Хрестоматія з філософії освіти
.pdfз ними короткість життя, можна знайти також достатню підставу для доктринальної віри в майбутнє житія людської душі.
Слово «віра» в таких випадках є виразом скромності в об’єктив ному аспекті, але водночас і твердої впевненості в суб’єктивному. Якби я назвав тут суто теоретичне визнання істинності хоча б лише гіпотезою, яку я мав би право прийняти, то цим я вже претендував би на повніше поняття про характер причини [цього] світу й іншого світу, ніж те, яке я можу показати насправді; адже властивості того, що я приймаю хоча б тільки як гіпотезу, я мушу знати принаймні настільки, щоб мати право вимислити не його поняття, а лише його існування. Але слово «віра» відноситься лише до дороговказу, що мені дає ідея, і до суб’єктивного впливу на успіх моєї розумової діяльності, яка втримує мене при цій ідеї, хоча я не в змозі здати про неї звіт в спекулятивному плані.
Але суто доктринальна віра має в собі щось хистке; нерідко через труднощі, що трапляються в спекуляції, ми віддаляємося від неї, хоча завжди неодмінно повертаємося знову.
Цілком інакше стоїть справа з моральною вірою. Тут-бо цілковито необхідним є, аби щось мусило відбуватися, а саме: щоб
яв усьому дотримувався морального закону. Мету встановлено тут непохитно і, як на моє розуміння, можлива лише одна-єдина умова, за якої ця мета пов’язана зі всіма іншими й тим має практичну значущість, а саме: що є Бог і прийдешній світ; я знаю також цілком певно, що нікому не відомі інші умови, які вели б до тієї самої єдності за морального закону. А позаяк моральний припис є, отже, водночас моя максима (як того й велить розум), то я неминуче буду вірити в буття Бога та прийдешнього життя, і я певен, що цю віру ніщо не може похитнути, бо тим були б повалені самі мої моральні засади, яких я не можу зректися, не ставши у своїх власних очах гідним презирства.
Такимчином,післярозвінчаннявсіхчестолюбнихзадуміврозуму, що лине за межі всякого досвіду, у нас залишається ще досить, аби бути задоволеними з них у практичному аспекті. Щоправда, ніхто, звісно, не зможе хвастати, нібито він знає, що є Бог та прийдешнє життя; бо якби він це знав, то був би якраз тим чоловіком, котрого
ядавно шукав. Усяке знання (якщо воно стосується предмета самого лише розуму) можна повідомити [іншим], і я, отже, міг би сподіватися побачити своє знання розширеним такою, подиву гідною, мірою завдяки повчанням тієї людини. Ні, це переконання
єне логічна, а моральна достеменність, і позаяк воно спирається
191
Розділ ІV. ІНДИВІДУАЛЬНА ТА СУСПІЛЬНА ОСВІТНІ КОНЦЕПЦІЇ НОВОГО ЧАСУ
на суб’єктивні підстави (моральних переконань), то я мушу казати навіть не: морально достеменним є те, що Бог існує і т. д., лише:
яєсьм морально впевнений і т. д. Це означає: віра в Бога та в інший світ так переплетена з моїми моральними налаштуваннями, що як
ямало наражаюся на небезпеку позбутися цих переконань, так само мало я тривожуся, що ця віра може бути віднята в мене.
Єдиний сумнів, який знаходимо тут, полягає в тому, що ця розумова віра ґрунтується на передумові [існування] моральних переконань. Коли ж ми відійдемо від цього і візьмемо когось, хто був би цілком байдужий до моральних законів, то питання, поставлене розумом, стає тільки завданням для спекуляції і може тоді, щоправда, бути підперте серйозними підставами за аналогією, але не такими, яким піддався б найзавзятіший скептицизм (Zweifelsucht)76. Але
вцих питаннях жодна людина не є вільною від усякого інтересу. Адже нехай би вона й могла стояти осторонь морального [інтересу] за браком добрих чуттів, проте й у такому разі лишається досить [підстав], аби налякати його буттям Бога та Прийдешнім. Адже для цього потрібно тільки, щоб він не міг принаймні впевнено виставити захисний аргумент, що жодної такої сутності й жодного прийдешнього життя [ніде] не знайти, а для цього, оскільки це мусить бути доведене одним лише розумом, себто аподиктично, він має довести неможливість того й того – за що, звісно, не може взятися жодна розумна людина. Це була б негативна віра, яка, правда, не могла б творити моральність і добрі налаштування, але все ж таки могла б створити їм аналог, а саме: могла б потужно стримувати вибухи злих.
