Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Хрестоматія з філософії освіти

.pdf
Скачиваний:
422
Добавлен:
08.02.2016
Размер:
3.02 Mб
Скачать

дійсно щось приховується; але приховується тільки неосвіченість, хибна думка або софістика мовця, так як, по правді сказати, нічого іншого за ними немає. <…>

Так як наш розум дуже вузький і настільки повільно знайомиться з речами і опановує нові істини, що ніхто не здатен навіть

внабагато більший термін, ніж відведений для нашого життя, пізнати всі істини, то розсудливість вимагає від нас, щоб у пошуках знання ми зосереджували свої думки на основних і суттєвих питаннях, ретельно уникаючи дріб’язкових і не дозволяючи собі відхилитися від нашої головної мети. <…>

Існують основні істини, які служать фундаментом, підставою для безлічі інших, які отримують від перших свою міцність. Це змістовні істини, що забезпечують розум багатим матеріалом. Подібні небесним світилам, вони не тільки чудові і змістовні самі по собі, але проливають світло і роблять видними інші речі, які без них залишалися б невидимими або невідомими. Таке дивне відкриття пана Ньютона, що всі тіла тяжіють один до одного, яке можна взяти за фундамент натуральної філософії. Він показав здивованому вченому світу значення цього відкриття для розуміння великої будівлі нашої Сонячної системи; а як далеко воно поведе нас в розумінні інших істин, якщо воно правильно буде застосовуватися, зараз ще невідомо. Велике правило нашого Спасителя, що «ми повинні любити ближнього, як самого себе», є такою ж основною істиною для управління життям людського суспільства, так що, на мою думку, вона одна могла б без всяких труднощів вирішити всі випадки і сумніви в галузі суспільної моралі. <…>

Ми повинні привчатися до того, щоб у всякому виникаючому питанні досліджувати і знаходити його корінь. Більшість труднощів, які зустрічаються на нашому шляху, якщо гарненько розібрати і простежити їх, приводять нас до якого-небудь стану, яке

вразі визнання його істинності роз’яснює сумнів і дає легке вирішення питання, у той час як окремі та поверхові аргументи, яких чимало можна виявити у тій та іншій стороні, наповнюючи голову різноманітними думками, а уста багатослівними промовами, служать тільки для гри розуму та розваги суспільства, не приводячи до самої основи питання, до того єдиного місця, у якому знаходить собі заспокоєння і стійкість допитливий розум, що прагне лише до істини та знання.

Наприклад, якщо запитають, чи має правитель законне право відбирати у будь-якого зі своїх підданих все, що він захоче, то це

171

питання не може бути вирішеним без внесення повної визначеності в інше питання: чи існує природна рівність між усіма людьми? Бо в цьому вісь питання, коли ж ця істина міцно утвердиться в розумі людей і розум пронесе її через всі суперечки щодо різноманітних прав людей в суспільстві, вона зіграє величезну роль в тому, щоб покласти край цим суперечкам і показати, на чиєму боці знаходиться істина. <…>

Навряд чи що-небудь більше сприяє удосконаленню знання, полегшенню життя і успішному виконанню справ, ніж здатність людини розпоряджатися своїми думками; і навряд чи є щось більш важке у справі управління розумом, ніж можливість повного панування над ними. <...>

Розум повинен бути завжди вільним і готовим звернутися

 

 

до різноманітних об’єктів, з якими він може зустрітися, і при-

 

 

ділити їм стільки уваги, скільки на даний момент вважається

 

 

необхідним. Віддаватися цілком одному об’єкту настільки, щоб

ЧАСУ

не можна було змусити себе відійти від нього і зайнятися іншим,

який ми вважаємо більш підходящим для нашого міркування, –

 

 

НОВОГО

значить робити розум зовсім некорисним для нас. Спочатку це,

можливо, виявиться складним, якщо ми дозволили протилежній

практиці перетворитися на звичку, але постійні зусилля поступово

КОНЦЕПЦІЇ

візьмуть верх і зроблять цей процес легким. Коли ж людина досить

далеко просунулася в цьому напряму і може за своїм бажанням

 

 

 

 

утримувати думку від випадкових і ненавмисних устремлінь, їй

ОСВІТНІ

непогано було б піти далі і зробити спроби змусити себе займа-

придбати повну владу над своєю душею і настільки зробиться гос-

 

 

тися більш важливими міркуваннями. Врешті-решт вона може

СУСПІЛЬНА

подарем своїх думок, що буде в змозі переводити їх з одного пред-

мета на інший з тією ж легкістю, з якою вона вміє відкладати річ,

 

