Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Хрестоматія з філософії освіти

.pdf
Скачиваний:
422
Добавлен:
08.02.2016
Размер:
3.02 Mб
Скачать

вибирає, тим не захоплюється, – якщо, зрозуміло, та людина висока й незламна. <…>

Але, щоб осягнути досконалості у чесноті, потрібно ще й таке: твоє життя має бути рівним, цілісним, в усьому відповідним самому собі. А це неможливо без найширшого знання, без мистецтва, яке дає змогу пізнати людські та божественні речі. У тому, власне, й полягає найвище благо. Сягнеш його – станеш рівнею, а не прохачем богів.

<…> Сенека вітає свого Луцілія! <…>

От заглянь у перелік філософів, і вже ця одна річ змусить тебе стрепенутися: побачиш, скільки-то їх натрудилося заради тебе. Самому захочеться бути одним із них. Справді-бо: значною перевагою великодушної людини є те, що вона поривається до всього чесного. Піднесена вдача не знайде втіхи у чомусь низькому й огидному: її захоплює величне, здатне окрилити. Глянь на полум’я: стрімко злітаючи вгору, воно не може ні прослатися, ні пригнутись, ані перепочити. У такому ж постійному русі й наш дух: що більше

вньому запалу, то жвавіший, завзятіший його стрімливий злет. Щасливий, хто скерує той порив на добро: він стане недосяжним для власної фортуни; він буде стриманий в успіхах, стійкий у невдачах, спокійний в оцінці того, що подивляє люд. Великим душею властиво зневажати велике й надавати перевагу поміркованості над будь-яким надміром, адже перше – корисне й життєдайне, друге – шкідливе в силу самого надміру.

<…> Мудрість… прикрашує кожне отримане добродійство, поручає

його сама собі, втішається, постійно про нього згадуючи. Погана людина звідує тільки одну, та й то короткотривалу, насолоду, – коли отримує якесь добродійство; мудрий черпає з нього тривалу, навіть безмежну радість. Великою втіхою для нього є не стільки щось отримувати, скільки сама думка про те, що він отримав, бо, власне,

втому – постійність, непроминальність його надбання.

<…> Сенека вітає свого Луцілія!

Ти хочеш знати, якої я думки про вільні науки й мистецтва. Не шаную і не зараховую до благ жодного з тих занять, якщо його мета – гроші. Тоді ті заняття купуються і доти приносять користь, доки, розвиваючи природний наш хист, не стають йому на перешкоді. На них слід затримуватися до того часу, поки душа ще

71

Розділ ІІ. ОСМИСЛЕННЯ ІДЕЇ ОСВІТИ АНТИЧНОЮ ФІЛОСОФІЄЮ

не спромоглася на щось поважніше. Вони – мовби перші наші спроби, але ще не праця. Чому їх названо вільними, знаєш сам: тому, що гідні вільної людини. Втім, є лиш одне справді вільне мистецтво – те, що робить нас вільними. Те мистецтво – мудрість, висока, несхитна, благородна. Все інше – дрібниці, дитячі забави. Чи, може, шукаєш якогось блага у тих науках, що їх представляють, як сам бачиш, найганебніші, найнікчемніші люди? Всі ці науки ми повинні не вивчати, а просто мати про них певне уявлення. Дехто вважав за потрібне з’ясувати, чи, посвятивши себе вільним наукам, можна стати доброчесною людиною. Ні, вони не тільки не обіцяють того, але й не вдають, що здатні на таке. Граматик дбає про знання мови; якщо хоче для себе трохи ширшої ниви, то звернеться ще й до історії, а якщо розсуне свої зацікавлення до крайніх меж, – то й поезії торкнеться. Але котре з тих занять може прокласти нам стежку до доброчесності? Виголошення складів? Уміння дібрати потрібне слово? Переказ драматичного твору? А може, володіння віршем, розбір його будови? Що з перерахованого здатне звільнити нас од страху, позбавити бажань, загнуздати пристрасті? Перейдімо тепер до геометрії, до музики. Не знайдемо й тут нічого такого, ще перегородило б дорогу страхам чи бажанням.