Та чи ж це й усе, – скажуть [нам], чого досягає чистий розум, відкриваючи нові обрії за межами досвіду? Нічого, крім двох символів віри? Цього міг би, либонь, досягти й поспільний розсудок, не кличучи на раду філософів!
Яне буду тут вихваляти заслугу, що її філософія має перед людським розумом завдяки копітким зусиллям своєї критики, нехай би результат її й виявився суто негативним; бо про це ще йтиметься трохи в наступному розділі. Та невже ви вимагаєте, щоб знання,
76 Людська душа живить (я вірю, що це необхідно відбувається у всякій розумній істоті) природний інтерес до моральності, хоча цей інтерес не залишається єдиним і практично переважним. Зміцнюйте й підсилюйте цей інтерес, і ви знайдете розум вельми здібним, і навіть просвіченим [для того], щоб з практичним інтересом поєднувати й спекулятивний. Але якщо ви не подбаєте заздалегідь, щоб зробити людину бодай до певної міри доброю, то ви ніколи не зробите з неї щиро віруючої людини!
192
яке стосується всіх людей, перевершувало повсякденний розсудок [у його можливостях] і мало відкриватися вам тільки філософами? Саме те, що ви гудите, є найкращим підтвердженням слушності дотеперішніх тверджень, бо тепер відкривається те, чого заздалегідь не можна було передбачити, а саме: в тому, що стосується всіх людей без різниці, природу не можна звинувачувати в небезсторонньому розподілі своїх дарів, і найвища філософія з погляду істотних цілей людської природи не може допровадити далі за той дорого вказ, котрий вона дала [й] найпосполитішому розсудкові. <…>
ПРО ПЕДАГОГІКУ 77
Виховання необхідне тільки людині. У поняття «виховання» ми включаємо «догляд» (нагляд, піклування), «дисциплінування» (становлення поведінки) та «навчання» поряд із «формуванням морального обличчя». «Догляд» необхідний немовляті, «дисциплінування» – дошкільнику, «навчання» та «формування морального обличчя» – дітям шкільного віку. <…>
Тварина стає тим, чим вона є завдяки своєму інстинкту, цьому так би мовити «примусовому розуму», і тим самим вона позбавлена від турботи про своє становлення. Людині ж, навпаки, необхідно самій формувати свій розум; у неї немає інстинкту, і вона змушена сама формувати свою поведінку. Але так як вона не здатна зробити це безпосередньо з моменту народження, їй, безсилій, змушені допомагати дорослі. Людство змушене саме, власними зусиллями виробити ті властивості, що складають «людську природу». Кожне покоління виховує наступне. А джерелом цього процесу можна вважати або первісний стан, або ж повністю розвинений стан людини. <…> Самодисципліна не дає тваринним нахилам людини відвести її вбік від людського призначення. <…> Дисциплінування, отже, несе виключно негативну функцію: воно є засобом, що протистоїть «дикості» в людині. Позитивну функцію у вихованні виконує навчання разом із формуванням морального обліку. Нездатність дотримуватись законів і є «дикість». Завдяки самодисципліні люди підкоряються законам людяності й усвідомлюють їх необхідну обмежуючу силу. І це має відбутися якомога раніше. Так, наприклад, дітей посилають до школи спочатку не стільки з ціллю, щоб
77 Кант И. Трактаты и письма / И. Кант. – М. : Наука, 1980. – С. 445–504.
193
Розділ ІV. ІНДИВІДУАЛЬНА ТА СУСПІЛЬНА ОСВІТНІ КОНЦЕПЦІЇ НОВОГО ЧАСУ
вони там чомусь навчилися, скільки для того, щоб вони поступово звикли спокійно сидіти і робити те, що необхідно; щоб у результаті не сформувалася звичка піддаватися будь-якому капризу.
