Хрестоматія з філософії освіти

А тому чи не слід тепер ретельно розглянути, від чого і як можна навчитися створювати закони (νομοθετικός)? Можливо, як і в інших випадках, учитися слід у державних мужів (παρά των πολιτικών)? Ми ж бо сказали, що законодавча наука – частина державної. Чи з державною наукою справи виявляються не такими, як з іншими науками та уміннями (ή δύναμις)? Адже в інших випадках, як виявляється, одні й ті ж люди і передають свої уміння, і виявляють їх самі в своїй діяльності, як, скажімо, лікарі та художники; навчати ж державним справам (τα πολιτικό:) беруться софісти (о’ι σοφισταί), але жоден з них не діє [в цій області]; а діють тут ті, що займаються державними справами (о’ι πολιτευόμενοι), однак вони, здається, діють так завдяки певному вмінню і керуються радше досвідом (ή έμπειρ’ι α), аніж здатністю мислити (ή διάνοια). Адже не видно, ні щоб вони писали, ні щоб виголошували промови про такі речі (хоч, може, це було б краще, ніж промови в суді і в народних зборах), ні, нарешті, щоб вони зробили державними діячами (о’ι πολιτικοί) своїх синів чи когось із друзів. А було б розумно, якби вони це могли [зробити], бо вони не могли б ні залишити своїм державам, ні свідомо обрати для самих себе і для найближчих друзів щось важливіше, ніж такі вміння. Але не мало, здається, і досвід додає до вміння, інакше не ставали б державними діячами завдяки близькому знайомству з політикою. Ось чому тим, хто тягнеться до знання політики, потрібен, очевидно, ще й досвід.

А хто з софістів обіцяє навчити [мистецтву управляти державою], той виявляється дуже далеким від того, щоб це зробити. Софісти ж бо взагалі не знають ні що таке (ποιόν τι), ні до чого має відношення (περί ποΐα) політика, інакше вони б не ставили її в один ряд з риторикою чи нижче за неї і не думали б, що легко дати законодавство, зібравши закони, які користуються доброю славою. Проте, що можна вибрати найкращі закони, вони кажуть так, неначе вибір не залежить від розуміння, а уміння судити правильно не має величезної важливості при виборі, так само як у музиці. Дійсно, у кожній справі досвідчені правильно судять про те, що зроблено (τα έργα), і роздумують, за допомогою чого й як виконується [робота] і що до чого підходить. Що ж до недосвідчених, то вони мають бути задоволені, якщо від них не сховається, добре зроблена робота (το έργον) чи погано, як, скажімо, у живопису.

Закони (ο’ι νόμοι), тим часом, схожі на витвори (τά έργα) державного мистецтва (ή πολιτική); як же тоді по них навчитися створювати закони або судити, які найкращі? Ми ж бо бачимо, що й лікарями

51

стають не через вивчення підручників. Хоча автори цих підручників і намагаються не тільки назвати лікування (τα θεραπεύματα), але й указати, заздалегідь розібравши склади людей, як можна зцілити

іяк треба лікувати кожного хворого окремо; і для досвідчених ці підручники вважаються підмогою, а для тих, що не володіють науковими знаннями, вони марні (αχρεία). А коли так, то, можливо,

ізібрання законів та описання державних устроїв будуть корисними тільки тим, хто здатен осмислити їх теоретично (θεώρησαι)

ірозсудити (κρΐναι), що в них добре (καλώς) а що навпаки, і яким дер-

жавам які закони підходять. Тим же, хто перегляне такі [зібрання], не маючи відповідного складу, тим не буде дано правильно судити про ці речі, хіба тільки цілком випадково (αίιτόματον), однак вони, можливо, більше розумітимуть у таких питаннях.

52

на необхідне й корисне, почасти – на прекрасне заняття. Перевага тут повинна віддаватися так само, як і при вказаних частинах душі та обумовленій ними діяльності: можна віддати перевагу війні заради миру, заняттям – заради дозвілля, необхідному й корисному – заради прекрасного.

Усе це повинен брати до уваги політичний діяч, його законодавча робота мусить узгоджуватися і з частинами душі, і з обумовленою ними діяльністю, навіть більше: вона повинна мати на увазі здійснення вищої мети. Достеменно таким чином законодавець мусить діяти і при встановленні відповідного способу життя й розпорядку відповідних занять. Треба, щоб громадяни мали можливість займатися своїми справами і (у випадку необхідності) вести війну, але, що бажаніше, насолоджуватися миром і (правильно) користуватися дозвіллям, чинити все необхідне й корисне, а ще більше – все прекрасне. І тому, маючи на увазі цю мету, треба запровадити й відповідне виховання для дитячої та інших вікових груп, що мають у цьому потребу. <…>

Отож законодавець мусить докладати зусиль переважно для того, аби його закони, що стосуються і військової справи,

івсього іншого, мали на увазі забезпечити громадянам дозвілля (необхідне для державної діяльності) і мир. Адже більшість держав, що звертають увагу на військову підготовку, тримаються, поки ведуть війни, і гинуть, як тільки досягнуть панування. Подібно до криці, вони втрачають свій гарт під час миру. А винен у цьому буває законодавець, що не виховав у громадян уміння користуватися своїм дозвіллям.