А хто не звів такої перегороди, для того всі знання марні. Мусимо придивитися, чи навчають ті наставники доброчесності, чи ні. Якщо не навчають, значить, і на розум не наставляють; якщо ж навчають, то вони – філософи. Хочеш знати напевно, що вони не з тим позасідали у своїх школах, аби навчати доброчесності? Зверни увагу, які суперечливі їхні погляди: що не наставник, то інше вчення! А коли б вони навчали одного й того ж самого, мусила б між ними бути подібність. <…>

Перейду до музики. Ти вчиш мене, як погоджуються між собою високі й низькі звуки, як із різноголосся струн виникає злагоджене звучання. А ти навчи радше, як домогтися того, щоб моя душа була у злагоді сама з собою, щоб мої задуми не суперечили один одному. Ти вказуєш мені, які лади звучать жалібно. Краще вкажи, як мені, коли опинюсь у скруті, навіть звуку жалісного не проронити!

Геометр навчає мене, як вимірювати великі земельні володіння. А мав би вчити, в який спосіб знайти міру того, що є достатнім для людини. Вчить мене рахувати, призвичаюючи й пальці служити скупості. А мав би пояснити, яка то марнота оті підрахунки! Адже той, чия скарбниця втомлює рахівників, нітрохи не є щасливішим від інших. Навпаки, вельми нещасливим був би той з багачів,

72

кого змусили б особисто підрахувати своє майно – стільки посідає зайвого! Що мені з уміння межувати поле на ділянки, якщо з братом сперечаюся за межу? Яка мені користь з того, що так уже старанно приточую до своїх югерів кожну стопу, що навіть десята частина тієї стопи не уникне мого пильного ока, — що мені з того, коли кров мені псує зухвалий сусід, який час од часу таки урве собі якийсь шматочок моєї ниви? Мене вчать, як зберегти свої володіння, не поступившись навіть крихтою; я ж хотів би навчитися, як залишитися веселим, утративши геть усе. «Але, – скаже хтось, – мене проганяють з успадкованої від батька й діда землі!» – Гаразд. А ще до твого діда кому належала та земля? Чи можеш сказати, в чиєму вона була володінні, — хай не в якої людини, то хоч у якого племені? Ти ступив на той шмат землі не як її власник, а як той, хто ту землю обробляє. А для кого? Якщо пощастить, то для свого спадкоємця. Знавці законів твердять: річ, яка є у спільній власності, не стане твоєю, хоч би скільки ти нею користувався. Те, що посідаєш, що називаєш своїм, – спільне, та ще й для всього людського роду. Знаменита наука! Осягнувши її, вмієш вимірювати поверхню кулі, зведеш до квадрата будь-яке тіло, визначиш відстані між зорями – нема чогось такого, що не піддалося б твоєму виміру. Але раз ти вже такий умілець, то зміряй людську душу. Скажи, наскільки вона велика, наскільки – мала. Ти знаєш, що таке пряма лінія. Але що тобі з того, коли ти

вжитті не відрізниш, де прямий шлях, а де манівці?

Атепер переходжу до тієї науки, яка похваляється знанням небесних явищ. <…>

Що дадуть ті знання? Чи те, що непокоїтимусь, коли Сатурн і Марс опиняться у своєму бігу один проти одного? Або коли Меркурій заходитиме за небокрай на очах у Сатурна? Чи не краще натомість навчитися, що ті зорі, де б вони не перебували, завжди сприятливі й не зазнають жодних змін? Адже їх жене невідхильними шляхами низка рокованих призначень. Дотримуючись несхитної черговості, вони щораз повертаються і споконвіку то визначають, то провіщають усе те, що відбувається. Але, якщо вони є причиною всіх подій, то чим допоможе нам знання про те, чого й так не змінити? А якщо лише провіщають, то яка ж то користь – передбачати неминуче? Знатимеш наперед, а чи не знатимеш – все одно трапиться. <…>

Але ж і так достатньо, навіть більше, ніж достатньо, передбачено, щоб я був забезпечений від підступів. «Хіба ж не одурить мене найближча година? Адже одурює все те, що трапляється зненацька, чого

73

Розділ ІІ. ОСМИСЛЕННЯ ІДЕЇ ОСВІТИ АНТИЧНОЮ ФІЛОСОФІЄЮ

не знаємо заздалегідь». — Та й я не знаю, що трапиться у найближчу годину, але що може трапитися, — знаю. І не плекаю надії, що уникну чого-небудь: усього сподіваюся. А як обійде якесь лихо – вважаю своїм щастям. Найближча година одурює мене, коли зласкавиться наді мною; і то не зовсім одурює, бо, хоч і знаю, що все може трапитися, знаю також те, що не все повинне трапитися. Але навіть тоді, коли очікую на успіх, я завжди готовий до біди.