Але неприборканість, яка властива людині, настільки велика, що вона, як тільки звикне до неї, всім їй пожертвує. Саме тому необхідно, як вже говорилося, привчати до самообмеження якомога раніше. <…> Відтак необхідно якнайраніше привчити дитину підкорятися законам розуму. Якщо із малого дитинства всі її бажання ні в чому не зустрічали протидії, людина назавжди залишиться у тій чи іншій мірі дикуном. <…> Людина потребує догляду та виховання. Виховання включає в себе формування поведінки та навчання. <…> Людина може стати людиною тільки завдяки вихованню. Вона – не більше того, що робить з неї виховання. Звісно, людину можуть виховати тільки люди, але люди, які також отримали виховання. Тому недостатньо виховані та освічені люди у свою чергу погано виховують своїх вихованців. Якщо б коли-небудь за наше виховання взялася б істота вищого порядку, тоді ми дійсно побачили, якою може стати людина. Але так як виховання здатне не всьому навчити людину і все розвинути в ній, то і неможна знати, наскільки великі її потенціальні можливості. <…> Можливо, при поступовому покращенню виховання кожне нове покоління буде робити крок вперед на шляху до досконалості людства, адже у вихованні криється велика таємниця удосконалення людської природи. <…> Усвідомлення того, що завдяки вихованню людська природа буде прогресувати і що їй можна надати таку форму, яка б відповідала ідеалу, надихає і відкриває перед нами перспективу більш щасливого майбутнього людства.
Створення теорії виховання – прекрасний ідеал, але не біда, якщо ми не в змозі реалізувати його негайно. <…> Ідея – не що інше, як поняття про досконалість, що ще не реалізувалася на практиці. <…> Наша ідея повинна відповідати істині і тоді вона досить реальна, не дивлячись на всі перепони, які стоять на шляху до її втілення у життя. <…> За сучасного виховання людина не зовсім досягає цілі свого буття, адже люди живуть у нерівних умовах. Істинна рівність можлива тільки тоді, коли одні і ті ж принципи будуть лежати в основі поведінки всіх людей і ці принципи увійдуть в їх плоть і кров як «друга натура». <…>
У людині закладено багато різнорідних задатків, і це ми повинні забезпечити їх ріст, гармонічно розвиваючи природні здібності людини для того, щоб вона досягла свого призначення. У тварин останнє виходить саме собою, несвідомо. Людина змушена докласти
194
зусиль, щоб досягнути свого призначення, але це можливо лише за умови, що вона володіє чітким уявленням про його ціль і сутність. <…>
У минулому люди не мали уявлення про ту досконалість, яку може досягнути людська природа, навіть і зараз не досить чіткою є ця ідея. Зрозуміло лише те, що жодна окрема особистість не може забезпечити своїм вихованцям досягнення їх призначення, яку б високу ступінь культури не набули останні. Для того, щоб досягти успіху у призначенні людини, знадобиться робота не кількох людей, а всього людського роду. Виховання є мистецтвом, яке має здійснюватися через досвід багатьох поколінь. Кожне покоління, що оволодіває знаннями попереднього, здатне здійснювати таке виховання, яке у все більшій мірі гармонійно та цілеспрямовано розвиває природні здібності людини і тим самим просуває весь рід людський до його призначення. Провидінню було потрібно, щоб людина сама плекала у собі добро, і воно ніби говорить людині: «Іди у світ. Ти отримала від мене все необхідне для добра. Розвивати добро вже твоя справа, відтак твоє щастя і нещастя залежать від тебе самої». Перш за все, людина повинна розвинути свої задатки хорошого: вони не дані їй у готовому вигляді, а лише як тенденції, зачатки, нейтральні у моральному плані. Людина зобов’язана вдосконалювати себе, формуючи своє духовне обличчя і підкоряючи себе моральному закону. За зрілими роздумами можна переконатися, що це досить важко. Тому найбільша і найважча задача, рішення якої стоїть перед людством – задача виховання. Становлення свідомості залежить від виховання, а виховання у свою чергу залежить від розвинутої свідомості. Із цього слідує, що виховання може просуватися вперед лише поступово, правильне розуміння виховного методу може виникнути тільки завдяки тому, що кожне покоління передає свій досвід і знання (про способи виховання) наступним і кожне нове покоління додає що-небудь у свою чергу перед тим, як передати естафету. Яку високу культуру і який різноманітний досвід включає в себе поняття правильного виховання! <…> Дві сфери людської творчості доводиться вважати найважчими, а саме: мистецтво управляти і мистецтво виховувати – іще й донині люди не прийшли до згоди щодо того, як правильно робити одне та інше. <…>
Оскільки розвиток здібностей людини не відбувається сам по собі, то будь-яке виховання є мистецтвом. <…> Виховання – і філогене- тично,іонтогенетично–буваєабомеханічним,безплану,зумовленим обставинами, або раціональним. Виховання називається механічним,
195
Розділ ІV. ІНДИВІДУАЛЬНА ТА СУСПІЛЬНА ОСВІТНІ КОНЦЕПЦІЇ НОВОГО ЧАСУ
якщо ми дізнаємося із досвіду, випадково, шкідливо чи корисно що-небудь для людини. Будь-яке механічне виховання за необхідністю несе із собою дуже багато помилок і недоліків, оскільки воно не базується на надійних, визначених принципах. Якщо виховання покликане розвивати людські задатки так, щоб людина досягла цілі свого буття, то мистецтво виховання (педагогіка) повинно бути раціональним. <…> Іншого призначення педагогіка не має, як тільки допомогти погано вихованій людині не відтворювати у своєму вихованцеві власних недоліків. Механічне виховання повинне поступитися місцем науці; в іншому випадку виховання ніколи не стане послідовним та цілеспрямованим, а кожне нове покоління зможе тільки руйнувати те, що створили попередні.