 

 

 

що знаходиться в її руці, і брати замість неї свідомо і навмисно іншу

ТА

річ. Ця свобода розуму дуже корисна як в ділових, так і в наукових

заняттях, і той, хто опанує її, буде користуватися немалою пере-

ІНДИВІДУАЛЬНАІV.Розділ

вагою легкості і швидкості у всіх обраних ним і корисних заняттях

 

 

 

 

свого розуму. <...>

 

 

 

 

 

 

172

Жан-Жак Руссо

ЕМІЛЬ, АБО ПРО ВИХОВАННЯ 70

Книга 1. Все виходить хорошим із рук Творця, все вироджується в руках людини. Вона змушує один ґрунт живити рослини, що вирощені на іншій, одне дерево приносити плоди, що властиві іншому. Вона перемішує і плутає клімат, стихії, пори року. Вона спотворює свого собаку, свого коня, свого раба. <…> Вона нічого не хоче бачити таким, як створила природа, – не виключаючи і людини: і людину їй потрібно видресирувати, як коня для манежу, потрібно переробити на свій лад, як вона обкраяла дерево у своєму саду. <…>

За порядком речей, що тепер склався, людина, яка із самого народження була б надана самій собі, стала б з усіх найпотворнішою. Забобони, авторитет, необхідність, приклад, усі суспільні установки, що абсолютно підпорядкували нас, заглушали б у ній природу і нічого не давали замість неї. Вона була б подібна до дерева, яке випадково виросло серед дороги і яке скоро погублять перехожі, зачіпаючи його з усіх боків і згинаючи на всі боки.

До тебе звертаюся я, ніжна і передбачлива мати, що зуміла відхилитися від такої дороги і оберегти підростаюче деревце від зіткнень

злюдськими думками! Доглядай, поливай молоду рослину, поки вона не зів’яла, – плоди її будуть колись твоєю насолодою. Будуй

зранніх пір огорожу довкола душі твоєї дитини. <...>

Рослинам надають певного вигляду за допомогою обробки, а людям – за допомогою виховання. <…> Ми народжуємося слабкими – нам потрібна сила; ми народжуємося позбавленими всього – нам потрібна допомога; ми народжуємося безглуздими – нам потрібний розум. Все, чого ми не маємо при народженні і без чого ми не можемо обійтися, ставши дорослими, отримуємо через виховання.

Виховання втілене або у природі, або в людях, або у речах. Внутрішній розвиток наших здібностей і наших органів – це виховання, що отримуємо від природи; вчення, як користуватися цим розвитком, – виховання з боку людей; а надбання нами власного досвіду відносно предметів, що дають нам сприйняття, є вихованням з боку речей.

70  Руссо Ж.-Ж. Эмиль, или о воспитании / Ж.-Ж. Руссо // Коменский Я.А., ЛоккД.,РуссоЖ.-Ж.,ПесталоцциИ.Г.Педагогическоенаследие/сост.:В.М.Кларин, А.Н. Джуринский. – М. : Педагогика, 1988 – 416 с. – (Б-ка учителя). – С. 199–297.

173

Тож кожен з нас є результатом роботи триєдиного вчителя. Учень, в якому ці різні уроки суперечать один одному, погано вихований і ніколи не буде у згоді із самим собою; той, у кому вони всі потрапляють в одні і ті ж пункти і прагнуть до одних і тих же завдань, той лише і йде до своєї мети, і живе правильно. Він один добре вихований.

Між тим, із цих трьох різних видів виховання те, що з боку природи зовсім не залежить від нас, а виховання з боку речей залежить лише певною мірою. Тому виховання з боку людей – те єдине, в чому ми самі – господарі; та і тут ми лише самозвані господарі, бо хто може сподіватися на цілковите управління мовами і діями всіх тих людей, які оточують дитину?

Якщо відтак виховання є мистецтвом, то майже неможливо, щоб

 

 

воно було успішним, тому що збіг речей, необхідний для його успіш-

 

 

ності, не залежить від людини. Все, що можна зробити за допомо-

 

 

гою турбот, – це більш менш наблизитися до мети, але, щоб досягти

ЧАСУ

її, для цього потрібне щастя.

Яка ж ця мета? Це – та сама, яку має природа. <…> Але, мож-

 

 

НОВОГО

ливо, це слово «природа» має дуже невизначений сенс; спробуємо

Природа, кажуть нам, не що інше як звичка. <…> Така, напри-

 

 

тут точніше встановити його.

