Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Фоностил¦стика. Лекц¦я.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
23.11.2019
Размер:
159.23 Кб
Скачать

2. Орфоепічні особливості української літературної мови

Найпепрше, фонетична організація всіх функціональних стлів підпорядкована загальноприйнятим орфоепічним правилам української мови.

Основні риси української літературної вимови

Вимова голосних звукiв. У зв’язку з вимовою голосних звуків можна узагальнити кiлька найголовнiших орфоепiчних норм: наголошенi (i ненаголошенi) голоснi вимовляються чiтко й виразно, за винятком ненаголошених голосних [е], ], [о], якi зазнають незначних якiсних змiн за таких супровiдних умов: а) ненаголошений [е] вимовляється з бiльш помiтним наближенням до [и] перед складами з [і], [и], [у]: [ниес′імо], [ниеси], [ниесу] i менш помiтно перед складами з iншими голосними, особливо з [е]: [неисла], [неисло], [неисе] або й [несе]; б) ненаголошений [и] наближається у вимовi до голосного [е] сильнiше перед складами з [е], [а]: [пеисати], [пеисемна]; меншою мiрою ця змiна виявляється перед складами з iншими голосними, особливо з [і] та [и], а також у кiнцi слова: [пиеш’імо], [сиедит′], [косити]; в) ненаголошений [о] перед складом з наголошеним [у] може вимовлятися з незначним наближенням до [у]: [коужух], [гоулубка], [зоузул′а].

Вимова приголосних звукiв. Дзвiнкi приголоснi не втрачають своєї дзвiнкостi: а) в абсолютному кiнцi слова: [горб], [пох’iд], [наказ], [ураз], [сторож], [пор′iг]; б) у позицiї перед наступними глухими, крiм [г], який може змiнюватися в цiй позицii на [х]: [губка], [горобц′i], [дубки], [гадка], але: [н′iхт′i], [к’iхт′i], [леихкий] (орфографiчно нiгтi, кiгтi, легкий).

Глухi приголоснi перед шумними дзвiнкими у межах слова вимовляються дзвiнко: [бород′ба], [молод′ба] (орфографiчно боротьба, молотьба).

У префiксi роз- i прийменнику-префiксi без- у позицiї перед глухим приголосним поширена паралельна вимова [з] i [с]: [розписка] й [росписка], [розкв’iт] i [роскв’іт]. Другий варiант вимови реалiзується бiльшою мiрою при швидкому темпi мовлення.

Напiвпом’якшенi губнi приголосні виступають перед [і] ([в’іс′iм], [м’іра]) та голосними заднього ряду у деяких словах iншомовного походження: [б’уро], [п’уре], ’узеил’аж] тощо.

Шиплячi в кiнцi слова i складу, а також перед голосними [а], [о], [у], [е], [и] в українській лiтературнiй мовi послiдовно твердi: [jiж], [пишеиш], [п’iч], [позичтеи]. Лише в позицiї перед ] цi звуки вимовляються як напiвпом’якшенi: [нож’і], [у д′iж’і], [груш’i]. Напiвпом’якшена вимова властива подовженим шиплячим: [заволж’:а], [п’іч’:у].

У кiнцi слова завжди вимовлясться [ц’]: [к’iнец′], [горі′лиц′], [холодец′], [сиениц′а], [ле”вйц’а], [молодйц’аI, крiм слiв iншомовного походження та деяких вигукiв, у яких виступає твердий кiнцевий [ц]: [палац], [шприц], [бац], [клац].

Перед наступними м’якими або пом’якшеними приголосними у вимовi виступають м’які [д′], [т′], [з′]. [с′], [ц′], [н′]: [п’іс′н′а], [с′м’іх], [с′в’іт], (орфографiчно пiсня, смiх, свiт).

Перед [i] всi зубнi приголоснi здебiльшого пом’якшуються: [с′іл′], [д′iло], [т′iн′], [з’iр]. Проте на межi морфем, а також на межi слiв тверда вимова цих приголосних звичайно зберігається: [беизiмен:иỉ], [медiнститут], [д′iд i баба], [лис i собака].