Основний принцип, з якого мають виходити ті, хто створює плани виховання, такий: діти виховуються не відповідно сьогоднішньому, а з перспективою на можливий більш досконалий майбутній стан роду людського, тобто у відповідності до ідеї людства і його призначення як цілого. Значення цього принципу надзвичайно велике. Батьки зазвичай виховують своїх дітей так, щоб вони могли пристосуватися до сучасних їм життєвих обставин, якими б поганими вони не були. А їм варто було б давати дітям виховання краще, ніж сьогоднішнє, щоб став можливим і кращий світ.
Дві перешкоди, проте, з’являються тут: 1) батьки піклуються тільки про те, щоб їх діти досягли успіху у житті і 2) правителі розглядають своїх підданих лише як інструмент для досягнення своїх цілей. Батьки турбуються про сім’ю, правителі – про державу. Ні ті, ні інші не ставлять своєю кінцевою ціллю всезагальне благо і ту досконалість, яка є призначенням людства і для досягнення якої воно має необхідні передумови. Правильний план виховання можна розробити тільки виходячи із загальнолюдських позицій, – хіба ідея всезагального блага суперечить нашим особистим інтересам? У жодному разі, хоча, здавалося б, заради неї доводиться приносити і жертви. Саме завдяки цій ідеї ми сприяємо власному благу у сьогоднішньому житті. А які значні і важливі наслідки, що витікають із цієї цілі! Все хороше, що є на світі, бере свій початок у хорошому вихованні. Необхідно, проте, щоб паростки добра в людині все більше і більше розвивалися, адже у природних схильностях людини ми не спостерігаємо злих начал. Тільки некерована, непідвладна жодним принципам поведінка породжує зло. Народжується ж людина із задатками добра.
Але хто повинен почати змінювати світ на краще: правителі чи піддані? Чи повинні й ті і інші піти назустріч один одному,
196
спочатку удосконалившись? Якщо говорити про правителів, то спершу необхідно покращити їх власне виховання, адже воно з давніх пір страждає від надзвичайно серйозної помилки; адже їм у ранні роки не здійснювали ніякої протидії.