КОНЦЕПЦІЇ

клад, звичка рослин, яким заважають зростати прямо. Залишена

на волі рослина зберігає нахил, який його змусили прийняти; але

 

 

 

 

соки не змінили через це свого первинного напряму, і якщо рос-

ОСВІТНІ

лина не перестає зростати, то продовження її знову вертикальне.

в одному і тому ж стані, ми можемо зберігати ті схильності, які

 

 

Те ж саме буває і зі схильностями людини. Поки ми залишаємося

СУСПІЛЬНА

є результатом звички, навіть якщо вони найменш природні для нас;

але як тільки стан змінюється, звичка зникає, і повертається при-

 

 

 

 

родне. Виховання, поза сумнівом, є не що інше, як звичка. Між тим,

ТА

то хіба немає людей, які забувають і втрачають отримане вихован­

ням, та інших, які зберігають все це? Звідки ця різниця? Якщо

ІНДИВІДУАЛЬНА

назву природи давати лише звичкам, співвідносним з природою,

 

 

 

 

то можна було б позбавити себе від подібної нісенітниці.

 

 

Минароджуємосячутливимидосприйняттяізсамогонародження

 

 

отримуємо різними способами враження від предметів, що нас оточу-

ІV.

ють. Як тільки ми починаємо усвідомлювати, так би мовити, наші від-

чуття, у нас з’являється відчуття або шукати знову, або уникати пред-

Розділ

метів, що виробляють ці відчуття, – спочатку спостерігаючи за тим,

 

 

наскільки приємні або неприємні нам наслідки, потім за схожістю або

 

 

 

 

 

174

відмінністю, яку ми знаходимо між нами і цими предметами, і, нарешті, за думками, які ми про них формуємо на підставі ідеї щастя або досконалості, що породжується в нас розумом.

Ці відчуття розширюються і зміцнюються у міру того, як ми стаємо чутливішими й освіченішими; але під тиском наших звичок вони більш менш змінюються залежно від наших думок.

Отож, до цих первинних відчуттів все і потрібно було б зводити, і це було б можливо, якби три наших види виховання були тільки різні; але що робити, коли вони протилежні, – коли замість того, щоб виховувати людину для неї самої, хочуть виховувати її для інших? Тут згода неможлива. Під тиском необхідності боротися або з природою, або із суспільними установками доводиться вибирати одне з двох – створювати або людину, або громадянина, бо не можна створювати одночасно того та іншого.

Щоб бути кимось, щоб бути самим собою і завжди єдиним, потрібно діяти, як говориш, потрібно завжди бути готовим на рішення, яке маєш прийняти, потрібно робити це сміливо і слідувати йому постійно. Я чекаю, поки мені покажуть це диво, щоб знати, людина це чи громадянин або як він збирається бути одночасно і тим і іншим.

Із цих незмінно протилежних цілей витікають два, що супе­ речать один одному, види виховання: одне – суспільне і загальне, інше – приватне і домашнє. Хочете отримати поняття про виховання суспільне – читайте «Державу» Платона. Це зовсім не політична вигадка, як думають ті, хто судить про книги лише за назвами, – це прекрасний трактат про виховання, який коли-небудь був складений.

Коли бажають покластися на сферу химер, то вказують на виховання у Платона; але якби Лікург71 представив нам своє виховання лише в описі, я вважав би його набагато химернішим. Платон змушує очищати лише серце людини; Лікург змінив його природу.

Суспільного виховання вже не існує і не може існувати, тому що, де немає вітчизни, там не може вже бути і громадян. Ці два слова – «вітчизна» і «громадянин» – мають бути викреслені з новітніх мов.

Ядобре знаю і підстави для цього, але не хочу про них говорити. <…>

Яне бачу суспільного виховання у тих смішних закладах, які називають коледжами. Я не беру до уваги також світське виховання,

71  Лікург (ІХ–VІІІ ст. до н. е.) – легендарний спартанський законодавець, якому приписують, зокрема, введення суворих методів воховання дітей. Як пише Плутарх, Лікург вбачав у вихованні «найважливішу і найпрекраснішу справу законодавця».

175

Розділ ІV. ІНДИВІДУАЛЬНА ТА СУСПІЛЬНА ОСВІТНІ КОНЦЕПЦІЇ НОВОГО ЧАСУ

тому що це виховання, будучи спрямованим до двох суперечливих цілей, не досягає жодної з них: воно здатне формувати лише людей лукавих, які показують завжди вигляд, що вони все роблять для інших, але насправді завжди думають лише про себе. А оскільки ці прояви спільні для всього «світу», то вони нікого не вводять в оману. От скільки зусиль витрачається даремно!