Тут мусиш мені вибачити, що я не поділяю звичних поглядів. Але ж ніхто не схилить мене, щоб до вільних мистецтв я зарахував малярство, різьбярство, тесання мармуру чи якесь інше, що прислуговує розкоші, заняття. З числа тих, хто представляє вільні мистецтва, зарівно ж виключаю борців та їхню науку, яка тримається на олії та пилюці. Інакше б довелося зарахувати сюди й тих, хто виготовляє мазі, й тих, хто куховарить, і всіх інших, хто своїми здібностями слугує нашій вибагливості до насолод. Що, скажи мені, будь добрий, що спільного зі свободою у тих, хто натщесерце блює, у кого одутле тіло й немічна, оспала душа? Чи, може, вільними й відповідними для нинішньої молоді вважатимеш ті заняття, якими наші предки гартували, аби твердо стояла на ногах молодь тодішня, — метання списа, розмахування ратищем, їзда на коні, володіння зброєю? Вони не навчали свою молодь нічого такого, чим можна оволодіти, навіть не встаючи з постелі. Але ні ті, ні інші заняття не навчають доброчесності, не живлять її. Яка ж бо користь з того, що правиш конем, що гнуздечкою погамовуєш його біг, коли тебе самого несуть наосліп розгнуздані пристрасті? Яка то користь або на лопатки класти всіх, або валити на землю кулаком, коли тебе самого перемагає гнів?

«Виходить, нічого й не дають нам вільні науки?» Дають, чому ж ні, але не в тому, що стосується доброчесності. Адже й ті ремесла, що ґрунтуються на ручній праці й визнані низькими, багато дечим забезпечують життя, але з доброчесністю їх ніщо не в’яже. «Навіщо тоді навчаємо наших синів вільних наук та мистецтв?» Не про те йдеться, щоб ті науки могли дати їм доброчесність, а щоб лише приготували душу для її сприйняття. Як ота початкова наука для дітей, яку в давнину називали грамотою, не навчає вільних мистецтв, а тільки підготовляє ґрунт для їх засвоєння в найближчому часі, так і вільні мистецтва, хоч і не приводять душі до доброчесності, але прокладають стежку до неї.

НадумкуПосідонія,існуєчотиривидимистецтв:звичайні,низькі, розважальні, дитячі та вільні. Звичайні — це ті, що ґрунтуються

74

на ручній праці й зайняті буденними потребами, тут і натяку нема на щось прекрасне і благородне. Розважальні – це ті мистецтва, що покликані постачати насолоду нашим очам та вухам. Тут можна назвати винахідників різних пристроїв, скажімо, сценічних прикрас, що начебто виростають із-під землі, підмостків, які без найменшого шурхоту злітають угору, та й всього іншого, що дивує глядача несподіванками, – коли або прірвою стає те, що було суцільним, або, навпаки, що зяяло порожнечею, те саме по собі сходиться, або те, що височіло, поступово наче западає саме в себе. Все це своєю раптовістю вражає недотеп, які, не знаючи причин того, що діється перед їхніми очима, лише рота роззявляють з подиву. Дитячі, які дещо нагадують вільні, – це ті мистецтва, що <…> називаються вільними. Але по-справжньому вільними або, точніше б сказати, поручителями нашої волі є ті мистецтва, які дбають про доброчесність. Та оскільки одна частина філософії, — веде далі Посідоній, — займається природою, друга – звичаями, третя – правилами мислення, то і вся юрба вільних мистецтв домагається належного їй у філософії місця. Коли йдеться про питання, пов’язані з природою, то мусимо стояти на засадах геометрії, яка, отже, є частиною тієї науки, якій допомагає. Багато різних речей нам допомагає, але ж не є через те нашими частинами. Мало того: будучи нашими частинами, вони не могли б нам допомагати. Їжа, приміром, є підмогою для нашого тіла, але не його частиною. Якісь послуги робить нам геометрія, але філософії вона потрібна так само, як їй самій потрібен ремісник. Тож ані він не є частиною геометрії, ні вона – частиною філософії. До того ж і в однієї, і в другої науки є лиш їй притаманні, окреслені межі. Філософ досліджує і пізнає причини явищ, які відбуваються у природі, геометр – зауважує та обраховує їхні кількість та виміри. Філософ знає, в чому полягає лад усього, що на небосхилі, якою силою все це наділене, якою природою; математик – обраховує біг світил від обрію й до обрію, робить спостереження, чому вони сходять і заходять, чому інколи видаються непорушними, хоч небесне стояти не може. Філософ знатиме, з якої причини у дзеркалі бачимо відображення речей; а на якій віддалі від дзеркала повинна перебувати та чи інша річ, яке відображення дасть дзеркало, що має таку чи іншу форму, – тут уже візьме слово геометр. Філософ доведе тобі, що Cонце велике, але наскільки воно велике, з’ясує математик, який вдається до певних досліджень та вправ. Але, щоб дійти якихось висновків, він мусить перейняти найголовніші засади. А та наука, яка позичила для себе підвалини, ніяк не може бути самостійною.

