Хрестоматія з філософії освіти

дійсно щось приховується; але приховується тільки неосвіченість, хибна думка або софістика мовця, так як, по правді сказати, нічого іншого за ними немає. <…>

Так як наш розум дуже вузький і настільки повільно знайомиться з речами і опановує нові істини, що ніхто не здатен навіть

внабагато більший термін, ніж відведений для нашого життя, пізнати всі істини, то розсудливість вимагає від нас, щоб у пошуках знання ми зосереджували свої думки на основних і суттєвих питаннях, ретельно уникаючи дріб’язкових і не дозволяючи собі відхилитися від нашої головної мети. <…>

Існують основні істини, які служать фундаментом, підставою для безлічі інших, які отримують від перших свою міцність. Це змістовні істини, що забезпечують розум багатим матеріалом. Подібні небесним світилам, вони не тільки чудові і змістовні самі по собі, але проливають світло і роблять видними інші речі, які без них залишалися б невидимими або невідомими. Таке дивне відкриття пана Ньютона, що всі тіла тяжіють один до одного, яке можна взяти за фундамент натуральної філософії. Він показав здивованому вченому світу значення цього відкриття для розуміння великої будівлі нашої Сонячної системи; а як далеко воно поведе нас в розумінні інших істин, якщо воно правильно буде застосовуватися, зараз ще невідомо. Велике правило нашого Спасителя, що «ми повинні любити ближнього, як самого себе», є такою ж основною істиною для управління життям людського суспільства, так що, на мою думку, вона одна могла б без всяких труднощів вирішити всі випадки і сумніви в галузі суспільної моралі. <…>

Ми повинні привчатися до того, щоб у всякому виникаючому питанні досліджувати і знаходити його корінь. Більшість труднощів, які зустрічаються на нашому шляху, якщо гарненько розібрати і простежити їх, приводять нас до якого-небудь стану, яке

вразі визнання його істинності роз’яснює сумнів і дає легке вирішення питання, у той час як окремі та поверхові аргументи, яких чимало можна виявити у тій та іншій стороні, наповнюючи голову різноманітними думками, а уста багатослівними промовами, служать тільки для гри розуму та розваги суспільства, не приводячи до самої основи питання, до того єдиного місця, у якому знаходить собі заспокоєння і стійкість допитливий розум, що прагне лише до істини та знання.

Наприклад, якщо запитають, чи має правитель законне право відбирати у будь-якого зі своїх підданих все, що він захоче, то це

171

питання не може бути вирішеним без внесення повної визначеності в інше питання: чи існує природна рівність між усіма людьми? Бо в цьому вісь питання, коли ж ця істина міцно утвердиться в розумі людей і розум пронесе її через всі суперечки щодо різноманітних прав людей в суспільстві, вона зіграє величезну роль в тому, щоб покласти край цим суперечкам і показати, на чиєму боці знаходиться істина. <…>

Навряд чи що-небудь більше сприяє удосконаленню знання, полегшенню життя і успішному виконанню справ, ніж здатність людини розпоряджатися своїми думками; і навряд чи є щось більш важке у справі управління розумом, ніж можливість повного панування над ними. <...>

Розум повинен бути завжди вільним і готовим звернутися

172

Жан-Жак Руссо

ЕМІЛЬ, АБО ПРО ВИХОВАННЯ 70

Книга 1. Все виходить хорошим із рук Творця, все вироджується в руках людини. Вона змушує один ґрунт живити рослини, що вирощені на іншій, одне дерево приносити плоди, що властиві іншому. Вона перемішує і плутає клімат, стихії, пори року. Вона спотворює свого собаку, свого коня, свого раба. <…> Вона нічого не хоче бачити таким, як створила природа, – не виключаючи і людини: і людину їй потрібно видресирувати, як коня для манежу, потрібно переробити на свій лад, як вона обкраяла дерево у своєму саду. <…>

За порядком речей, що тепер склався, людина, яка із самого народження була б надана самій собі, стала б з усіх найпотворнішою. Забобони, авторитет, необхідність, приклад, усі суспільні установки, що абсолютно підпорядкували нас, заглушали б у ній природу і нічого не давали замість неї. Вона була б подібна до дерева, яке випадково виросло серед дороги і яке скоро погублять перехожі, зачіпаючи його з усіх боків і згинаючи на всі боки.

До тебе звертаюся я, ніжна і передбачлива мати, що зуміла відхилитися від такої дороги і оберегти підростаюче деревце від зіткнень

злюдськими думками! Доглядай, поливай молоду рослину, поки вона не зів’яла, – плоди її будуть колись твоєю насолодою. Будуй

зранніх пір огорожу довкола душі твоєї дитини. <...>

Рослинам надають певного вигляду за допомогою обробки, а людям – за допомогою виховання. <…> Ми народжуємося слабкими – нам потрібна сила; ми народжуємося позбавленими всього – нам потрібна допомога; ми народжуємося безглуздими – нам потрібний розум. Все, чого ми не маємо при народженні і без чого ми не можемо обійтися, ставши дорослими, отримуємо через виховання.