Залишається, нарешті, виховання домашнє або виховання з боку природи; але чим буде для інших людина, вихована виключно для себе? Якщо можна було б подвійну мету, яку ставлять перед собою, з’єднати в одну, то, знищуючи в людині протиріччя, ми, можливо, знищили б велику перешкоду на її дорозі до щастя. Щоб судити про це, потрібно було б бачити людину повністю сформованою, потрібно було б помітити її схильності, побачити її успіхи, прослідкувати за ходом розвитку; одним словом, потрібно було б довідатися про людину природну. <…>

Що нам слід робити, щоб створити цю рідкісну людину? Безперечно, багато: слід потурбуватися, щоб нічого не було штучного. Коли доводиться пливти проти вітру, то маневрують; але якщо море бурхливе і якщо хочуть залишатися на місці, то слід кинути якір. Бережися, молодий керманичу, щоб канат твій не став слабнути або не став би тягнутися якір, щоб судно не відчалило перш, ніж ти це помітиш.

Усуспільному устрої, де всі місця позначені, кожен має бути вихованим для свого власного. Якщо окрема людина, сформована для свого місця, покидає його, то вона ні на що вже не здатна. Виховання корисне лише настільки, наскільки доля узгоджується зі званням батьків; в іншому випадку воно шкідливе для вихованця вже через ті забобони, якими воно наділяє його. У Єгипті, де син зобов’язаний був прийняти звання батька свого, виховання мало принаймні правильну мету; але у нас, де лише класи залишаються,

алюди в них безупинно переміщаються, ніхто, виховуючи сина для свого класу, не знає, чи не чинить він йому на шкоду.

Уприродному устрої, оскільки люди всі рівні, то загальне покликання їх – бути людиною; хто добре вихований для свого покликання, той не може бути поганим виконавцем і в тих видах діяльності, які пов’язані з ним. Хай призначають мого вихованця для того, щоб носити шаблю, служити церкві, бути адвокатом, – мені все одно. Раніше за покликання батьків природа кличе його до людського життя. Жити – ось ремесло, якому я хочу навчати його. Виходячи з моїх рук, він не буде – погоджуюся в цьому – ні суддею,

176

ні солдатом, ні священиком: він буде перш за все людиною; всім, чим має бути людина, він зуміє бути, в разі потреби, так само добре, як і будь-хто інший, і як би доля не переміщала його з місця на місце, він завжди буде на своєму місці.

“Occupavi te fortuna! atque cepi: omnesque aditus tuos interclusi, ut ad me aspirare non posses”72.

Вивчення людського стану є наша дійсна наука. Хто вміє краще за всіх витримувати блага і лиха цього життя, той з нас, по-моєму, і вихований краще за всіх; звідси витікає, що дійсне виховання полягає не стільки в правилах, скільки у вправах. Навчатися ми починаємо, починаючи жити; наше виховання починається разом з нами; перший наш наставник – наша годувальниця. І саме слово «виховання» вказує на «живлення». “Educit obstetrix, – говорить Варрон, – educat nutrix, instituit pedagogus, docet magister”73. Отже, виховання (у первинному сенсі слова), настанови й освіта три настільки ж різні за своєю метою речі, як ми розрізняємо няньку, наставника та вчителя. Але ці відмінності неправильно зрозуміли;

іщоб бути добре керованим, дитина повинна слідувати всього за одним керівником.

Відтак слід узагальнити погляди і бачити в нашому вихованцеві людину взагалі – людину, схильну до всіх випадковостей людського життя. Якби люди народжувались прив’язаними до ґрунту своєї країни, якби цілий рік продовжувалася одна і та ж пора року, якби кожен міцно був пов’язаний зі своїм станом і ніколи не міг його змінити, то встановлена практика була б придатна в деякій мірі; дитина, вихована для свого стану, ніколи не виходячи з нього, не могла б і піддатися мінливостям іншого стану.

Але побачивши мінливості людських справ, того неспокійного

ірухливого духу нашого століття, яке з кожним поколінням все перевертає, чи можна придумати що-небудь безрозсудніше за цей метод – так виховувати дитину, нібито їй належить ніколи не виходити зі своєї кімнати, неначе вона має бути постійно оточена «своїми людьми»? Якщо нещасний ступить хоч крок по землі, якщо спуститься хоч на рівень, – він пропав. Це не означає, що потрібно учити дитину витримувати біди: це означає розвивати чутливість до них.