75

Розділ ІІ. ОСМИСЛЕННЯ ІДЕЇ ОСВІТИ АНТИЧНОЮ ФІЛОСОФІЄЮ

Філософії нічого чужого не потрібно; свою будову вона зводить від землі. Математика, скажемо, – винаймачка: вона будує на чужій ділянці. Бере для початку щось одне, аби, скориставшись позиченим, просунутись далі. А коли б вона простувала до правди сама, коли б могла охопити природу всесвіту, тоді б я погодився, що вона чимало дає нашій душі. Адже, заглиблюючись у небесне, ми тягнемось туди душею, щось у неї вбираємо з тих висот.

Одна тільки річ може вдосконалити душу: стійке знання добра і зла, що є перевагою лише філософії, – жодна інша наука не досліджує, що таке добро, а що таке зло. Гляньмо тепер на кожну чесноту зокрема. Мужність – гордує всім, що покликане жахати людину. Вона зневажає, кидає виклик, ламає все страшне, що грозить уярмити нашу свободу. То невже тій великій чесноті потрібна підмога вільних мистецтв? Вірність – найсвятіше благо людського серця. Жодна необхідність не схилить її до зради, її не зіпсуєш ніяким підкупом. «Пали мене, – скаже, – бий, вбивай – не зраджу! Що гостріший біль вивідуватиме таємницю, то глибше її заховаю!» Чи можуть вільні науки настільки загартувати наш дух? Поміркованість тримає в покорі прагнення насолод; одні з них вона ненавидить і проганяє, інші, зваживши, зводить до здорової міри, ніколи не шукаючи їх задля них самих. Знає, що найкраща міра бажань – брати не скільки хочеш, а скільки повинен. Людяність забороняє згорда дивитись на товаришів, забороняє бути жадібним. Словами, ділами, почуттями велить виявляти до всіх свою приязнь і прихильність. Нічия біда не буває для неї чужою. Своїм добром найбільше втішається тоді, коли воно може стати в пригоді комусь іншому. Чи навчають нас вільні науки тієї доброзвичайності? Не більше, ніж простоти, скромності, поміркованості; не більше, ніж невибагливості, ощадливості; не більше, ніж лагідності, яка чужу кров щадить не менше від власної і знає, що людині негоже догоджати собі, кривдячи іншу людину.

«Та коли ви кажете, що без вільних наук неможливо осягнути доброчесності, то яким правом можете твердити, що вони нічого тій доброчесності не дають?» А тим правом, що й без їжі чесноти не осягнеш, а їжу з чеснотою таки ніщо не в’яже. Деревина нічого не дає кораблеві, хоча без дерева корабля не побудуєш. Отож повторюю: нема підстави судити, що якусь річ можемо отримати лише за допомогою того, без чого вона взагалі не може існувати. Врешті, скажу й так, що до мудрості можна дійти й оминувши вільні науки. Хоча доброчесності й треба вчитися, все ж ми вчимось її, не вдаючись

76

саме до тих наук. Чому б я мав вважати, що необізнана з грамотою людина не може стати мудрецем? Чи ж то вся мудрість полягає