Виховання втілене або у природі, або в людях, або у речах. Внутрішній розвиток наших здібностей і наших органів – це виховання, що отримуємо від природи; вчення, як користуватися цим розвитком, – виховання з боку людей; а надбання нами власного досвіду відносно предметів, що дають нам сприйняття, є вихованням з боку речей.

70  Руссо Ж.-Ж. Эмиль, или о воспитании / Ж.-Ж. Руссо // Коменский Я.А., ЛоккД.,РуссоЖ.-Ж.,ПесталоцциИ.Г.Педагогическоенаследие/сост.:В.М.Кларин, А.Н. Джуринский. – М. : Педагогика, 1988 – 416 с. – (Б-ка учителя). – С. 199–297.

173

Тож кожен з нас є результатом роботи триєдиного вчителя. Учень, в якому ці різні уроки суперечать один одному, погано вихований і ніколи не буде у згоді із самим собою; той, у кому вони всі потрапляють в одні і ті ж пункти і прагнуть до одних і тих же завдань, той лише і йде до своєї мети, і живе правильно. Він один добре вихований.

Між тим, із цих трьох різних видів виховання те, що з боку природи зовсім не залежить від нас, а виховання з боку речей залежить лише певною мірою. Тому виховання з боку людей – те єдине, в чому ми самі – господарі; та і тут ми лише самозвані господарі, бо хто може сподіватися на цілковите управління мовами і діями всіх тих людей, які оточують дитину?

Якщо відтак виховання є мистецтвом, то майже неможливо, щоб

174

відмінністю, яку ми знаходимо між нами і цими предметами, і, нарешті, за думками, які ми про них формуємо на підставі ідеї щастя або досконалості, що породжується в нас розумом.

Ці відчуття розширюються і зміцнюються у міру того, як ми стаємо чутливішими й освіченішими; але під тиском наших звичок вони більш менш змінюються залежно від наших думок.

Отож, до цих первинних відчуттів все і потрібно було б зводити, і це було б можливо, якби три наших види виховання були тільки різні; але що робити, коли вони протилежні, – коли замість того, щоб виховувати людину для неї самої, хочуть виховувати її для інших? Тут згода неможлива. Під тиском необхідності боротися або з природою, або із суспільними установками доводиться вибирати одне з двох – створювати або людину, або громадянина, бо не можна створювати одночасно того та іншого.

Щоб бути кимось, щоб бути самим собою і завжди єдиним, потрібно діяти, як говориш, потрібно завжди бути готовим на рішення, яке маєш прийняти, потрібно робити це сміливо і слідувати йому постійно. Я чекаю, поки мені покажуть це диво, щоб знати, людина це чи громадянин або як він збирається бути одночасно і тим і іншим.

Із цих незмінно протилежних цілей витікають два, що супе­ речать один одному, види виховання: одне – суспільне і загальне, інше – приватне і домашнє. Хочете отримати поняття про виховання суспільне – читайте «Державу» Платона. Це зовсім не політична вигадка, як думають ті, хто судить про книги лише за назвами, – це прекрасний трактат про виховання, який коли-небудь був складений.

Коли бажають покластися на сферу химер, то вказують на виховання у Платона; але якби Лікург71 представив нам своє виховання лише в описі, я вважав би його набагато химернішим. Платон змушує очищати лише серце людини; Лікург змінив його природу.

Суспільного виховання вже не існує і не може існувати, тому що, де немає вітчизни, там не може вже бути і громадян. Ці два слова – «вітчизна» і «громадянин» – мають бути викреслені з новітніх мов.

Ядобре знаю і підстави для цього, але не хочу про них говорити. <…>

Яне бачу суспільного виховання у тих смішних закладах, які називають коледжами. Я не беру до уваги також світське виховання,

71  Лікург (ІХ–VІІІ ст. до н. е.) – легендарний спартанський законодавець, якому приписують, зокрема, введення суворих методів воховання дітей. Як пише Плутарх, Лікург вбачав у вихованні «найважливішу і найпрекраснішу справу законодавця».

175

176

ні солдатом, ні священиком: він буде перш за все людиною; всім, чим має бути людина, він зуміє бути, в разі потреби, так само добре, як і будь-хто інший, і як би доля не переміщала його з місця на місце, він завжди буде на своєму місці.

“Occupavi te fortuna! atque cepi: omnesque aditus tuos interclusi, ut ad me aspirare non posses”72.