Перед голосним [е] приголоснi вимовляються твердо: [степ], [дес′ат′], де орфоепiчна норма поширюється також i на росiйськi власнi назви, крiм тих випадкiв, коли приголосні виступають перед суфiксом -єв ([лебеид′еу], але [син′е].

Буквосполучення дж, дз можуть мати два значення: а) якщо вони передають один звук у межах морфеми, то вимовляються як африкати, тобто артикулюються як один звук: [дзвониек], [джм’iл′]. Роздiльна вимова цих звукiв типу: [д-з]воник, [д-ж]ерело є порушенням орфоепiчної норми; б) якщо ж [д] i [з], а також [д] i [ж] належать до рiзних морфем, наприклад до префiкса й кореня, то вимовляються як два окремих звуки: [над-звичаіно], [над-звуковиi].

У кiнцi слова або складу, а також на початку слова перед приголосним орфографiчне в вимовляється як [у], а орфографiчне й в аналогiчнiй позицiї — як [i]. Наприклад: [учора], [прауда], [буу].

Приголосний звук [ґ] властивий деяким власне українським, зокрема звуконаслідувальним i зукраїнiзованим словам iншомовного походження: [аґрус], [ґанок], [ґатунок], [ґрунт], [ґелґотати] тощо. У власних назвах іншомовного походження, якi у мовi-джерелi мають у своєму складi g, за новою орфоепiчною нормою вимовлясться [ґ], хоч у подiбних випадках можливий також [г], наприклад: пол. Gdаnsk— укр. [ґдан′с′к] i [гдан′с′к].

Деякi орфоепiчнi норми української мови випливають з асимілятивних змiн у групах приголосних, реалiзованих вiдповiдно до закономiрностей сполучуваностi звукiв у живому мовленнi. На основi спiввiдношення мiж орфографiєю i звучанням їх можна представити так: -жц-i (запорiжцi) > [з′ц′]: [запор′iз′ц′i]; -аш-i (комашцi) > [с′ц′]: [комас′ц′i]; -чц-i (в обручцi) > [ц′:]: [обруц′:i]; -тц-i (на нитцi) > [ц′:]: [ниц′:i]; -ться (бореться; борються)> [ц′:]: [бореиц′:а], [бор′уц′:а]; -шся (борешся, смiєшся) > [с′:]: [бореис′:а], [с′м’іjес′:а]; -жся (намажся) > ′с′]: [намаз′с′а]; -чся (морочся) > [ц′:]: [мороц′:а].

Конкретна реалiзацiя наведених норм вимови пов’язана з вiдповiдними вiдмiнковими формами iменникiв та дiєслiвними формами.

Для вимови характерне також спрощення в окремих групах приголосних, супроводжуване за вiдповiдних фонетичних умов асимiлятивними змiнами, а саме: -нтств- (агентство, регентство) > [нств]: [агенство], [регенство]; -нтськ- (студентський) [н′с′к]: [студен′с′киі]; -стськ- (туристський) > [с′к′]: [турис′киі]; -здц-i (поїздцi) > [з′ц′]: [поjiз′ц′i]; -стц-i (кiстцi) > [с′ц′]: [к’iс′ц′i]. Водночас спрощення у групах приголосних не можна вважати виразною типологiчною ознакою сучасної української орфоепiї, тому що iснують численнi послiдовностi приголосних рiзної фонетичної якостi, яким не властиве випадiння тих або тих компонентiв. Пор., зокрема, чотири- i п’ятифонемнi сполуки: обстругати, обскребти, надвправний, контрдекларацiя, герцогство, контрпропозицiя.

По-друге, усне і писемне мовлення різних стилів має відповідати загальним вимогам милозвучності, тобто евфонії. Цю її ознаку помiтив ще у ХIХ ст. росiйський фiлолог, етнограф Ізмаїл Срезневський (1812— 1880). Вiн зазначав, що українська мова — це мова поетична, музикальна, живописна.

Евфонiя (грец. добре, звук) здатність фонетичної системи мови до мелодiйного звучання, створення звукових образiв у висловлюваннi. Пiд милозвучнiстю мови український мовознавець Іван Огiєнко (1882—1972) розумiв її стремлiння до найбiльшої простоти й легкостi висловлювання. Гнучкiсть мови вiн вважав першою ознакою її милозвучностi. Евфонiчнiсть мовлення досягається за допомогою фонетичної будови слiв, словосполучень, речень i тексту загалом, чергування звукiв та їх сполучень, звукових повторiв, розташування звукiв, особливо наголошених i ненаголошених голосних.