Кривим і приземкуватим росте у полі самотнє дерево, а в лісі, навпаки, саме через те, що йому заважають сусідні дерева, воно, прагнучи до повітря і світла, виростає високим і струнким. Така ж справа і з правителями. Було б набагато корисніше, якби їх виховував хтось із числа підданих, а не рівні їм. <…> Ми можемо очікувати від правителів благих починань лише у тому випадку, якщо буде суттєво вдосконалене їх виховання. Відтак успіх справи залежить від зусиль приватних осіб, а не від допомоги правителів. <…> Якщо проте вони надають засоби (для реалізації виховання у загальнолюдському дусі), то, звичайно, варто надати і їм право брати участь
урозробці планів виховання. Проте в усьому, що стосується формування духовного обличчя людини і розширення людських знань, влада і гроші не забезпечують успіх справи, у кращому випадку лише полегшують вирішення задачі. <…> Із сказаного слідує, що і заснування шкіл повинне залежати виключно від найбільш обізнаних експертів. Носієм культури є окрема особистість, вона ж і джерело подальшого поширення культури. Тільки завдяки зусиллям людей, вільних від будь-яких забобон, таких, що бажають загального блага і здатних сприйняти ідею прогресу людства, можливий рух людства до досконалості. <…>
Отже, виховання повинне: 1) дисциплінувати людину. «Дисци плінувати» – означає не допустити, щоб тваринне начало взяло верх над власне людським началом, не завадило людині виконати свій обов’язок перед собою і суспільством, членом якого вона є. Відповідно дисциплінованість є тільки самообмеження, що протистоїть некерованій, імпульсивній поведінці; 2) виховання повинне культивувати людину. «Культивація» включає в себе навчання і становлення поведінки; вона необхідна для формування здібностей; <…> 3) виховання повинне зробити людину обачною, відповідальною, соціально цінною, такою, щоб її можна було любити, щоб вона користувалася авторитетом, – все це особливий вид культури поведінки, яку ми назвемо витонченістю. У поняття «витонченості» входить також тактовність, ввічливість і здатність обирати правильну лінію поведінки, яка дозволяє людям завдяки взаємодопомозі досягати кінцевої цілі. Зміст поняття «витонченості» трансформується
узалежності від змінних смаків різних епох; <…> 4) виховання
197
Розділ ІV. ІНДИВІДУАЛЬНА ТА СУСПІЛЬНА ОСВІТНІ КОНЦЕПЦІЇ НОВОГО ЧАСУ
повинне забезпечити моральний розвиток особистості. Недостатньо, щоб людина вміла здійснювати діяльність, направлену на досягнення певних цілей; вона повинна також виробити у собі здатність вільно обирати виключно моральні цілі, такі, які витікають із природи і законів світу, не можуть не бути загально значимими, не можуть не стати у рівній мірі цілями для всіх людей без виключення. <…>
Ми живемо у вік дисципліни, культури та витонченості, але далеко ще не у вік моральності. За сучасним укладом людського суспільства можна сказати, що матеріальне благополуччя держави зростає одночасно із поглибленням моральної убогості людей. І ще залишається питання: чи не були б ми більш щасливими у нецивілізованому суспільстві, без усієї цієї сучасної культури, ніж у нашому теперішньому стані? Адже як можна зробити людей щасливими, не роблячи їх моральними і мудрими? До тих пір, поки ми не піднімемо моральність, як і раніше, буде перемагати зло. <…>
Виховання – це догляд за дитиною, а коли вона підросте – формування її духовного обличчя. Останнє передбачає, по-перше, негативний вплив: формування здатності до внутрішнього самопримусу, що охороняє від проступків. По-друге, формування духовного обличчя передбачає позитивний вплив: інформування і педагогічне керівництво, що забезпечує моральне виховання. Педагогічне керівництво означає консультування щодо того, як застосовувати на практиці набуті дитиною знання. Звідси різниця між просто інформатором, яким є шкільний учитель, і вихователем, який здійснює педагогічне керівництво. Перший навчає тільки для школи, другий виховує для життя. <…>
Виховання буває приватним (сімейним) або суспільним. Останнє здійснює тільки передачу знань. Ця функція може завжди залишатися суспільною. Навчити застосовувати отримані знання на практиці залишається справою виховання першого типу. Суспільне виховання, у прямому розумінні, є таким, яке поєднує і навчання, і моральне виховання. Ціллю досконалої освіти має бути підвищення якості сімейної освіти. Школу, яка досягає цієї цілі, називають освітньо-виховним закладом. Таких закладів не може бути багато, і число вихованців у них не може бути великим, тому що плата за навчання у них, за необхідності, дуже висока: одне лише управління ними потребує великих витрат. <…> Тому і малоймовірно, що у подібні заклади міг вступати хтось, окрім дітей багатих батьків. Призначення подібних суспільних закладів у тому, щоб удосконалювати сімейне виховання.