Оскільки для людей кінцева мета і в їхній державній діяльності,

ів приватному житті виявляється однаковою і оскільки звичайно одне й те саме призначення буває і в найкращої людини, і в найкращого державного устрою, то зрозуміло, що (в державі) мусять бути в наявності чесноти, що сприяють досягненню дозвілля (необхідного для політичної діяльності). Кінцевою ж метою війни, як ми вказували неодноразово, є мир, а метою роботи – дозвілля.

З-поміж чеснот до дозвілля й користування щастям ведуть не тільки ті, що у своєму кінцевому підсумку мають на меті надати це дозвілля, але й ті, кінцевий підсумок яких полягає в роботі. Адже для того, щоб мати можливість насолоджуватися дозвіллям, треба володіти багатьма предметами першої необхідності. Тому в державі громадянам належить бути і поміркованими (у своїх вимогах), і мужніми, й терплячими. Як у тому прислів’ї: «Дозвілля – не для рабів».

53

А ті, хто не вміє дивитися сміливо у вічі небезпеки, стають рабами своїх нападників.

Отже, трудове життя вимагає мужності й терплячості, а життєві зручності потрібні для занять філософією; поміркованість і справедливість повинні виявлятися в обох випадках, але переважно вони необхідні для мирного життя й дозвілля. Адже війна сама по собі примушує бути справедливим і поміркованим; насолода ж добробутом, супроводжувана миром, і дозвілля скорше сприяють розвиткові в людей зарозумілості.

Отже, ті, чия діяльність виявляється у найкращих вчинках, хто насолоджується усім тим, що вважається щастям, повинні мати неабияке почуття справедливості та скромності; це стосується й тих людей, котрі, за висловом поетів, мешкають на острові блаженних. Таким людям, мабуть, тим більшою мірою будуть необхідні розвинуті любов до мудрості, поміркованість і справедливість, чим спокійніше у них життя та більші блага, якими вони користуються. Тому, очевидно, й держава, яка прагне до щастя й чеснотливості, повинна мати вказані чесноти. <…>

Яким чином і за допомогою яких засобів можна домогтися користування благами – ось це й треба розглянути.

54

раніше обдарованої розумом частини. І це зрозуміло на прикладах: стан збудження, вольові прагнення, а також вияви пристрастей притаманні навіть новонародженим дітям, тим часом, як розсудливість і мисленнєві здібності, природно, у них з’являються тільки з віком. Тому-то й турбота про тіло має передувати турботі про душу, а потім, після тіла, слід потурбуватися про виховання нахилів, з тим щоб виховання їх служило вихованню розуму, а виховання тіла – вихованню душі.

Оскільки законодавець від самого початку повинен дбати про те, щоб фізичні сили вихованців досягли найвищої досконалості, то передусім йому належить потурбуватися про шлюб і про риси, які мусять мати особи, що вступають до шлюбу. Законодавець при цьому повинен мати на увазі самих наречених, а також їхній вік: наречені повинні підходити одне одному за віком, і їхня снага має бути однаково спроможною, а то вийде так, що чоловік у змозі породжувати дітей, а дружина не може вже народжувати, або навпаки: дружина спроможна народжувати, а чоловік не має снаги. Таке становище викликає взаємні докори і чвари.

Потім: законодавець мусить брати до уваги той час, коли діти мають заступати батьків, і не допускати надто великої різниці

вроках між батьком і дітьми; інакше, з одного боку, почуття вдячності від дітей до своїх батьків утратить практичний сенс, а з другого – батьки не зможуть стати своїм дітям у пригоді. Але й не слід допускати, аби батьки й діти за віком були дуже близькі між собою: ця вікова близькість викликає неабиякі складнощі, бо, з одного боку,

втакому випадку діти, майже ровесники своїх батьків, ставляться до останніх з меншою пошаною, а з другого боку – і в домашньому спілкуванні часто виникає багато приводів до сварок. Нарешті, повертаючись до нашого вихідного погляду, законодавець постійно повинен пам’ятати про те, щоб фізичні дані народжених дітей відповідали його (законодавця) намірам.

Майже усього цього можна досягти, коли зважити на таку обставину: крайня межа статевої снаги у чоловіків сягає сімдесяти років їхнього життя, у жінок – п’ятдесяти; тому статеве співжиття повинне від самого початку відповідати вказаним межам. <…>

Найкраще годилося б дівчатам брати шлюб у 18-річному віці,

ачоловікам у 37-річному або й трохи раніше. При взятті шлюбу

вцьому віці фізичні сили подружжя будуть у розквіті, і такий розрахунок дуже добре збігатиметься для подружжя з тим віком, коли їхня статева спроможність припиняється. А ще й час, коли діти

55

56

немовлят у холодній воді, а, наприклад, галли закутують дітей у легкі ковдри.