водній лише грамоті? Мудрість подає нам свою науку не на словах,

ана ділі, і я, до речі, не певний того, що пам’ять буде міцнішою, коли матиме сторонні підпірки. Мудрість – це щось велике й розлоге. Тут потрібен простір. Адже треба вникати у справи божественні й людські, у минуле й прийдешнє, у перебіжне й вічне, у сам час, а щодо нього одного, глянь лишень, скільки-то різних питань! Передусім, чи він є чимось сам по собі? Потім – чи було щось перед часом, без часу? Далі – чи він виникнув водночас із світом, чи, може, – оскільки було щось перед виникненням світу, – був і сам час? Та й про одну тільки душу не злічити питань: звідки вона, яка вона, коли починає існувати, як довго існує? Чи перемандровує, змінюючи оселі, втілюючись у щораз інші живі створіння, а чи слугує лиш один раз, щоб потім, вихопившись на волю, блукати у всесвіті? Тілесна вона чи ні? Що робитиме, коли перестане діяти через нас? Як використає свою роботу, звільнившись із тієї в’язниці? Чи забуде про все своє минуле й почне пізнавати себе відтоді, коли, розлучившись із тілом, полине у високість? Хоч би якої частки людських та божественних справ ти торкнувся, тебе вразить неосяжна кількість питань, які треба вивчити, дослідити. А щоб такі численні, такі великі загадки могли знайти вільне пристановище, мусимо очистити душу від усього зайвого. Доброчесність не ввійде в тісний закуток: величаве вимагає обширу. Все треба прогнати! Тільки для неї однієї належить звільнити серце!

«Але хіба не приємно знатися на багатьох мистецтвах, науках?» – З усього треба почерпнути стільки, скільки необхідно. Якщо вважаєш, що гідний осуду той, хто нагромаджує цілком непотрібні для вжитку речі й виставляє напоказ у своїх покоях усілякі коштовності, то чи не осудиш так само й того, кому світу не видно з-за настяганого з усіх усюд наукового знаряддя? Постійно хотіти знати більше, ніж треба, – це теж ознака непоміркованості. А ще ж та погоня за вільними науками й мистецтвами робить людей бундючними, балакучими, надокучливими, самозакоханими; а що забили собі голову всілякою зайвиною, – то й не здатними навчитися чогось необхідного. Граматик Дідім написав чотири тисячі книг. Я ламав би над ним руки з жалю, якби він навіть прочитав стільки непотребу! У тих своїх книгах він розвідує про батьківщину Гомера, дошукується справжньої матері Енея, намагається встановити, що переважало у вдачі Анакреонта – хтивість чи схильність

77

до вина, міркує над тим, чи Сапфо була повією, — одне слово, розводиться про такі речі, що слід було б забути, навіть коли б ти їх знав. От і нарікай тепер, що життя коротке! Та коли й до наших філософів зазирнеш, то й тут я вкажу тобі чимало такого, що треба було б обтяти сокирою.

Великої витрати часу, великої втоми для чужих вух коштує ось така похвала: «Ото освічена людина!» Будьмо вдоволені скромнішою назвою: «Ото доброчесна людина!» Хіба не так? <…>

Досійшламовапровільнінаукиймистецтва.Тахібамалозайвого у філософів? Хіба в них мало такого, на що й не зіпрешся в житті? Опустились і вони до розмежування складів, до вивчення властивостей сполучників та прийменників. Уже, бач, заздрять граматикам, заздрять геометрам. Що було зайвого в тих науках, тим вони засмітили свою. А от тобі й наслідок: доладніше вміють говорити, аніж жити. Послухай-но, скільки зла у надмірній тонкості і якою вона стає завадою на стежці до правди! Протагор говорить, що про кожну річ в однаковій мірі можна стверджувати щось одне і водночас щось цілком інше, значить, – так само й про те, чи можемо про кожну річ стверджувати щось одне й водночас – щось інше. <…>

Пожбур усе це туди, де купа іншого непотребу, на який так багаті вільні мистецтва! Ті подають мені ні до чого не придатну науку, а ці позбавляють мене надії будь-чого навчитися. Та краще вже знати зайве, аніж взагалі нічого не знати! <…>

 Розділ ІІІ

ЗМІНА ОСВІТНЬОЇ ПАРАДИГМИ У ДОБУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. ХРИСТИЯНСЬКА ФІЛОСОФІЯ

Святий Августин

СПОВІДЬ25

Перші інтелектуальні потяги. Гортенсій

<…> Ось у такім товаристві я в тому, ще нестійкому віці, студіював підручники красномовства. Я забажав відзначитися в ньому, маючи перед собою шкідливу й легковажну мету – скуштувати розкошів людської марноти. Ідучи таким уторованим шляхом студій, я натрапив на книжку якогось Ціцерона, що його мову всі подивляють більше, ніж його духовний політ. Зміст цієї книжки – це заохочення до філософії. Вона називається «Гортенсій». І ця книжка повністю змінила мої почування. Вона звернула до Тебе, Господи, молитви мої й мої благання і зовсім змінила мої мрії й бажання. І раптом змаліли в моїх очах пусті сподівання, і я з неймовірним вогнем у серці забажав безсмертної премудрості. Я вже почав підійматися, щоб повернутися до Тебе. Не для того, щоб вигострити язик, не для цієї єдиної науки, яку я мав вивчити за гроші, що їх посилала мені мати (мені вже пішов тоді дев’ятнадцятий рік, а два тому помер мій батько). Ні, не для того, щоб вигострити свій язик, зайнявся читанням цієї книжки, і те, що зворушувало мене, – це саме її зміст, а не форма та спосіб викладу.