198
Але в чому ж переваги сімейного виховання над суспільним чи останнього над першим? Якщо підходити до питання не тільки з точки зору розвитку здібностей, але і підготовки до обов’язків громадянина, то, напевно, як я схильний думати, у цілому суспільне виховання має переваги перед сімейним. Сімейне не тільки дуже часто відроджує помилки, успадковані від минулих сімей, але і має тенденцію закріплювати і поглиблювати їх у нових поколіннях. <…>
До якого віку виховання залишається необхідним? Природно, що до того віку, коли люди можуть самі управляти своєю поведінкою, ставати батьками і самим виховувати своїх дітей. Така можливість з’являється у людини приблизно до шістнадцяти років. При досягненні цього віку, правда, іще можна звернутися до допоміжних засобів морального виховання і вправлятися непомітно для оточуючих у внутрішній самодисципліні, але у систематичному вихованні як такому більше вже немає потреби. <…>
Тепер ми переходимо до питання виховання <…> душевних якостей. <…> Необхідно відрізняти один від одного природу і свободу. Обмежувати свободу за законами світу і життя – зовсім не те саме, що розвивати природні здібності. Природа тіла і природа духу мають, проте, і схожість, а саме те, що при їх взаємопов’язаному вихованні найважливіше – не вносити нічого штучного. У цьому смислі формування деяких душевних якостей в не меншій мірі, ніж формування тіла, можна назвати «фізичним вихованням». Це фізичне виховання духу відрізняється від морального виховання тим, що останнє має за мету тільки свободу, а перше – тільки природу. Людина може бути дуже добре розвинута фізично, його духовні сили можуть бути дуже добре сформовані, але при цьому вона може бути глибоко аморальною і до того ж злою. Фізичне виховання духу варто відрізняти від практичного, оскільки останнє є прагма тичним або моральним вихованням, а перше – культивування природних здібностей. У фізичному вихованні духу ми розрізняємо вільне і систематичне. <…> Результати вільного виховання повинні виявлятися в дитині постійно і незмінно, а систематичне передбачає певний примус, тиск на вихованця. Заняття грою – це заняття дозвілля, але зайнятість під тиском необхідності є роботою. Систематичне виховання повинне виступати для дитини як робота, а вільне – як гра. <…>
Дитині варто грати, їй варто мати години для відпочинку, але вона повинна також навчитися працювати. <…> Немає нічого важливішого, ніж навчити дітей працювати. Людина – єдина тварина,
199
Розділ ІV. ІНДИВІДУАЛЬНА ТА СУСПІЛЬНА ОСВІТНІ КОНЦЕПЦІЇ НОВОГО ЧАСУ
яка повинна працювати. Довгим шляхом довелося іти їй до того, щоб мати можливість насолоджуватися плодами своєї праці. <…> Людина повинна працювати так, щоб, не пам’ятаючи про себе, пам’ятати тільки про ціль, що стоїть перед нею, й істинним відпочинком для неї має бути відпочинок після роботи. Дитину відтак потрібно привчити до трудових зусиль. А де у більшій мірі необхідно культивувати цю любов до праці, як не в школі? Школа є виховання необхідністю, непорушності праці. <…> Виховувати повинна сама необхідність, а не примус, що формує рабів. Що стосується вільної культивації розумових здібностей, то особливо важливо слідкувати, щоб вони прогресували безперервно. Культивація нижчих здібностей повинна супроводжувати культивацію вищих, але підкорятися останній. <…> Тут найважливіше не культивувати ні одну з душевних здібностей окремо, але виключно тільки у взаємозв’язку з іншими, наприклад, здатність уяви підкоряти вдосконаленню розсудку. <…>
Тепер ми повинні дати більш конкретне поняття цілей виховання. <…>
1) Загальне культивування душевних здібностей, на відміну від спеціального виховання, має за мету формування здібностей та вдосконалення особистості і полягає не в тому, щоб дати вихованцям певні спеціальні знання, а в тому, щоб укріпити їх душевні сили. Воно складається: а) як із фізичного виховання (що базується на вправах та дисципліні <…>); б) так і з морального. Воно виходить не з дисципліни, а із максими. Вся справа виховання руйнується, якщо захочуть заснувати його на прикладах, погрозах, покараннях
іт. д. Це було б не більше, ніж тільки дисциплінування. Потрібно прагнути до того, щоб вихованець вчиняв добре, виходячи із власних максим, а не звичкою, щоб просто тільки робити добро, але щоб він чинив від того саме, що робити добро гарно. Адже моральна цінність вчинків полягає тільки у максимі добра. <…>
2) Спеціальна культивація душевних здібностей. До неї відносяться: розвиток пізнавальних здібностей, почуттів, уяви, пам’яті, стійкості уваги та дотепності, – всього того, що відноситься до нижчих розумових здібностей. <…> Що ж стосується вищих розумових здібностей, то до них відносяться: розсудок, здатність до суджень
ірозум. <…>
У«практичне» виховання входить 1) формування умінь; 2) розширення життєвого досвіду, становлення «мудрості» у життєвих справах; 3) власне моральне виховання.
200