Вивчення людського стану є наша дійсна наука. Хто вміє краще за всіх витримувати блага і лиха цього життя, той з нас, по-моєму, і вихований краще за всіх; звідси витікає, що дійсне виховання полягає не стільки в правилах, скільки у вправах. Навчатися ми починаємо, починаючи жити; наше виховання починається разом з нами; перший наш наставник – наша годувальниця. І саме слово «виховання» вказує на «живлення». “Educit obstetrix, – говорить Варрон, – educat nutrix, instituit pedagogus, docet magister”73. Отже, виховання (у первинному сенсі слова), настанови й освіта три настільки ж різні за своєю метою речі, як ми розрізняємо няньку, наставника та вчителя. Але ці відмінності неправильно зрозуміли;

іщоб бути добре керованим, дитина повинна слідувати всього за одним керівником.

Відтак слід узагальнити погляди і бачити в нашому вихованцеві людину взагалі – людину, схильну до всіх випадковостей людського життя. Якби люди народжувались прив’язаними до ґрунту своєї країни, якби цілий рік продовжувалася одна і та ж пора року, якби кожен міцно був пов’язаний зі своїм станом і ніколи не міг його змінити, то встановлена практика була б придатна в деякій мірі; дитина, вихована для свого стану, ніколи не виходячи з нього, не могла б і піддатися мінливостям іншого стану.

Але побачивши мінливості людських справ, того неспокійного

ірухливого духу нашого століття, яке з кожним поколінням все перевертає, чи можна придумати що-небудь безрозсудніше за цей метод – так виховувати дитину, нібито їй належить ніколи не виходити зі своєї кімнати, неначе вона має бути постійно оточена «своїми людьми»? Якщо нещасний ступить хоч крок по землі, якщо спуститься хоч на рівень, – він пропав. Це не означає, що потрібно учити дитину витримувати біди: це означає розвивати чутливість до них.

72  Оволодів я тобою, доле, і тебе полонив; всі виходи твої перегородив я, щоб ти не могла дістатися до мене (лат.) – Руссо цитує давньоримського оратора і політичного діяча Ціцерона (106–43 до н. е.).

73  Приймає повитуха, вигодовує годувальниця, наставляє вихователь, учить вчитель (лат.) – цитата з трактату Марцелла Нонія (ІІІ ст.), римської граматики.

177

178

Наскільки багато я можу ще досягти! Чому і ближньому моєму не йти далі за мене?». Виховання людини, повторюю, починається разом із її народженням; перш ніж говорити, перш ніж чути, вона вже навчається. Досвід передує урокам; в мить, коли вона пізнає годувальницю, вона вже багато чого надбала. Ми були б здивовані пізнанням людини, навіть найгрубішої, якби прослідкували за її розвитком з моменту народження до того моменту, якого вона досягла. Якщо розділити всі знання людські на дві частини і віднести до однієї знання, відомі всім людям, а до іншої – властиві ученим, то остання частина виявилася б незначною у порівнянні з першою. Ми майже не помічаємо надбань загальних, тому що ми отримуємо ці надбання, зовсім не думаючи про них, і навіть не досягли ще розумного віку, тому що знання можна помітити лише шляхом розрізнення, а величини загальні, як в рівняннях алгебри, не враховуються. <...>

Люди, будьте людяними! Це ваш перший обов’язок. Будьте такими до будь-якого стану, будь-якого віку <…>! То хіба є для вас якась мудрість поза людяністю? Любіть дитинство, будьте уважні до його ігор і забав, до його милого інстинкту! <…> У людства – своє місце в загальному порядку Всесвіту, у дитинства – також своє в загальному порядку людського життя: у людині потрібно розглядати людину, у дитині – дитину. Вказати кожному своє місце і укріпити його на ньому, упорядкувати людські пристрасті у відповідності з організацією людини – ось все, що ми можемо зробити для її добробуту. Останнє залежить від зовнішніх причин, які не в нашій владі.

Лише той виконує свою волю, хто для цього не потребує чужих рук додатково до своїх; звідси витікає, що перша з усіх благ не влада, а свобода. Істинно вільна людина хоче лише того, що може, і робить те, що йому завгодно. Ось моє основне положення. Варто лише застосувати його до дитячого віку, і всі правила виховання будуть самі собою з нього витікати.

Суспільство ослабило людину не лише тим, що забрало у неї право на її власні сили, але й тим, що зробило їх недостатніми. Ось чому бажання її примножуються разом зі слабкістю; ось чим пояснюється слабкість дитини порівняно зі змужнілим віком. Якщо доросла людина – істота сильна, а дитина – істота слабка, то це не тому, що перша має більше абсолютної сили, аніж друга, а тому, що перша може природним шляхом задовольнити свої потреби, друга – не може. <…>

179

Батьки, які живуть у громадянському побуті, передчасно вводять в нього і свою дитину. Наділяючи її більшими потребами, ніж вона має, вони не лише не полегшують її слабкості, але й збільшують її. Вони збільшують її і тим, що пред’являють їй [дитині] вимоги, яких не пред’являла б природа, підпорядковують своїй волі той невеликий запас сил, який вона має для власних цілей, і обертають в рабство ту взаємну залежність, яка породжується її слабкістю і їх прихильністю. <…>

Покищозабобониілюдськіустановинезмінилинашихприродних

180