Ох! Як я горів, мій Боже, як я прагнув злетіти до Тебе від земних справ. І я не знав, чого Ти хочеш від мене. «Бо в Тобі міститься премудрість». Але любов до мудрості називається по-грецькому «філософія», і цією любов’ю запалила мене та книжка. Однак бувають люди, що послуговуються філософією для обману інших, і тим великим, принадним і почесним іменем вони прикрашають і заквітчують свої помилки. І майже всіх претендентів на мудрість свого віку й попередніх століть автор «Гортенсія» згадує й знайомить нас із ними, даючи доказ цілющої перестороги, що її Твій дух об’явив

25  Святий Августин. Сповідь / Святий Августин ; пер. з латин. Ю. Мушака ; післям. С. Здіорука. – К. : Основи, 1999. – 319 с.

79

Розділ ІІІ. ЗМІНА ОСВІТНЬОЇ ПАРАДИГМИ У ДОБУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. ХРИСТИЯНСЬКА ФІЛОСОФІЯ

через Твого вірного побожного раба: «Бережіться, щоб вас хтось не ошукав філософією й підступною оманою за переказами людей, за правилами цього світу, а не за Христом, бо в Ньому Єдиному вся повнота тілесного Божества». І я в той час, Ти знаєш це, Світлосте мого серця, не знав ще цих слів Апостола, тільки одне радувало мене в цьому заохоченні, а саме те, що мене спонукало, запалювало, поривало до любові, до того, щоб шукати набувати, посідати і прив’язувати себе цілою істотою не до тієї чи тієї філософської системи, а до самої мудрості, хоч би якою вона була.

Одне тільки охолоджувало мій вогненний запал: там не було імені Христа. Бо це Ім’я, згідно з Твоїм милосердям, Господи, Ім’я мого Спасителя, Твого Сина, я всотав своїм ніжним дитячим серцем і молоком матері. Воно запало в саму його глибину, і без цього імені вже жодна книжка, – хоча б це був і найкращий літературний твір, якнайкраще викінчений, найправдивіший, – не змогла б мене повністю захопити. <…>

На манівцях. Дев’ять років у тенетах маніхейства

Протягом дев’яти років – від дев’ятнадцятого аж до двадцять восьмого року життя, мене зводили з пуття і я сам зводив, обманювали і я обманював, відданий на поталу своїх різноманітних пристрастей; мене зводили з пуття чи то вищою так званою «вільною» освітою, чи то потай, під оманливим прикриттям релігії: я був там гордий, там забобонний, а всюди пустий. З одного боку, я ганявся за оманою гучної слави, аж до оплесків у театрі, на поетичних конкурсах, на змаганнях за вінець із сіна, на хлоп’ячих ігрищах та в непогамовних пристрастях. Але з другого боку – я шукав, як очиститись від того бруду. Я давав поживу тим, кого називали «обранцями», «святими», щоб вони в роботі свого шлунка виробляли з неї ангелів і богів для мого спасіння. Я ганявся за цим і займався такими речами разом із своїми приятелями, яких звів з пуття так само, як і себе.

Хай насміхаються з мене у своєму зухвальстві ті, кого Ти ще не поверг і не зламав задля їх власного спасіння. Боже мій, а я, я всетаки хочу визнати всі свої ганебні вчинки, славлячи Тебе. Дозволь мені, благаю Тебе, заново переглянути й відновити в пам’яті всі манівці колишнього блукання і принести Тобі вогненну жертву радості. Бо хто ж я сам без Тебе, як не провідник, що веде у прірву? Хто ж я й у хвилину щастя, як не істота, яка підкріплюється Тобою, хто ніколи не псується? Що ж таке людина, будь-яка людина, оскільки вона людина? Але нехай насміхаються з нас сильні й могутні, а ми, кволі й безпомічні, сповідаємося перед Тобою. <…>

80

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.