72  Оволодів я тобою, доле, і тебе полонив; всі виходи твої перегородив я, щоб ти не могла дістатися до мене (лат.) – Руссо цитує давньоримського оратора і політичного діяча Ціцерона (106–43 до н. е.).

73  Приймає повитуха, вигодовує годувальниця, наставляє вихователь, учить вчитель (лат.) – цитата з трактату Марцелла Нонія (ІІІ ст.), римської граматики.

177

Розділ ІV. ІНДИВІДУАЛЬНА ТА СУСПІЛЬНА ОСВІТНІ КОНЦЕПЦІЇ НОВОГО ЧАСУ

Думають лише про те, як би уберегти свою дитину; цього недостатньо: потрібно навчити, щоб вона уміла берегти себе, коли стане дорослою, витримувати удари долі, зневажати надлишок та убогість, жити, якщо доведеться, в льодах Ісландії, на розпеченій скелі Мальти. Як би ви не застерігали його від смерті, йому доведеться всетаки померти. <…> Річ не в тому, щоб перешкодити йому померти, а в тому, щоб змусити його жити. А жити – це не означає дихати: це означає діяти, це означає користуватися нашими органами, відчуттями, здібностями, всіма частинами нашої істоти, що дають нам свідомість нашого буття. Не та людина більше всіх жила, яка може нарахувати більше років, а та, що більше всіх відчувала життя. <...>

Багато міркують про якості хорошого вихователя. Перше, що б я зажадав від нього, – а воно передбачає і багато іншого – це не бути людиною підкупною. Бувають настільки благородні заняття, що їм не можна віддаватися за гроші, не стаючи при цьому негідним їх; саме таке ремесло наставника. «Хто ж, нарешті, виховуватиме мою дитину?» – «Я сказав вже тобі, що ти сам». – «Але я не можу». – «Ти не можеш!.. Ну так створи собі друга. Іншого засобу я не бачу».

Вихователь! – яка піднесена тут потрібна душа! <...> Воістину, щоб створювати людину, потрібно самому бути батьком або більше, ніж людиною. І таку-то посаду ви спокійно довіряєте найманцям! Чим більше думаєш про це, тим більше помічаєш труднощів. <...>

Як може добре виховати дитину той, хто не був сам добре вихований! <...>

Вихователь дитини, всупереч усталеній думці, має бути молодим. <...> Я бажав би, щоб він сам був дитиною, <...> щоб він міг стати товаришем свого вихованця і привабити до себе його довіру, розділяючи з ним його забави. Між дитинством і зрілим віком дуже мало спільного для того, щоб могла коли-небудь при такій різниці у роках утворитися дуже міцна прихильність. Діти прихильні інколи до людей похилого віку, але ніколи їх не люблять. <...>

Ми народжуємося здібними до навчання, але нічого ще не розуміємо, ні в чому не обізнані. Душа, скута недосконалими і напівсформованими органами, не відчуває навіть свого власного існування. Рухи, крики дитини, яка щойно народилася, суто механічні прояви, позбавлені свідомості і волі. <...>

Ми не знаємо, чим нам дозволить бути наша природа; жоден з нас не виміряв відстань, яка може бути між однією людиною та іншою. Де та низька душа, яку ніколи не зігрівала ця ідея і яка в своїй гордості не говорила часом сама собі: «Скільки мною вже пройдено!

178

Наскільки багато я можу ще досягти! Чому і ближньому моєму не йти далі за мене?». Виховання людини, повторюю, починається разом із її народженням; перш ніж говорити, перш ніж чути, вона вже навчається. Досвід передує урокам; в мить, коли вона пізнає годувальницю, вона вже багато чого надбала. Ми були б здивовані пізнанням людини, навіть найгрубішої, якби прослідкували за її розвитком з моменту народження до того моменту, якого вона досягла. Якщо розділити всі знання людські на дві частини і віднести до однієї знання, відомі всім людям, а до іншої – властиві ученим, то остання частина виявилася б незначною у порівнянні з першою. Ми майже не помічаємо надбань загальних, тому що ми отримуємо ці надбання, зовсім не думаючи про них, і навіть не досягли ще розумного віку, тому що знання можна помітити лише шляхом розрізнення, а величини загальні, як в рівняннях алгебри, не враховуються. <...>

Люди, будьте людяними! Це ваш перший обов’язок. Будьте такими до будь-якого стану, будь-якого віку <…>! То хіба є для вас якась мудрість поза людяністю? Любіть дитинство, будьте уважні до його ігор і забав, до його милого інстинкту! <…> У людства – своє місце в загальному порядку Всесвіту, у дитинства – також своє в загальному порядку людського життя: у людині потрібно розглядати людину, у дитині – дитину. Вказати кожному своє місце і укріпити його на ньому, упорядкувати людські пристрасті у відповідності з організацією людини – ось все, що ми можемо зробити для її добробуту. Останнє залежить від зовнішніх причин, які не в нашій владі.