Взагалі, все, до чого можна привчати дитину, краще робити «від самих пелюшок», але привчати поступово. Та обставина, що в організмі дітей міститься більше тваринного тепла, чудово сприяє привчанню їх до холоду. Ось такі й подібні турботи виникають щодо дітей ще в зовсім ранньому віці.

Далі, в наступну вікову пору, до п’яти років, коли, зрозуміло, не годиться навчати чогось дитину чи обтяжувати її якоюсь роботою, що могла б завадити її зростанню, треба дозволяти їй рухатися стільки, скільки необхідно, аби організм не бездіяв.

З цією метою слід забавляти дитину, відповідно до її віку, різними заняттями, а також іграми, причому ігри мають відповідати гідності вільної людини, не повинні надто втомлювати дитину чи бути зовсім непристойними.

Щодо розповідей і казок, слухати які доцільно в такому віці, то подбаймо про їхній добір; і це обов’язок тих посадових осіб, котрі називаються педономами. Все це немовби готує дитину до наступних занять, тому й ігри дітей мають наслідувати те, чим вони займатимуться згодом усерйоз.

Зовсім безпідставно забороняють декотрі законодавці дітям голосні вигукування й плач – і те, й те сприяє їхньому зростанню та певним чином є для них немовби гімнастикою: затримування дихання розвиває силу при роботі, а це буває з дітьми, котрі кричать. Педономи нехай стежать за тим, як діти проводять час, а також за тим, щоб вони якомога менше перебували в оточенні рабів: у цьому віці, тобто від п’яти до семи років, діти повинні виховуватися в домашній обстановці.

Зрозуміло й те, що діти не повинні ні чути, ні бачити нічого з того, що не відповідає гідності вільнонародженої людини.

Та й узагалі законодавець нехай усуне з держави усяке лихослів’я, тому що з поганої звички лаятися розвивається і схильність до вчинення проступків. Особливо не допускаймо лихослів’я в середовищі молоді: треба, щоб вони не говорили самі й не чули від інших чогось подібного. Коли ж усе-таки виявиться, що хтось говорить або робить заборонене, то вільнонароджену людину, але ще не прийняту в сиситії, треба відшмагати, а якщо вона вже старша за віком, – позбавити її громадянських прав, бо такі провини притаманні тільки рабам і несумісні з гідністю вільнонародженої людини.

57

58

відповідних навичок (до того чи того виду) діяльності. Отже, зрозуміло, що для прищеплення чеснот треба проводити виховну роботу. Оскільки вся держава ставить перед собою одну мету для всіх, то зрозуміло й те, що виховання – загальнодержавна справа, і воно повинне мати загальний характер. І не бути справою якоїсь окремо взятої особи. Тепер же кожен дбає про виховання своїх дітей, навчаючи їх по-своєму, як заманеться. Насправді ж те, що є спільною справою, треба й виконувати спільно. І так само не думаймо, ніби кожен громадянин – сам по собі; навпаки, всі громадяни належать державі, бо кожен із них – (невід’ємна) частинка держави. Турбота ж про кожну частинку, природно, передбачає піклування про ціле, разом узяте.

Тож у цьому розумінні заслуговують на похвалу лакедемонці, котрі докладають неабияких зусиль у справі виховання дітей, і тому воно у них загальнодержавне.

Отже, зрозуміло, що закон повинен визначати характер виховання юнацтва як суспільне явище. Не випускаймо з уваги й того, що являє собою виховання і яким чином його треба здійснювати. Адже нині міркують (з приводу цього питання) по-різному: не всі вважають, що молодь слід навчати в дусі чеснотливості, або ставити перед нею мету – досягнення найвищого блага, або розвивати в неї інтелект і чесноти (тут теж немає одностайності).

Тож, з огляду на різні підходи щодо виховання, не з’ясовано

йтаке: чи необхідно розвивати в дітей саме практичні нахили в їхній діяльності, чи ті, що повністю пов’язані з чеснотами, чи, нарешті, ті, що ведуть до вищих, абстрактних знань, всі ці погляди мають своїх прихильників. Немає згоди і в тому питанні, що, зрештою, веде до чеснотливості. А що принаймні не всі цінують одну

йту саму чесноту – то, виходить, існують розбіжності й у думках про застосування її на практиці.

Отже, зрозуміло, що з корисних предметів необхідно вивчати ті, в чому існує потреба, але не всі; оскільки одні види діяльності притаманні вільним за походженням особам, інші – невільним, то, мабуть, із перших видів діяльності слід брати ті, що не перетворять вільної особи на ремісника. До ремісничих занять ми відносимо такі мистецтва й предмети навчання, що роблять фізичні, психічні

йінтелектуальні сили вільної людини непридатними для застосування їх у чеснотливих діях. Тому і вважаємо ремісничими такі мистецтва й заняття, якими послаблюються фізичні сили; до них належать поденні роботи, через що інтелект, зайнятий ними, розвивається слабко.

59

60