Бiльшiсть засобiв милозвучностi української мови стали нормативними i використовуються кожним мовцем незалежно вiд стилiстичного забарвлення тексту.

До засобiв евфонiї належать:

а) спрощення у групах приголосних: випадання [д], [т] у немилозвучних сполученнях [ждн], [здн], [стн], [стл]: тижня, проїзний, чесний, щасливий — пор.: тиждень, проїзд, честь, щастя; випадання [д], [к], [л] у сполученнях [рдц], [зкн], [скн], [слн]: серце, брязнути, плюснули, ремiсник — пор.: сердечний, брязкiт, плюскiт, ремесло. Спрощення характерне i для вимови слiв iншомовного походження, в них воно не передається на письмi: [г’iган′с′киі] iгантський);

б) вставнi голоснi. Для полегшення вимови часто мiж приголосними вставляють голоснi [о], [е]: вихор, капель замiсть вихр, капль;

в) протеза (франц., вiд грец. — розташування спереду), тобто приставляння звука на початку слова. Приставними бувають [i], [в], [г]: iржа, вiвця, гайда;

г) евфонiчнi чергування. Уникнення збiгу голосних або приголосних забезпечується чергуваннями [у] — [у], [i] — [і]. Цi змiни вiдбуваються за таких умов:

— якщо перше слово закiнчується на приголосний i друге починається приголосним, то мiж ними вживаються [у], [i]: забiг у школу, пам’ять i серце;

— якщо перше слово закiнчується голосним i друге починаєься голосним, то вживаютъ [у], [і]: росла в Одесi, Ольга й Андрiй;

— на початку слова i пiсля паузи перед приголосним вживаеться [у]: учора; це було... у Києвi, а перед голосним — [у]: в очах;

— незалежно вiд закiнчення попереднього слова перед наступними [в], [ф], а також перед звукосполученнями [л′в], [св], [тв], [хв] вживається [у]: сидимо у вагонi, бачила у фiльмi, живе у Львовi, одягнена у хвою.

Не вiдбувається чергування [у] — [у]:

— у словах iншомовного походження: уран, університет, увертюра, ультиматум;

— у власних iменах: Вдовенко, Врубель, Владивосток; у словах, що вживаються тiльки з [у] або лише з [у]: вдача, вправа, вступ (удача, управа, уступ — з iншим значенням), взаємини, власний, властивiсть; увага, ударник, умова, установа.

Чергування [i] — [й] не вiдбувається:

— при зiставленнi понять: вiйна i мир;

— перед словом, що починасться звуком [й]: Ольга i Йосип;

  • пiсля паузи: Щось такеє бачить око, i серце жде чогось.

До евфонiчних чергувань належать також чергування паралельних форм: — прийменникiв від — од, зiз — зi, префiксiв вiд-од-, -вiдi- одi-, з- iз- – зi-: вiд села од села; батько з сином прийшов iз батьком зі мною; вiдчувати одчувати; вiдiбрати одiслати; згризти iзвечора зiстрибнути; — постфiксiв -ся-сь у дiєлiвних формах: земля вкрилася снiгом доборолась Україна до самого краю (Т.Шевченко);

— часток б, би, ж — же: написала б тобi написав би тобi; казала ж казав же;

— сполучникiв хоч хоча, щоб щоби, нi анi: хоч надворi смеркалось – хоча й на волi не було; щоб тих щасливих днiв не загубити щоби життя пролилось пiснею; нi вiтру анi хмариночки; — кiнцевих -ому-iм у прикметникових формах: на широкому на широкiм.

Милозвучнiсть української мови на рівні всіх функціональних стилів досягається рiзними мовними засобами, включаючи фонетичнi, зокрема рiвномiрний розподiл голосних i приголосних звукiв у потоцi мовлення. Українська мова прагне уникати складних для вимови звукосполучень, тому їй не властиве поєднання кiлькох голосних чи приголосних звукiв. З метою досягнення милозвучностi вживаються варiанти префiксiв, прийменникiв, сполучникiв тощо.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.