Лише той виконує свою волю, хто для цього не потребує чужих рук додатково до своїх; звідси витікає, що перша з усіх благ не влада, а свобода. Істинно вільна людина хоче лише того, що може, і робить те, що йому завгодно. Ось моє основне положення. Варто лише застосувати його до дитячого віку, і всі правила виховання будуть самі собою з нього витікати.

Суспільство ослабило людину не лише тим, що забрало у неї право на її власні сили, але й тим, що зробило їх недостатніми. Ось чому бажання її примножуються разом зі слабкістю; ось чим пояснюється слабкість дитини порівняно зі змужнілим віком. Якщо доросла людина – істота сильна, а дитина – істота слабка, то це не тому, що перша має більше абсолютної сили, аніж друга, а тому, що перша може природним шляхом задовольнити свої потреби, друга – не може. <…>

179

Батьки, які живуть у громадянському побуті, передчасно вводять в нього і свою дитину. Наділяючи її більшими потребами, ніж вона має, вони не лише не полегшують її слабкості, але й збільшують її. Вони збільшують її і тим, що пред’являють їй [дитині] вимоги, яких не пред’являла б природа, підпорядковують своїй волі той невеликий запас сил, який вона має для власних цілей, і обертають в рабство ту взаємну залежність, яка породжується її слабкістю і їх прихильністю. <…>

Покищозабобониілюдськіустановинезмінилинашихприродних

 

 

схильностей, щастя дітей, так само як і дорослих, полягає в користу-

 

 

ванні своєю свободою; але по-перше, свобода ця обмежена слабкістю.

 

 

Кожен, хто робить те, що хоче, – щасливий, якщо він задовольня-

 

 

ється самим собою, – ось положення дорослої людини, що живе

 

 

в природному стані. Кожен, хто робить те, що хоче, нещасний, якщо

 

 

потреби його перевершують запас його сил, – ось що можна сказати

 

 

про дитину в тому ж стані. Діти і в природному стані користуються

ЧАСУ

лише недосконалою свободою, подібною до тієї, якою користуються

дорослі у громадянському побуті. Кожен з нас, не маючи змоги обій­

 

 

НОВОГО

тися без інших, знову стає в цьому відношенні слабким і нещасним.

рюють нас в дитинство. Багачі, вельможі, королі – все це діти, які,

 

 

Ми створені, щоб бути дорослими; закони і суспільство знову зану-

КОНЦЕПЦІЇ

бачачи, як клопочуться, щоб полегшити їхнє важке становище, зна-

ходять у цьому привід для суто дитячої пихатості і гордяться турбо-

 

 

 

 

тами, якими їх не оточували б, якби вони були дорослими. <...>

ОСВІТНІ

Молоді наставники! Я вам проповідую важке мистецтво – керу-

це, зізнаюся, не по роках вам; воно не придатне на те, щоб з пер-

 

 

вати без розпоряджень, робити все, нічого не роблячи. Мистецтво

СУСПІЛЬНА

шого ж разу блиснути вам перед батьками своїми талантами або

похвалитися небувалими якостями; та лише воно здатне вести

 

 

 

 

до успіху. Вам ніколи не вдасться створити мудреців, якщо спо-

ТА

чатку ви не створите пустунів. <…>

При найретельнішому вихованні вчитель наказує і уявляє,

ІНДИВІДУАЛЬНА

що керує; насправді ж керує дитина. За допомогою того, що ви

 

 

 

 

вимагаєте від неї, вона домагається від вас того, що їй подобається,

 

 

і завжди уміє змусити вас за годину старанності заплатити їй тиж-

 

 

нем поблажливості. <…>

ІV.

Але так і повинно бути; бо всю тямущість, яку дитина, що надана

самій собі, використала б на турботи про своє самозбереження, вона

Розділ

спрямовує на те, щоб врятувати особисту природну свободу від лан-

 

 

цюгів свого тирана, тоді як останній, не маючи жодної наполегливої

 

 

 

 

 

180

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.