Стилістика української мови Лекція 3. Тема: Фоностилістичні ресурси мови
Фоностилістика.
Орфоепічні особливості української літературної мови.
Звукова організація художньої мови.
Ритмо-мелодійна організація мовлення.
1. Фоностилістика (стилістична фонетика) вивчає засоби звукової організації мовлення, виділяє найдоцільніші способи використання природних і функціональних ознак звуків для певного типу мовлення (художнього, офіційно-ділового, розмовного, конфесійного...). Стилістика української мови, а саме її розділ фоностилістика, відрізняється від фонетики тим, що, спираючись на неї, вивчає частоту вживання фонем у різних стилях, їх сполучуваність і співвідношення, вибирає з ряду акустико-артикуляторних і лінгвістичних ознак, досліджених фонетикою, ті, що здатні створювати звуковий ефект, вмотивований змістом і образністю тексту.
Не слід забувати, що об’єктом дослідження фонослилістики є звукова організація мовлення різних стилів: публіцистичного, офіційно-ділового, наукового, розмовного (хоча плідним матеріалом виступає саме художній стиль). Звукова та ритмо-мелодійна організація неекспресивних стилів загалом відповідає орфоепічним особливостям СУЛМ. Особливої уваги заслуговує звукове оформлення художнього мовлення.
Фоностилістика відображає фоносемантичні зв'язки між словами в тексті. Вони можуть бути первинними (звуконаслідувальними) і вторинними (звукосимволічними). Наявність фонетичного значення спостерігається у словах, що позначають рух, звучання, якість, форму, колір, світло. Фонетичне значення таких слів може мати природну (фізичну) вмотивованість (гуп, клац, кукуріку) і психологічну, зумовлену синестезією значення, тобто поєднанням або транспозицією одних видів відчуттів у інші за асоціацією. Наприклад, з твердими звуками асоціюється щось велике, тверде, різке, неприємне, сильне (кремінь, гострий, бридкий, труп), а з м'якими — м'яке, маленьке, легке, приємне, ласкаве (неня, льоля, манюня ). а Більша частина слів демонструє узгодження звучання звуків з відчуттями (мукати, бубоніти, шепотіти). Пряма фонетична мотивація може видозмінюватися або втрачатися, а натомість закріплюється мовна звичка сприймати певні звукосполучення саме так (ляля, льоля, лелека, шури-мури). В основі звуконаслідування лежить відповідність (мотив) природних звучань, уявлень і акустико-артикуляторних ознак мовних звуків. Загальновідоме повторювальне звуконаслідування шу-шу, завдяки зображальній базовій функції приголосного шумного щшинного шиплячого звука [ш], традиційно використовується для створення звукообразу шуму, шепоту тощо.
Інтерес до питань стилістики фонетичних одиниць (сегментних і надсегментних) виник одночасно з розвитком досліджень у галузі загальної лінгвостилістики. Визначення фоностилістики як дисципліни, яка вивчає закономірності функціонування фонетичних засобів у різних сферах і ситуаціях спілкування, робить її складовою частиною лінгвостилістики. Основи фонетичної стилістики були закладені ще Ш.Баллі та М.С.Трубецьким, відповідні дослідження продовжено Л.В.Щербою, С.М.Гайдучиком, Д.Х.Баранником, Н.В.Черемісіною, А.М.Антиповою, Г.М.Івановою-Лук’яновою, Н.І.Портновою, О.М.Масюкевичем, І.Г.Чередниченком, В.В.Шиприкевич, К.С.Серажим та ін.