визнає принцип верховенства закону й принцип, а силу якого будь-яка особа, котра знаходиться під його юрисдикцією, повинна користуватися правами людини й основними свободами, а ст. 8 передбачає призупинення членства і навіть виключення з членів організації в разі серйозного порушення цього принципу. 4 листопада 1950 р. десять держав членів Ради Європи підписали Конвенцію про захист прав людини й основних свобод, яка набрала чинності З вересня І953р. Ця Конвенція стала першим міжнародним правовим документом в галузі прав людини, який не тільки проголошував ці права й закликав до їх дотримання, але й накладав певні юридичні обов'язки на сторони й вводив розраховану на постійне застосування систему контролю за здісненням прав людини на терені держав членів. На протязі десятиріч Конвенція доповнювалась і змінювалася шляхом прийняття протоколів до неї, тим самим удосконалюючи механізм своєї дії.